Австралійські ЗМІ розкривають нові деталі очевидних військових злочинів, скоєних в Україні, включно з насильницькими зникненнями, тортурами, незаконними вбивствами та невибірковими вибухами, ґрунтуючись на розповідях жертв, свідків, судово-медичних експертів та слідчих

Насильницьке зникнення є злочином проти людства. Багато дій, пов’язаних із зникненням людини – катування, позбавлення справедливого суду та нелюдське поводження – також є військовими злочинами згідно з Женевськими конвенціями.

У серії з чотирьох частин австралійські видання The Sydney Morning Herald і The Age розкривають нові деталі очевидних військових злочинів, скоєних в Україні, включно з насильницькими зникненнями, тортурами, незаконними вбивствами та невибірковими вибухами, ґрунтуючись на розповідях жертв, свідків, судово-медичних експертів та слідчих. Foreign Ukraine пропонує з цим ознайомитись.

Міжнародний кримінальний суд назвав Україну «місцем злочину» та відправив туди найбільшу за всю історію групу детективів для надання допомоги у багатьох розслідуваннях.

Хоча на даному етапі неможливо точно сказати, скільки військових злочинів було скоєно в Україні, розслідування кожної справи буде довгим і важким процесом для слідчих.

Австралійка Матильда Богнер, яка очолює місію ООН з прав людини в Україні, каже, що слідчі її агентства задокументували 270 випадків свавільних затримань і насильницьких зникнень, скоєних російськими військовими.

42-річний Євген не перший зник у родині Наталії Кулаківської. Чоловік її сестри 37-річний Сергій Любич 7 березня пішов набрати води до сусідів, оскільки місто вже було відключено від світла, газу та води. Він так і не повернувся, а його дружина Сніжана гадала, що з ним сталося.

Битва за Бучу, місто-супутник Києва з приблизно 37-тисячним населенням, ще точилася, і ніхто нічого не міг дізнатися. Побоюючись гіршого, родина евакуювала двох дітей подружжя з незнайомцем.

До 12 березня Росія повністю контролювала місто.

Через одинадцять днів після зникнення Наталіїного швагра її чоловіка забрали прямо у неї на очах. Через кілька годин зник безвісти і її племінник 20-річний Владислав Бондаренко. Зараз він мертвий.

«З моєї родини забрали трьох чоловіків. Нікого з них ми більше ніколи не побачимо», – каже Наталя.

Понад місяць Наталія не здогадувалася, де вони. Перевірили підвали та морги, але нічого не знайшли.

Пізніше 20 квітня, через кілька тижнів після того, як росіяни втекли з Бучі, на її вулиці з’явився чоловік, якого Росія звільнила в рамках обміну полоненими.

Чоловіка, який не бажає розголошувати свою особу, утримували разом з її чоловіком і племінником у великих морозильних камерах в аеропорту в сусідньому місті Гостомель, перш ніж їх відправили до Білорусі 22 березня. По дорозі Владислав запанікував і намагався втекти з вантажівки. Був розстріляний російськими солдатами. Його тіло закопали чужинці.

Через кілька днів після того, як дізналася про смерть племінника, Наталія почула від інших звільнених українців, що Євгена та Сергія забрали до в’язниць Росії.

Відтоді російський Червоний Хрест підтвердив, що Сергій живий у в’язниці поблизу міста Брянськ, але про її чоловіка не було жодних новин.

«Я не знаю, хто може вплинути на росіян, я не знаю, хто може вплинути на тих, хто вирішує долю моїх рідних і близьких і тисяч інших людей. Але я благаю – благаю – якщо є шанс, достукатися до їхніх сердець і покінчити з цим», – каже Наталя.

Злочини «треба розслідувати»

Після того, як 31 березня українські солдати звільнили Бучу, влада була змушена ексгумувати братську могилу 117 осіб на території міської православної церкви. Багатьох перенесли туди родичі та друзі після того, як їх застрелили на вулиці або забили до смерті.

Священик храму святого апостола Андрія Первозванного Андрій Галавін каже, що багато мешканців досі не знають, що сталося з їхніми рідними.

«Це двояко. З одного боку, вони не можуть знайти тіла. З іншого боку, багато людей силоміць вивезено до Білорусі, а потім депортовано до Росії», – каже він.

Правосуддя не прийде миттєво, каже священик, але важливо, щоб «злочини, які тут скоєні – вбивства, грабежі, зґвалтування – розслідувалися, а злочинці були притягнуті до відповідальності».

У відповідь на низку запитань щодо цих та інших випадків посольство Росії в Австралії заявило, що багато звинувачень у військових злочинах є неперевіреними та підживлюються українською пропагандою.

«Без обґрунтування, відсутності ідентифікаційних даних або хоча б вказівки на джерела більшість ваших запитань навряд чи заслуговують на розгляд», – заявили в посольстві.

«Я провів ніч під мертвим тілом»

Торговець Борис Попов, який тижнями утримувався в російській в’язниці разом із шурином Наталії Сергієм, має деякі відповіді.

Попов надав повний звіт про те, що сталося українським прокурорам і органу ООН, який розслідує військові злочини в Україні. Тепер він хоче розповісти свою історію світові, частково задля того, щоб визволити таких чоловіків, як Євген і Сергій, які досі перебувають у російських в’язницях.

5 березня Борис їхав у центр Ворзеля, приблизно за шість кілометрів від Бучі, за водою. Дружина, яку також звали Наталія, не бачила його майже два місяці.

Четверо російських військових у камуфляжі вийшли з лісу і наказали йому роздягтися догола та лягти на землю. Вони зламали йому ніс, розбили обличчя пістолетами, потім зав’язали очі скотчем і зв’язали руки. Наступного ранку вони кинули його в кімнату з приблизно 30 українськими полоненими в сусідньому місті Гостомель.

Чоловіків одного за одним вели на допити та катували. Лунали постріли. Вони приставили пістолет до голови Бориса, питаючи, де перебувають українські військові.

«Я сказав їм, що справді не знаю і що я цивільний. Але в останній момент вони відібрали пістолет і вистрілили мені над вухом».

Солдати сказали Борису, що відпустять його; він міг повернутися додому у Ворзель. На цвинтарі на околиці його міста солдати дозволили в’язням розв’язати себе й піти полем.

Коли Борис почав тікати, над його головою вибухнули гранати й засвистіли постріли. Полонених оточило понад 50 одиниць російської бронетехніки.

«Мені здавалося, що на мене полюють, як на тварину, просто заради розваги», — каже Борис.

На голови натягнули чорні мішки і відвезли українців у лісову землянку, де вони потрапили в полон.

Потім, за його словами, почали відбуватися «найжахливіші речі».

Він бачив прив’язаного до стовбура дерева чоловіка, який, як пізніше дізнався, був підполковником Служби безпеки України (СБУ). Кілька днів тому він вихопив зі свого будинку в Бучі старий гранатомет і спробував обстріляти російський конвой, але той заклинив.

Борис спостерігав, як молодий російський командир дедалі глибше вбивав дерев’яний кілок у череп підполковника. Але офіцер, знаючи, що він помре, знущався над нападниками.

Інших ув’язнених били дерев’яними молотками і змушували лежати на землі, розставивши ноги та руки, а потім били ногами під ребра. Через кілька місяців у Бориса досі болять ліві ребра; він впевнений, що деякі з них були зламані.

Солдати наказали Борису «добити полковника» сокирою.

Вони сказали: «Позбавте його від страждань».

«Хлопці, я боюся крові, просто не можу», – відповів Борис.

Солдати кинули Бориса із зав’язаними очима в яму і зробили вигляд, що вистрілили в нього кілька разів. Кулі зі свистом пронеслися повз його голову і вбилися в землю.

«Раніше я був атеїстом, але почав згадувати молитви. Я почав розмовляти з Богом», – розповідає Борис.

Потім разом із Борисом, якого при мінусовій температурі роздягли до трусів, у яму кинули всіх інших полонених, включаючи підполковника – близько 30 чоловік.

«Поки мене били, удень мені було байдуже на погоду, але з наближенням ночі я почав мерзнути», — розповідає Борис.

Також солдати змусили чоловіків кричати «Слава Росії!» кожні 15-20 хвилин, і якщо їм не вдавалось цього, один із солдатів бив їх по голові дерев’яним молотком.

Близько опівночі підполковник звернувся до лікаря, оскільки з його голови хлинула кров.

Лікар чи фельдшер, який, за словами Бориса, був п’яний, потім прийшов і сказав: «Вам, виродкам українським, лікар не потрібен».

Він дав підполковнику половину таблетки, яка, як вважає Борис, була аспірином.

Тоді Борис попросив ковдру, але солдати сказали, що ще одне його слово призведе до «вірної смерті».

В’язні тиснулись один до одного, щоб зігрітися. Борис подумав, що полковник заснув, але потім помітив, що його рот відкритий і повний землі. Полковник був мертвий.

«Спочатку було дуже страшно. Але потім мені спала на думку, що треба прикритися трупом, щоб не замерзнути на смерть», – розповідає Борис. «Мені вдалося проштовхнутися під нього, і я провів решту ночі під мертвим тілом».

Приблизно об 11 ранку наступного дня солдати наділи на голову Бориса мішок і дозволили йому знову одягнутися.

У Гостомелі в’язнів відвели до замкненої кімнати, де вони пили з калюжі каламутну воду, щоб втамувати спрагу.

Потім Бориса та ще дев’ятьох чоловіків зачинили в морозильній камері довжиною шість метрів і шириною 2,5 метра. Там Борис познайомився з Сергієм, кумом Наталії.

У ті жахливі ночі, коли страждання викликали галюцинації, а навколо гинули люди, Борис і Сергій та деякі інші стали тим, що Борис називає «колом товаришів».

Борис і Сергій почали планувати втечу, вирвавши зі стіни один із радіаторів.

У камері було близько 20 живих чоловіків, коли росіяни привезли колишнього українського генерала, якому було близько 70 років. Колишній генерал сказав росіянам, що змушувати 20 в’язнів спати на бетонній підлозі суперечить Женевським конвенціям.

Він також розповів російському капітану, що нещодавно перехворів на COVID-19 і йому потрібні ліки та вітаміни. Пізніше з’явився новий мішок для тіла. Всередині мішка було тіло колишнього генерала.

17 березня, через 12 днів після захоплення, чоловікам сказали, що їх вивезуть до Росії. Натомість їх доставили на склад у Білорусі, президент якої Олександр Лукашенко є вірним соратником Володимира Путіна.

Борис каже, що в Білорусі побиття було не таким страшним – просто, щоб «показати нам, хто тут господар».

Білоруські солдати, яких можна було впізнати за акцентом і темно-зеленою уніформою, сфотографували кожного полоненого і показали їм документи, в яких вказано, що вони «військовополонені», а не цивільні.

Борис каже, що на Сергія наділи наручники, коли через погіршення проблем зі спиною він не виконав наказ опустити голову.

Після двох днів у Білорусі Сергія перевезли до Росії. Бориса забрали через день, 20 березня. Це означає, що ніхто з них не був свідком вбивства племінника Сергія Владислава.

Під час семигодинної поїздки до Росії Попов каже, що втратив свідомість через низький рівень цукру в крові та прокинувся, коли російський солдат обпік йому пальці запальничкою.

У якийсь момент під кінець поїздки він зумів підняти скотч на очі і побачив табличку з написом «Брянський СІЗО №3» — СІЗО в російському місті Новозибков.

У камері, ще з зав’язаними очима, він почув ім’я Сергія і знав, що там його «товариш».

Щоранку в 47 камері Борису доводилося вітатися зі старостою: «Товаришу громадянин, мене звати Борис Попов». З динаміків лунав російський гімн, а потім інші патріотичні пісні.

Запамороченого від низького рівня цукру в крові, Бориса часто змушували роздягатися догола та присідати навпочіпки, а охоронці били його кийками по п’ятах.

В’язні також проходили через «тунель» солдатів, які їх били.

«Вони стоять з обох боків і просто б’ють вас, як можуть. І ти маєш пройти цей тунель, поки тебе б’ють», – каже він. «Тоді ви приймаєте крижаний душ».

«Коли поганий день, вони виводять вас у коридор, і троє людей просто вибивають з вас усе лайно», — каже він.

За словами Бориса, головний лікар був одним із найгірших, це була громіздка жінка років за 40, на формі якої було вказано, що вона майор російської армії.

«Українці дуже люблять хворіти», — бурчала вона.

Борис поскаржився їй на ребра. Лікар у оточенні трьох бійців спецпризначення сказав йому: «Наші хлопці ніколи не могли б такого зробити». Вона подивилася на солдатів, які потім били його ногами в груди.

«Ви тепер розумієте, що наші хлопці ніколи не могли б такого? Ти, напевно, десь у своїх українських окопах впав чи що. Чи ти розумієш?” — запитав лікар.

«Так, звичайно, без проблем», — відповів Борис.

У середині квітня ситуація почала змінюватися.

Роздягненого догола Бориса лікар оглянув на предмет травм, зробивши йому уколи та давши таблетки. Через кілька днів ув’язненим дозволили виходити на короткі прогулянки. Борис підозрював, що росіяни готують їх до звільнення.

29 квітня солдати сказали Борису та його співкамерникам готуватися до обміну.

Їх доправили до міста Таганрог на півночі Росії, де ще кілька українських в’язнів сіли на літак, який потім попрямував до Криму, регіону на півдні України, незаконно анексованого Росією в 2014 році.

Там їх посадили в сільськогосподарську вантажівку і повезли в українську Запорізьку область. На мосту його та ще 14 українців обміняли на п’ятьох російських військових.

Переходячи міст, Борис сказав, що «мені стало яскравіше світити сонце, небо стало синішим і все стало просто краще».

Російські солдати, які прямували в іншому напрямку, здавалися в хорошому стані, зауважив Борис, а він важив 57 кілограмів і був важко поранений після майже двох місяців побоїв.

«Росіяни мали чистий одяг, були добре нагодовані, свіжі й дивилися на нас з презирством», — каже він.

«Але пізніше я все це проаналізував і зрозумів, що додому нас відвезуть у комфортабельному фургоні, а цим чистеньким і охайним росіянам доведеться сідати у вантажівку, яку використовують для свиней», — каже він. «Це різниця між нами».

Коли Борис повернувся у Ворзель, сусіди його не впізнали.

«Вони ховалися за шторами вдома, тому що не хотіли, щоб він бачив, як вони плачуть через те, в якому стані він був», — розповідає його дружина Наталія. «Він був не схожий на себе».

Борис досі не знає, що сталося з його другом Сергієм.