Курс «Захист України», який став стандартною частиною національної навчальної програми для учнів від 15 років, спрямований на опанування базових навиків — від управління дронами та стрільби із гвинтівок до надання першої медичної допомоги та протидії російській «інформаційній війні»

Валерії було лише 12 років, коли росіяни напали на її батьківщину. Чотири з половиною роки вона каже, що ніколи б не вбила тварину, але без вагань застрелила б російського солдата. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання Frankfurter Rundschau, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«Потрібно відокремлювати почуття та емоції від логіки. На війні ворог – це не просто людина», — каже підліток у підземному бункері школи у Києві.

Говорячи це, вона передає своїй однокласниці Катерині витончену чорну навчальну гвинтівку. Катерина схвально киває, наводячи приціл на ціль на протилежній стіні.

«Думаю, якби я відчувала співчуття до людей у ​​зоні бойових дій, це було б складно. Але коли бачиш, скільки вони у нас відібрали, я, напевно, не відчуваю жодного співчуття», – запевняє Катерина.

Оскільки жорстокий наступ Кремля не припиняється, Україна готує своїх дітей до війни. Не до війни чи навіть оборони, кажуть вчителі, а до виживання.

Курс «Захист України», який став стандартною частиною національної навчальної програми для учнів від 15 років, спрямований на опанування базових навиків — від управління дронами та стрільби із гвинтівок до надання першої медичної допомоги та протидії російській «інформаційній війні».

Сидячи на краю бункера, у темних окулярах та армійських зелених касках, учні 11-го та 12-го класів постійно хихотіли і час від часу переглядали свої стрічки у TikTok. Але як тільки пролунали постріли, то повністю зосередилися.

«Я стріляю зі шести років. Мій батько брав мене на полювання, коли ще в Україні був мир. Тому я знаю: якщо мені колись доведеться використовувати зброю, я це зроблю. Але психологічно я не готовий використовувати її проти іншої людини. Люди не можуть бути готові стріляти в інших людей», – зазначив Микита, коли настала його черга збирати одну з гвинтівок з окремих деталей на стерильному сірому столі.

У просторому приймальному залі цієї київської школи чотири сірі фігури дивляться вниз із меморіальної стіни. Дмитро Карпенко, Ігор Воєводін, Євген Остапенко та Кирило Сергієнко — усі вони були учнями та віддали свої життя на передовій, борючись проти російських окупантів. Наймолодшому було лише 21 рік.

Предмет «Захист України» — хоч і під різними назвами — входить до української навчальної програми ще з часів Радянського Союзу, але до великомасштабного вторгнення він вважався пережитком, покликаним підтримувати дисципліну. Тоді військову підготовку викладали лише для хлопчиків, а дівчатка вивчали першу допомогу та медицину; сьогодні ж відмінностей між статями вже немає.

У російських школах є свої курси під назвою «Захист Вітчизни». Там дітей віком від шести років раз на тиждень готують до виконання ролей операторів безпілотників, бойових інженерів та штурмовиків — на обов’язкових шкільних заняттях, у молодіжних організаціях і військово-патріотичних таборах.

«Російська модель спрямована на ранню військову соціалізацію дітей та виховання готовності служити державі — через культ армії, війни та слухняності. Український підхід має зовсім іншу мету [ніж російський]. Ми не вчимо дітей вести війну. Ми вчимо їх бути готовими до викликів реального життя. Українська модель готує молоду людину до життя у вільній країні, яка вміє захищати себе», — заявив представник Міністерства освіти України.

Дітям у РФ вселяють, що вторгнення в Україну виправдане, і що патріотизм означає беззаперечну вірність батьківщині, яка тягнеться на території трьох суверенних держав. Деякі учні київської школи дуже добре знають наслідки кривавих територіальних амбіцій Росії: близько 30 із них — внутрішньо переміщені особи, які втратили свої будинки на території Донбасу, Херсонської, Харківської, Миколаївської та Запорізької областей.

Інші учні з Києва досі пам’ятають жорстоку російську окупацію їхніх регіонів, у ході якої загинуло понад 1300 мирних жителів, більшість із яких були розстріляні зблизька. Усі вони напам’ять знають зловісний звук нічних атак Кремля, пекельний гул безпілотників «Шахед» та оглушувальні звуки ракет.

«Ми стоїмо на порозі третьої світової війни, і Росія не має наміру припиняти свою агресію. Ми можемо залишатися у стані війни і через 50 років», – стверджує Олександр Артеменко, директор школи.

Кожен учень — від похмурих підлітків до галасливих молодших школярів — привітав Артеменка радісним «Добрий ранок!», коли той проходив повз.

Високий, з крижаними блакитними очима та у військовій формі, він виглядав спокійним — різкий контраст із його важким поверненням до цивільного життя. Будучи вчителем англійської мови, Артеменко добровільно пішов до армії у перший день великомасштабного вторгнення.

46-річний чоловік захищав своє рідне місто Київ, перш ніж був скерований на Донбас, де служив у 30-й механізованій бригаді ЗСУ. У 2024 році, отримавши тяжке поранення від міни, він утримував позицію протягом дев’яти виснажливих годин, поки його евакуювали. Кабінет вчителя прикрашений фотографіями підрозділу та прапором із підписами побратимів, — один із способів, за допомогою якого Артеменко пов’язує пам’ять про військову службу з новим життям далеко від лінії фронту.

Він наголошує, що курси не призначені для того, аби заманювати дітей до армії чи прославляти військову службу.

«Дехто стане лікарем, деякі вчителями, але їм все одно потрібні ці навички. Ми вчимо їх виживати. Виживають ті, хто психологічно підготовлений. Ви можете пройти найкращу у світі підготовку, але якщо ви психологічно не готові, то помрете», – наполягає Артеменко.

У тренувальному залі із барвистим поролоновим матом інструктор роздав багаторазові медичні аптечки та розділив підлітків на пари, щоб вони навчилися зупиняти сильну кровотечу та проводити серцево-легеневу реанімацію.

«У реальному житті я помер би двічі!» — пожартував 17-річний Леонід, вичитуючи свого млявого, неживого напарника, який щосили намагався закріпити два яскраво-сині джгути на руці та нозі, а потім насилу розгорнув пов’язку.

Надання першої медичної допомоги стало улюбленою темою для багатьох учасників курсу навіть більше, ніж видовищні навчання зі зброєю та дронами.

«Це рятує життя. Ніколи не знаєш, коли це може стати в нагоді. Хоча я просто сподіваюся, що мені ніколи не доведеться цим скористатися», – наголошує Леонід.

Деякі небезпеки ще більш безпосередні: на заняттях з інформаційної війни підлітки вчаться розпізнавати та протистояти підтримуваним Кремлем спробам ідеологічної обробки та вербування в інтернеті.

Це включає повідомлення через Telegram, TikTok і навіть ігрові платформи, такі як Roblox. Українські чиновники вважають, що сотні українських дітей та підлітків були «підготовлені» таким чином і навчені Росією для здійснення актів саботажу проти власної країни. За партами учням дають два твердження і просять розрізняти «фейк» та «маніпуляцію» – перше є спробою обману, друге – витонченою спробою змінити сприйняття.

Потім вони використовують смартфони, аби шукати в інтернеті власні приклади. Вчителі кажуть, що дія невеликих доз ворожої дезінформації є формою імунізації — противагою герметично закритої інформаційної фортеці Росії.

Інтернет — не єдиний фронт, який робить війну в Україні справді сучасним конфліктом. Інший — це вплив невеликих оперативних дронів, які є причиною переважної більшості бойових втрат.

У дальньому кінці головного залу школи Віктор Гуменюк, інструктор з дронів, запустив елегантний чорний квадрокоптер Mavic.

«Ця модель оснащена стабілізацією, тому може зависати у повітрі самостійно, і саме тому їй не потрібно ручного управління», – пояснив він, передаючи пульт управління підлітку, що сидів поруч із ним.

У свої 24 роки вчитель був ледве старший за своїх учнів. Він вступив до армії у 20 років, на початку великомасштабного вторгнення РФ, і нещодавно демобілізувався.

«Я ніколи не думав, що стану солдатом, але мене справді лякає думка про те, що хтось може прийти до мого дому та забрати те, що належить мені», — пояснив Гуменюк.

15-річна Олена керувала тренувальним FPV-дроном, керуючи ним по кімнаті крихітними рухами пальців, у білих VR-окулярах. Але, незважаючи на свій талант, це була навичка, яку вона ніколи не хоче використати.

«Я волію навчатись наданню першої медичної допомоги, тому що це корисне і у житті, а не тільки на війні», – вважає Олена.

Гуменюк підсумував, що мета занять «Захист України» — навчити дітей тому, що «ми маємо робити все можливе, аби зберегти незалежність нашої країни, захищати її, зростати духовно, а також навчити наступне покоління любити свою країну».