Артема Мурдіда засудили до довічного, його матір – до 22 років, а дівчину – до 20 років ув’язнення

Російські окупанти стверджують, що Артем Мурдід — вбивця, який виконував наказ української розвідки встановити бомби у Мелітополі після того, як російські війська його захопили. Мурдід заявив, що не зробив нічого поганого, а після арешту у березні 2023 року проросійські охоронці неодноразово знущались над ним і його матір’ю. Про це йдеться у спецрепортажі The New York Times, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

У листі, в якому детально описується те, що сталося, 32-річний Мурдід зазначив, що охоронці також погрожували кинути його матір та дівчину в окоп, «де їх зґвалтують, поки він буде дивитися на все це». Потім охоронці погрожували застрелити його та залишити біля дороги, аби собаки з’їли.

Зрештою, він підписав зізнання, не читаючи їх. Так само вчинили його мати, 52-річна Ганна Мурдід, та його дівчина, 29-річна Ганна Вошкодер. Його засудили до довічного, матір – до 22 років, а дівчину – до 20 років ув’язнення. Усіх їх звинуватили у приналежності до терористичної групи.

«Багато людей ламаються. Я знаю чимало людей, які пройшли через російські в’язниці останніми роками», – зазначив Ярослав Бевза, близький друг родини Мурдідів, який втік з Мелітополя після вторгнення росіян у лютому 2022 року.

Вироки, винесені Мурдіду, його матері та дівчині, знаходяться на крайньому краю того, що правозахисники та українські урядовці називають чорною дірою для кількох тисяч українських цивільних осіб, які перебувають під російським ув’язненням.

На відміну від військовополонених, офіційного механізму повернення українських цивільних осіб, заарештованих Росією, не існує. Доля цих українців, ймовірно, буде одним із найскладніших питань, які потрібно вирішити на будь-яких переговорах про припинення війни.

За даними Медійної ініціативи з прав людини в Україні, близько 2600 українських цивільних осіб перебувають під вартою в Росії за звинуваченнями, пов’язаними з війною. Українські чиновники заявили, що фактична кількість може бути набагато вищою.

Деяких цивільних осіб затримали за спів українських пісень, публікацію проукраїнських думок у соціальних мережах або переказ грошей на українські банківські рахунки. Інших, як-от Мурдіда, звинуватили у тероризмі, каліцтві або вбивстві росіян.

Правозахисна організація, яка розслідує ці справи, стверджує, що майже 900 українців були звинувачені або засуджені за злочини. Решта перебувають у підвішеному стані. Про багатьох нічого не відомо роками.

Російські суди над українцями, заарештованими на окупованій території, порушують міжнародне право, оскільки Росія не має юридичного суверенітету над окупованою українською територією чи людьми, які там проживають.

Мурдід — один із десятка українських цивільних осіб, яких засудили до довічного ув’язнення за звинуваченнями, пов’язаними з війною. Його було засуджено за встановлення чотирьох саморобних бомб у Мелітополі. Остання з них, начебто, вбила проросійського українця, який координував перевезення російських найманців та солдатів на передову.

До окупації Мурдід відслужив рік в українській армії після отримання університетського диплома. Потім він влаштувався на роботу у банк, де дослужився до посади відповідального за моніторинг грошових переказів. Він любив наукову фантастику та автомобілі.

Його мати майже все своє життя відпрацювала на державному підприємстві «Гідромаш», яке виробляло великі гідравлічні підйомники, і зрештою стала другою відповідальною особою. Вона та її син жили у Мелітополі, який славиться своїми вишнями та рибою. Це друге за величиною місто у Запорізькій області, неподалік Азовського моря, яке залишається під контролем російської армії.

Вошкодер, колишня продавчиня в аптеці, почала зустрічатися з Мурдідом за кілька місяців до вторгнення РФ. Вона виховувала доньку. Її партнер помер від інсульту у 24 роки.

Перш ніж втекти з Мелітополя, Бевза, близький друг родини Мурдід, купив для Ганни Мурдід купу продуктів — картоплю, цибулю, макарони та олію — бо вона нещодавно зламала ногу. Невдовзі місто захопили російські солдати.

Бевза, який керував заводом «Гідромаш» разом із Мурдід, неодноразово намагався переконати її виїхати, але вона відмовлялась, бо там жили її батьки. Близький друг також намагався вмовити Артема Мурдіда втекти, але він також залишався через свою матір та бабусю й дідуся.

З початком окупації Мурдіди почали співати українські пісні, проїжджаючи через Мелітополь — практично показуючи росіянам середній палець. Нова проросійська адміністрація безуспішно намагалася завербувати Артема Мурдіда до поліції, враховуючи його досвід солдата та охоронця.

На початку окупації Мурдід обмінювався текстовими повідомленнями зі своїм близьким другом кожні кілька днів. А Росія стверджує, що Мурдід почав працювати з українським розвідником на ім’я Олег.

Через кілька тижнів він, начебто заклав свою першу бомбу. Його заарештували невдовзі після того, як російський колаборант, який координував перевезення бійців на передову, загинув унаслідок вибуху автомобіля. Невдовзі після цього були заарештовані дівчина та мати Мурдіда.

Після того, як у 2025 році Артему та обидвом Ганнам було винесено вирок, їм дозволили надсилати листи родичам та отримувати посилки із побажаннями. У своїх листах Мурдід писав, що сумує за родиною та мріє піти на пляж або в сауну.

Він написав бабусі, що їй потрібно перестати балувати його такими речами, як коктейль з морепродуктів, у якому забагато олії. Він запитав, чи може вона надіслати торт «Наполеон» його дівчині на 29-й день народження.

У листі, надісланому у квітні 2026 року, Мурдід заявив, що міжнародні організації безсилі йому допомогти. Він хвилювався, що його мати та дівчина налякані, і що він нічим не може їм допомогти.

«Це відчуття безпорадності нищівне», – написав Артем.

Якщо їхня апеляція не буде задоволена, як очікувалося, Мурдід, його матір та дівчину, ймовірно, відправлять до різних в’язниць у Росії.

Ганна Мурдід травмувала руку одночасно зі зламаною ногою і хвилюється, що її можуть відправити до виправної колонії у Сибіру, ​​де бродять білі ведмеді.

«Великий привіт усім від мене, обіймаю, цілую, люблю, вірю, сподіваюся, чекаю. І не дай Боже мені коли-небудь побачити білого ведмедя!», – написала вона у своєму листі до батьків.

Її мати, 74-річна Катерина Мурдід та батько занадто слабкі, аби поїхати до Москви на апеляцію.

Вони покладали всі залишки надії на обмін полоненими.

«Люди завжди говорять про великий обмін. Можливо, щось хороше станеться. Але зрештою цього не відбувається. Так, надія вмирає останньою. Все, що ми можемо зробити, це сподіватися», – підсумувала Катерина Мурдід.