50-річний Сергій вільно розмовляє іспанською мовою і став контактною особою для колумбійських добровольців, особливо для тих, хто отримав поранення чи застряг у бюрократичній безвиході

Серед сигаретного диму, реву машин та какофонії іспанських голосів військовий капелан Сергій виступає у ролі імпровізованого інформаційного пункту. Священник стоїть перед кав’ярнею у центрі Києва, намагаючись вирішити проблеми. Навколо нього п’ятеро колумбійців із татуюваннями на обличчі: сльози під очима, хрести на скронях. Вони несуть камуфляжні рюкзаки та українські документи у прозорих пластикових конвертах: витяги з лікарні, свідоцтва про військову службу та медичні довідки. Про це йдеться у спецрепортажі австрійського видання Der Standard, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

«В одного колумбійця не вистачає одного документа з лікарні у Рівному. Лікарі видали йому лише частину документів. Іншому чоловікові спочатку потрібно сплатити штраф за прострочену візу. Без цього штрафу він не зможе отримати посвідки на проживання. Але він не має грошей», – розповідає Сергій.

Він одягнений в оливково-зелену сорочку-поло із емблемою колумбійського прапора на плечі. 50-річний українець вільно розмовляє іспанською мовою — з 2018 до 2021 року він працював священиком в Іспанії. З початку російського вторгнення Сергій та його дружина Ірина допомагають нужденним на батьківщині, використовуючи пожертвування своєї церкви від знайомих, друзів та інших організацій.

Стоп, уперед, давай

Вперше подружжя зустрілось із колумбійськими добровольцями у 2024 році, і з того часу вони стали своєрідною неофіційною контактною особою для іспаномовних солдатів, особливо для тих, хто отримав поранення чи застряг у бюрократичній безвиході.

«Таке відчуття, що кожен колумбійець у країні має мій номер. Він просто передається з рук в руки», – жартома зазначає Сергій.

Багатьох із цих чоловіків він зустрів випадково. Дехто впізнає його у Макдональдсі або на вулиці. Щодня він отримує повідомлення від двох-трьох нових солдатів, яким потрібна допомога. Його часто запитують, чи він служить в армії.

Мовний бар’єр — одна із найбільших проблем для колумбійських добровольців. Крім «Стоп!», «Вперед!» або «Давай!» — які багато хто сприймає як українське «вам!» — більшість не говорять ані українською, ані російською, ані англійською мовами.

«У підсумку, деякі залишаються в регіональних шпиталях після поранень, не розуміючи, що з ними буде далі. Інших забувають на фронті», – наголошує Сергій.

Нещодавно йому зателефонували троє колумбійців і троє бразильців. Чоловіки опинилися у пастці на позиції, без води, без їжі, під постійним обстрілом безпілотників.

«Вони надіслали нам свої GPS-координати і сказали: «Батько, будь ласка, допоможи нам. Ніхто нас звідси не витягне». Повідомлення дійшло до мене через кількох посередників. Проблема полягає у зв’язку із українськими підрозділами. Іноді командири просто вважають, що ці люди вже мертві», – каже Сергій.

Величезний попит

Добровольці, з якими працює Сергій, прибувають із різних країн, від Бразилії та Аргентини до Уругваю. Проте найбільша група – із Колумбії. Вважається, що тисячі з них воюють в Україні, хоча точні цифри недоступні. Для кращої підтримки цих людей необхідні місця для зустрічей, де можна обмінюватися інформацією та спілкуватися із солдатами.

«Попит настільки великий, що ми більше не можемо впоратися з ним», – підкреслює Сергій.

Десятиліття громадянської війни та економічної нестабільності у Колумбії породили велику групу добре освічених колишніх солдатів, багато з яких мають погані кар’єрні перспективи, низьку заробітну плату та обмаль шансів на пенсію. Для деяких війна в Україні стала нагодою добре заробити. Новини про ці прибуткові роботи доходять до багатьох через TikTok та інші соціальні мережі.

«Багато хто з нас були солдатами. Деякі пішли у відставку, інші демобілізувалися, треті просто пережили війну і їм подобається це життя», — стверджує 32-річний колумбієць Девіс, який сім років служив кадровим військовим, заробляючи лише кілька сотень євро на місяць.

Він проводив дні, пробираючись через гори та джунглі з важкими рюкзаками, розшукуючи озброєні угруповання. Три роки тому Девіс приїхав в Україну та воював у штурмовому батальйоні Міжнародного легіону. Після восьми місяців на передовій він втратив ліву ногу нижче коліна внаслідок вибуху міни, але бачить своє майбутнє в Україні.

«У Колумбії постійно потрібно бути напоготові, аби тебе не пограбували або не вбили. Не всі мене зрозуміли, чому я поїхав в Україну. Дехто засуджував мене, інші підтримували. У кожного своя думка», – наголошує Сергій.

Бюрократичний марафон для сімей

Кількість іноземних добровольців, які загинули на українській стороні, невідома. Українська армія не публікує достовірних даних щодо своїх втрат. Однак багато історії стають відомими, коли родичі їдуть до Києва, щоб подати заяву на отримання належної їм фінансової компенсації: 15 мільйонів гривень, що еквівалентно приблизно 280 000 євро. Але часто минають місяці, а іноді й роки, перш ніж гроші фактично будуть виплачені.

«Діти, подружжя, батьки чи інші родичі мають надати паспорти, свідоцтва про народження, свідоцтва про смерть, податкові ідентифікаційні номери та багато інших документів», – повідомляє Марія Каміла, чоловік якої, колишній солдат, приїхав в Україну у 2023 році, щоб забезпечити своїй родині найкраще життя на батьківщині.

Він загинув на фронті в Україні у 2025 році у віці 31 року. Марія Каміла розповідає, як товариш спочатку повідомив про його смерть через соціальні мережі, а згодом із нею зв’язалися і представники Міністерства закордонних справ Колумбії.

Тіло було поховано у Колумбії. Чи рекомендувала б вона іншим колумбійцям піти тим же шляхом? Вона хитає головою.

«Багато колумбійців заздалегідь вивчають інформацію, щоб зрозуміти, у що вони вплутуються. Деякі прибувають і гинуть лише за кілька днів. Це жорстока війна, яку багато хто недооцінює», – підсумувала Марія Каміла.