Правозахисники стверджують, що понад 10 000 українських цивільних осіб зараз перебувають у російських в’язницях і серед них – чимало жінок, яких майже неможливо звільнити в рамках обміну полоненими

СІЗО-1, головний слідчий ізолятор у Ростові, веде свою історію ще від часів правління Катерини Великої. В’язниця має форму літери «Е»: довгий головний коридор і три прилеглі крила, уздовж кожного з яких розташовані камери. Коли Росія напала на Україну у лютому 2022 року, її збройні сили почали захоплювати й заарештовувати як українських військових, так і цивільних осіб. У СІЗО-1 російських злочинців вивезли з кількох корпусів, щоб звільнити місце для нової категорії ув’язнених: громадян України, які чекали на суд за нібито злочини проти РФ. Про це йдеться у спеціальному репортажі The New Yorker, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Лілія Прутян перебувала у СІЗО-1 уже рік, коли під час обіду 10 вересня 2024 року охоронець наказав їй та ще приблизно десятьом жінкам із камери пройти за ним до медичного пункту. До полону Прутян служила медикинею у батальйоні «Айдар», добровольчому формуванні, яке згодом увійшло до складу Збройних сил України. Їй було близько 50 років, вона була матір’ю трьох дорослих дітей, мала м’які манери й тонке темно-каштанове волосся.

На початку війни вона зазнала контузії й значною мірою втратила слух. У день, коли Лілію взяли у полон, на полі бою біля села Петрівське, її зґвалтував російський військовий. Спочатку до неї підійшли троє. «Ви маєте зрозуміти, — сказав один із них. — Ми вже три місяці у полі». Прутян, ридаючи, сказала їм: «Будь ласка, нехай це буде лише один із вас». Пізніше Лілія сказала: «Можна сказати, вони пішли мені назустріч».

Ростов є місцем дислокації Південного військового округу — важливого центру російських збройних сил в Україні; Прутян постала перед військовим судом цього округу. До цього вона понад рік провела у в’язниці у Донецьку, де зазнала серії жорстоких допитів. Ростовська в’язниця була менш варварською, але не менш гнітючою.

Російський правозахисник, який працював на захист українських ув’язнених, розповів, що умови для в’язнів часто покращуються, коли наближається дата суду: «Адвокатам дозволяють відвідувати їх. Ув’язнені отримують і пишуть листи. Коли їх приводять до суду, то приховувати відверті катування стає важче».

Того дня Прутян відвели до тюремного медпункту разом з іншою колишньою медикинею батальйону «Айдар», яку захопили разом із нею. Більшість інших жінок у групі були кухарками бригади «Азов», яких заарештували навесні 2022 року, після того як Росія захопила завод «Азовсталь» — величезний металургійний комплекс у Маріуполі.

Для російських пропагандистів бригада «Азов» була уособленням нібито фашистських впливів, від яких, за словами Володимира Путіна, Росія «звільняла» Україну. У РФ вважали і «Азов», і «Айдар» терористичними організаціями; жінкам, серед іншого, висунули звинувачення у незаконному збройному захопленні влади. «Приготування борщу — це не якийсь переворот», — сказала у суді Наталія Гольфінер, одна з кухарок «Азову».

У тюремному медпункті, лабіринті кімнат на четвертому поверсі, Прутян та іншим жінкам наказали роздягнутися до білизни. Медперсонал оглянув їх на наявність синців чи інших ознак насильства. Якщо щось виявляли, ув’язненій давали аркуш паперу на підпис — заяву про те, що вона не має претензій стосовно поводження з нею всередині в’язниці.

Для жінок раптовий інтерес до їхнього добробуту був добрим знаком. Прутян та інші знали, що на початку 2024 року обміни полоненими між Росією та Україною відновилися після багатомісячної паузи. «Ми були на нервах, — розповіла Прутян. — Але водночас сповнені очікування».

Через 30 хвилин охоронці повернули жінок до камери. Вони боялися щось сказати своїм співкамерницям — ще шістьом жінкам, із якими провели останній рік у тісній бетонній кімнаті, — а ті тепер зустрічали їх схвильованими, сповненими очікування обличчями. Серед них була Ірина Навальна, 26-річна жінка з татуюваннями на руках, проколами у вухах і поголеною головою, яку заарештували у Маріуполі за звинуваченнями в тероризмі та підривній діяльності.

Валентина Заярна, 64-річна вчителька англійської мови, проходила суд у схожій справі. Наталія Власова, заарештована у Донецьку ще у 2019 році, особливо була зациклена на думці про обмін. Їй було 43 роки, і вона була однією з найдовше утримуваних українських цивільних ув’язнених у російському полоні. Її затримали за нібито участь у змові з метою вбивства. У Ростові Власова тримала напоготові сумку з чистим одягом. Коли охоронці запитували, для чого вона, Юлія відповідала: «Для обміну».

Жінки із батальйону «Айдар» і бригади «Азов» були військовослужбовицями Збройних сил України, а отже, мали шанс потрапити до обмінів як військовополонені; інші, яких вважали цивільними злочинцями, найімовірніше, такого шансу не мали. Через кілька годин після того, як охоронці повернули Прутян та інших до камери, вони повернулися й зачитали список імен: усіх жінок з «Азову» та «Айдару» мали перевести того вечора.

«Тоді ми й зрозуміли», — каже 35-річна Марина Текін, кухарка «Азову».

Вони почали пакувати свої речі: одяг, зубні щітки, щоденники. Невелику кількість продуктів у камері — печиво, чай, кілька шматочків салямі — залишили іншим. Прутян віддала Заярній пляшку шампуню. Інша кухарка «Азову», Ірина Могитич, якій було трохи за 40 років, була дуже рада, що познайомилася із Навальною, попри обставини.

«Я візьму твій приклад із собою», — сказала вона.

Власова, яка за роки перебування під вартою в Росії незліченну кількість разів спостерігала, як інших звільняли, а її залишали, плакала.

«Їй було важко, серце боліло», — каже Текін.

Вона подарувала Власовій український прапор, намальований на аркуші міліметрового паперу, і сказала: «Якщо я повернуся в Україну, то нехай це буде символом того, що ти теж скоро повернешся». Власова спробувала усміхнутися.

О третій годині ночі, після наказу охоронців – «С вещами на выход» — ув’язнені вийшли з камери. На мить жінки дивилися одна на одну крізь ґрати дверей. Вони були єдиною групою, об’єднаною спільною реальністю; тепер лише кілька сантиметрів відділяли тих, хто ось-ось мав вийти на волю, від тих, хто починав ще один ранок у неволі. Олені Аврамовій, 51-річній кухарці «Азову», було важко дивитися іншим жінкам в очі.

«Я вийшла, а вони залишилися», – сказала вона.

Прутян знову служить у батальйоні «Айдар», але через травму, пережиту у в’язниці, не поблизу лінії фронту.

«Зазвичай я не хочу згадувати. Це все дуже боляче. Мені постійно сняться сни, у яких я знову опиняюся у полоні», – зізнається Прутян.

І все-таки вона та інші жінки висловлювали надію, що, розповідаючи про час у в’язниці, зможуть привернути увагу до жінок, які досі там перебувають.

«Заради них я готова на все», — стверджує Прутян.

СІЗО-1 — лише один тюремний заклад у комплексі слідчих ізоляторів і таборів по всій Росії, нового ГУЛАГу, який простягається від кордону з Україною до зони вічної мерзлоти за Північним полярним колом. За понад чотири роки війни у полон потрапили приблизно 15 000 українських військовослужбовців; близько 66% із них були звільнені під час періодичних обмінів між Україною та Росією.

Але такі жінки, як Навальна, Власова та Заярна, — це щось інше: невідома кількість цивільних осіб, яких затримували або заарештовували на окупованих територіях і доправляли під російську варту. В одних місцях їх утримують разом із російськими ув’язненими; в інших — ізолюють, приховуючи не лише від зовнішнього світу, але й від решти тюремного населення.

За даними дослідників, щонайменше 1300 українських цивільних осіб офіційно звинувачено у конкретних злочинах. Значно більша кількість, за оцінками, понад 10 000 цивільних українців, фактично зникли — тобто були затримані без будь-якого юридичного процесу чи визнання їхнього статусу. Як зазначалося у звіті української парламентської комісії: «Цивільних забирають із їхніх домівок — без суду, пояснень і права на телефонний дзвінок».

З юридичного погляду сама ідея цивільного ув’язненого у воєнний час є суперечністю. Женевські конвенції — комплекс договорів, які регулюють поведінку сторін війни й були ратифіковані після Другої світової війни, — забороняють свавільне затримання цивільних осіб.

«Цієї категорії взагалі не повинно існувати», — вважає Богдан Охріменко, керівник секретаріату Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими України.

Штаб — це будівля XIX століття, яку переобладнали під непримітний офісний комплекс. Більшість днів у холі штабу метушаться родичі ув’язнених або зниклих безвісти, які сподіваються на зустріч чи хоча б на якусь звістку про близьких. Офіційна позиція України щодо цивільних осіб, утримуваних у Росії, чітка: «Їх не повинні обмінювати, їх мають негайно звільнити й повернути додому».

У РФ наполягають, що цивільні українці не є полоненими збройного конфлікту; це особи, яким висунуто обвинувачення та яких судять за нібито скоєні злочини.

«Для України це незаконно утримувані особи. Але російські посадовці не можуть визнати існування такої категорії. Інакше вони публічно визнають власний воєнний злочин, — наголошує Андрій Юсов, заступник керівника Координаційного штабу.

Іншими словами, проводячи таких затриманих через судову систему, російська держава знайшла спосіб легалізувати незаконне. Українських цивільних осіб судили у залах суду міст, окупованих і анексованих Росією — від Донецька до Севастополя, — а також далеко за їхніми межами, у Москві, Санкт-Петербурзі та Ростові.

Власова написала, що її досвід у російських в’язницях і слідчих ізоляторах був настільки різним «з погляду умов, ставлення персоналу та спільноти співкамерниць», що не піддавався простому опису. Заярна, вчителька англійської мови, назвала в’язницю «школою виживання, випробуванням людяності та порядності кожного з нас».

Умови у в’язниці в Донецьку були настільки жахливими, що на руках, ногах і кистях жінок з’явилися гнійні рани.

«Ми гнили живцем», — підкреслила Ірина Могитич, кухарка бригади «Азов».

Ірина Куліш провела понад рік у Ростові. Вона родом із невеликого села у Запорізькій області, де колись продавала овочі на місцевому ринку. Після захоплення регіону російськими військами на неї донесли окупаційній владі через її проукраїнські погляди. Російські прокурори звинуватили Куліш у підготовці вибуху. Ірині близько 55 років, вона має хворобу Паркінсона. У в’язниці її стан погіршився. Тремтіння рук настільки сильне, що їй важко спати.

«Будь ласка, не думайте, що вони мене зламали, але я все одно хочу поділитися особливим болем у своїй душі. Мене безперервно перевозили між понад 20 місцями ув’язнення. Коли і куди мене переведуть наступного разу, я досі не знаю. Поки що я сиджу тут і чекаю», – зазначила Куліш.

Катерині Корвіній 29 років, вона невисока, тиха й небагатослівна, родом зі Старобільська Луганської області, який був окупований у перші тижні війни. Через два роки її заарештували за здійснення низки невеликих пожертв, загальною сумою в еквіваленті 12 доларів США, на українські банківські рахунки.

Корвіна розповіла, що це були пожертви на гуманітарні потреби, аби допомогти цивільним, які постраждали від війни. Російська ФСБ заявила, що гроші скерували українським військовим, і звинуватила її у «фінансуванні тероризму». Вона прибула до Ростова у 2024 році і зрештою була засуджена до 10 років ув’язнення.

«Так вони оцінили мою любов до рідної країни», — зазначила Катерина.

Корвіна розповідала, що у ростовській в’язниці вона та її співкамерниці були «чимось на кшталт трохи божевільної родини». Вони могли дуріти, жартувати, навіть радіти, співати народних пісень і танцювати навколо камери. З часом, за її словами, «люди тут змінюються, віддаляються від цивілізації й будують свій маленький затишний світ як можуть». Катерина також почала писати вірші; її рядки відображали дивовижну ситуацію, у якій вона опинилася.

«Ідеї для нових віршів були всюди навколо мене. Рядки лилися, мов музика. Ми всі сироти без нашої Батьківщини, але маємо її одну, а отже, не загубимося; зрештою, навіть вирвані із землі квіти можна сплести у вінки, і ми все це переживемо», – вважає Корвіна.

Українських цивільних осіб заарештовують російські військові або силовики за найрізноманітніші правопорушення. Таємний президентський указ, підписаний російським диктатором Володимиром Путіним невдовзі після початку війни, дозволяє безстроково затримувати будь-кого, хто «чинить опір «спеціальній військовій операції». Спочатку багатьох утримують у тимчасових місцях — гаражі, підвалі, порожньому складі, — а потім переводять до більших установ на окупованій території.

Кілька жінок із Ростова вперше зустрілися одна з одною у в’язниці так званої Донецької Народної Республіки — маріонеткового утворення, яке Росія формально анексувала у 2022 році. Основну будівлю в’язниці звели в останні роки Російської імперії, а високі бетонні стіни та колючий дріт додали за радянської доби. У перші дні війни в’язниця настільки переповнилася українськими полоненими, що багато ув’язнених мусили спати позмінно або навіть по черзі стояти.

«Жорстоке, страшне місце, де безпорадність і відчай виснажують тебе», — каже Текін, одна з кухарок «Азову».

Після захоплення Маріуполя російськими військами, Текін добровільно пішла до так званого фільтраційного центру — установи для перевірки тих, кого РФ вважала небезпечними або просто проукраїнськими.

«Російська пропаганда закликала жителів Маріуполя: «приходьте й здавайтеся — і ви поїдете додому». Натомість озброєні чоловіки — військові чи російська розвідка, — погрожували відрізати мені пальці, якщо я не зізнаюсь, що є фашисткою. Мене утримували у кількох місцях ув’язнення в окупованій Україні, перш ніж доправили до Донецька», – розповіла Текін.

Там охоронці змусили її та інших жінок «Азову» лягти на підлогу й наказали повзти бетонною підлогою до своєї камери — підвалу. У приміщенні було темно й брудно. На підлозі стояли шість ліжок і кілька матраців, забруднених і смердючих. Там уже утримували понад 10 інших українок. Вони сказали новоприбулим швидко вивчити слова російського гімну. Невдовзі охоронці мали повернутися й вимагати, щоб усі встали та заспівали. Одна-єдина помилка і охоронці били гумовими кийками з металевим стрижнем.

«Не мало значення, чи ти була там одну годину, чи один місяць», — наголошує Текін.

Щодня жінок будили о шостій годині ранку під тупіт чобіт і гавкіт собак. Охоронці рухалися коридором, навмання б’ючи ув’язнених. Одного ранку Текін почула, як охоронець поскаржився колегам: «Я, бляха, втомився бити їх так багато». Іншого разу Текін та інші жінки чули, як охоронці били українського військового в камері навпроти. Вони нічого не бачили, але чули глухі удари гуми об тіло та крики чоловіка від болю.

Після того як охоронці пішли, чоловік продовжував стогнати; його співкамерники покликали лікаря.

«Постукайте, коли помре», — відповів один з охоронців.

Наступного дня Текін подивилася у вічко дверей своєї камери й побачила, як охоронці виносять труп цього чоловіка.

У підвальній камері не було раковини чи проточної води; туалетом слугувала труба для стоку у підлозі.

«Сморід був настільки їдким, що різав очі», — розповіла Прутян, яка прибула до донецької в’язниці невдовзі після Текін.

Жінки завжди залишали частину борщу, який їм давали на обід, аби зливати рідину у брудну стічну трубу. Вони робили гігієнічні прокладки, рвучи власні футболки, і передавали одна одній шматочки мила, хоча охоронці рідко водили жінок у душ. Через тиждень у багатьох на руках, ногах і кистях з’явилися гнійні рани.

«Я благала, щоб до камери прийшов лікар. Медсестра, яка працювала у в’язниці, сказала мені забути про це. У концтаборі лікарів не передбачено», — зазначила Могитич, одна з кухарок «Азову».

За жінками-ув’язненими наглядала 40-річна донеччанка на ім’я Людмила Валеріївна.

«Їй подобалося накривати нам голову пакетом і душити. І знову й знову казати, що нас зараз виведуть і розстріляють. Жінок регулярно водили до кімнати для допитів. Варто тобі лише поворухнутися на стільці — і над тобою вже стоїть чоловік, готовий молотити тебе: нирки, голову — ніколи не знаєш, куди прилетить удар», – каже Текін.

Як і Людмила Валеріївна, охоронці були з Донецька, і одного разу Текін запитала їх: «Навіщо ви це робите з нами? Ви ж теж українці». Вони відмовилися відповідати.

Через кілька місяців Навальну, 26-річну жінку із Маріуполя, привели до камери з пакетом на голові. Її спина та сідниці були вкриті фіолетовими синцями.

«Вона була наче у тумані, налякана, її всю трясло», — розповідає Прутян.

Жінки намагалися її заспокоїти. Навальна повідомила, що російська держава оголосила її терористкою. Це змусило інших засміятися.

«Нас теж! Ти потрапила до своїх», – відповіла їй Могитич.

Навесні 2022 року Навальна втекла із Маріуполя разом із матір’ю Олександрою й оселилася у Бердичеві. Її 70-річна бабуся вирішила залишитися. Вона жила на сьомому поверсі радянської багатоповерхівки, яка від початку війни залишалася без електрики. Влітку 2022 року Навальна повернулася до Маріуполя, аби допомогти їй. У день, коли Навальна мала залишити місто, за версією російських прокурорів, вона заклала бомбу у муніципальній будівлі, де жителі голосували на постановочному референдумі, який мав прокласти шлях до анексії Росією.

Через кілька годин російські державні інформаційні агентства опублікували відео зізнання Навальної, у якому вона розповіла, що отримала вибуховий пристрій від невідомого куратора. Пізніше Навальна розповіла, що під час допиту її били електрошокером, а викрадачі погрожували заподіяти шкоду її матері та бабусі, якщо вона не співпрацюватиме.

«Зрештою, я погодилася обмовити себе, щоб урятувати своє життя і життя моїх близьких», – зазначила Навальна.

У Донецьку вона зблизилася з іншими жінками-ув’язненими. Текін називала її «талановитою, розумною — навіть блискучою — з дуже чутливою натурою». Аврамова казала, що вона була «з характером і запалом». Іноді бабуся Навальної, яка жила у Маріуполі, приходила передати посилку із речами.

«Ми передавали їх одна одній, щоб кожна могла хоча б скуштувати», – каже Прутян.

Одного ранку охоронці прийшли до камери й наказали жінкам вишикуватися обличчям до стіни — це була стандартна процедура, коли до камери підселяли нову ув’язнену. Коли вони обернулися, то побачили Заярну, вчительку англійської мови, в окулярах і капцях. Із поваги інші жінки звернулися до нової співкамерниці на ім’я та по батькові — Валентина Іванівна.

«Вона справляла враження дуже інтелігентної людини. Людини, яка вміє знайти вихід із будь-якої ситуації», – зазначає Прутян.

Після 14 місяців у донецькому підвалі жінкам «Азову» повідомили, що їх переводять. Транспортний автомобіль повіз їх до Ростова. Автобус прибув до СІЗО-1 пізно вночі.

Жінок заприторили до маленької камери тимчасового утримання, відомої як «стакан», і наказали вишикуватися біля стіни. Їх оточила фаланга охоронців. У російському тюремному сленгу прийомка, — це груба зустріч, яку ув’язнені часто отримують у новій установі. Зазвичай вона передбачає словесні образи, приниження та побиття.

Жінки напружилися, коли до кімнати увійшов заступник начальника ростовської в’язниці — різкий, владний чоловік із важкою ходою.

«Він прийшов кричати та обзивати нас, але потім, коли побачив, у якому ми стані, просто втратив дар мови», — повідомила Аврамова.

Жінки мали жахливий вигляд — у синцях, бліді, — а запах від них був іще гіршим. Начальник наказав охоронцям відвести їх у гарячий душ і дати нормальну їжу: суп із консервованою рибою та свіжим хлібом. Курцям дали сигарети.

«Ми понад рік нічого подібного не бачили. Це був шок», – наголошує Аврамова.

Про начальника Текін сказала: «У своїй голові він, мабуть, вважав цей вчинок великим лицарським жестом. Зробити щось благородне для жінки, наглядати за нею — що також є способом володіти нею. Але не забуваймо, що зрештою він повний монстр».

Нова камера жінок теж знаходилась у підвалі, але там була проточна вода й справний туалет, відгороджений дверима з фанери. Невдовзі із Донецька до Ростова на власні суди прибули Прутян, Заярна та Навальна. Підйом був о сьомій годині ранку, його оголошував черговий охоронець криком: «Підйом!» Ув’язнені мали швидко застелити ліжка, ретельно заправляючи кути.

О восьмій годині ранку охоронці просували до камери таці зі сніданком. Близько дев’ятої години ранку жінки виконували щоденну зарядку — комплекс розтяжки та легких гімнастичних вправ. Після цього вони прибирали зі свого маленького столу, і Заярна проводила для охочих уроки англійської мови.

«Ми охоплювали повсякденні теми: розповісти про себе, родину, дім і рідне місто. Я намагалася нікого не виділяти. Усі заслуговують на похвалу просто за те, що хочуть учитися», – підкреслила Заярна.

Вона родом з Амвросіївки, невеликого міста поблизу Донецька. Через два місяці після початку війни їй зателефонував давній знайомий, колишній український прикордонник, якого вона знала під іменем Дмитра. Він сказав, що його будинок зруйновано, а сам він застряг у Маріуполі. Заярна проїхала через численні російські блокпости, щоб забрати його. Дмитро був голодний і слабкий, і Заярна виходила його. Згодом він почав виконувати різну роботу по дому та працювати у саду. Урешті він залишився в неї на рік.

Одного дня він попросив Заярну забрати для нього посилку за адресою в Донецьку. Коли вона приїхала, то на неї вже чекали співробітники ФСБ і швидко заарештували її. Дмитро втік, але через десять днів його також затримали. Під час допитів Заярна дізналася всю правду про нього. Його справжнє ім’я було Денис Сторожук.

Він був підполковником української армії й воював під час облоги «Азовсталі». Перед капітуляцією українських військ Сторожуку вдалося втекти. Це означало, як повідомили співробітники ФСБ, що вона переховувала ворожого військового. Вони також стверджували, що посилка, яку мав забрати Сторожук, містила вибухівку. Заярну звинуватили у пособництві тероризму.

Співкамерниці Заярної були обурені тим, що Сторожук приховав свою особу. Але, як розповіла Могитич, «вона завжди його захищала». Заярну та Сторожука часто разом доставляли до суду, і вона намагалася збирати для нього цукерки чи інші ласощі. Вона називала Сторожука «Дімочкою», лагідною формою імені Дмитро, і вважала його другим сином, кажучи: «Найважливіше, що мої хлопчики живі й вільні».

Після обіду у Ростові жінки грали у нарди, читали книжки та писали листи. Вони могли отримувати посилки ззовні, а неформальна мережа російських волонтерів-активістів надсилала їм усе — від зубної пасти до кросвордів. Могитич розповіла про рецепт, який вона вигадала у в’язниці, — салат із маринованої моркви, популяризований етнічними корейцями в Радянському Союзі.

Текін коротала час, вигадуючи складні сюжети для уявних фільмів і вголос їх розповідаючи: історичний трилер, лесбійський любовний роман, драму про вірус, який знищує значну частину людства. Раз на день протягом години охоронці виводили жінок у дворик для прогулянок, який фактично являв собою тюремну камеру з відкритим дахом. Текін і Навальна любили співати поп-балади та пісні зі старих фільмів так голосно, як тільки могли. Деякі охоронці наказували їм припинити; інші не звертали уваги. Дехто усміхався.

Життя у камері створило неминучу близькість. Могитич розповіла, що вони з Навальною годинами лежали на своїх нарах, розповідали історії, пліткували та сміялися.

Могитич відчувала, коли Навальній було важко: вона ставала тихою та замкненою, коли прокручувала в голові якусь складну чи болісну думку.

«У такі моменти, я просто підходила до неї й казала: «Іро, давай ще поговоримо», — і вона відкривалася, випускаючи назовні все, що накопичилося всередині», – каже Могитич.

Навальна робила те саме для неї: коли Могитич болісно переживала розлуку зі своєю 23-річною донькою, то Навальна говорила їй добре слово або обіймала.

«Вона була просто молодою дівчиною, яка опинилася в цій неможливій ситуації, але виявляла таку хоробрість», – каже Могитич.

Іноді настрій ставав поганим, і через незначні речі спалахували сварки. Одна хотіла відкрити маленьке вікно, інша — зачинити. Хтось хотів прочитати книжку, яка, на думку іншої, належала їй.

«Кожна з нас жила всередині власного горя, і кожна була переконана, що саме її страждання найболючіше», – зазначила Аврамова.

На дні народження жінки готували імпровізований торт, намазуючи товсті смуги згущеного молока на стоси печива. Вони наливали чай і по черзі виголошували тости.

«Це було зворушливо», — наголошує Аврамова.

На її 50-ий день народження співкамерниці передали їй листівку, написану іншою 60-річною ув’язненою, яка провела у камері менше тижня. Жінка перебувала на етапі, що означає складний процес переведення між місцями ув’язнення. Під час етапу ув’язнена може зробити декілька зупинок за кілька тижнів, перш ніж дістатися до місця призначення. Аврамова пам’ятала лише її ім’я — Алла — і те, що вона прямувала до виправної колонії, де мала відбувати покарання понад 10 років.

На листівці, за словами Аврамової, був намальований від руки кінь, а всередині написано: «Нехай свій наступний день народження ти відсвяткуєш у місці, яке любиш усім серцем». Аврамова запитала охоронця, чи знає він, куди прямує Алла.

«Вона отримала квиток в один кінець», — відповів він.

Аврамова зрозуміла натяк: «Куди б вона не прямувала, навряд чи виживе».

Власова прибула до СІЗО-1 у червні 2023 року. Під час прийомки охоронці конфіскували невеликий фотоальбом із кількома фотографіями її 8-річної доньки, який їй так і не повернули. Вона вже перетиналася з багатьма з них у Донецьку, але перебувала в іншій камері. Переведення Власової до Ростова, відчувалося як можливість перевести подих — «наче сюжетна лінія, яка тримала її у своєму безжально міцному захваті, нарешті послабила хватку, і примарна надія, що вона все-таки можу вижити, почала набувати обрисів».

У Ростові Власова сприймала кожне судове засідання як можливість причепуритися — як вияв гордості й гідності, схожий на «вихід у суспільство». Співкамерниці ділилися базовою косметикою, яка в них була, та обмінювалися одягом, зокрема новими речами із посилок. Власова влаштовувала для інших жінок — своїх «модних критиків» — «обов’язкову примірку та показ мод», щоб вони могли «винести свій вердикт». Якось охоронець запитав, звідки в неї одяг. Власова з кам’яним обличчям відповіла: «З моєї колекції».

Сам судовий процес був сповнений всіляких невідповідностей і суперечностей. Власову заарештували на російському блокпості в Донецьку в березні 2019 року. Вона разом із чоловіком Віктором Шидловським удавали подружжя, яке подорожувало за фальшивими паспортами. Вони отримали завдання від СБУ з’ясувати, чи не перейшов на бік ворога один із агентів спецслужби й чи не працює він подвійним агентом. Російські прокурори стверджували, що Власова та Шидловський планували ліквідувати високопоставленого офіцера міліції Донецька. Власова зізналася в цьому під час допиту, але в суді відмовилася від попередніх свідчень, заявивши, що їх отримали під тортурами.

За словами українських активістів і журналістів, посадовці так званої Донецької Народної Республіки часто вигадували змови з метою вбивства, аби заднім числом виправдати арешт або жорстоке поводження з людиною.

Через рік Власовій дали можливість звернутися до суду. Вона сказала співкамерницям, що готова просто й чітко розповісти історію свого ув’язнення. Якою б не була справжня природа місії Власової у Донецьку, невдовзі вона опинилася у найвідомішому центрі ув’язнення регіону — «Ізоляції», колишньому заводі, збудованому у 1950-х роках для виробництва ізоляційних матеріалів, який після розпаду Радянського Союзу перетворився на центр сучасного мистецтва. Російські проксі-сили захопили комплекс у 2014 році та перетворили його на таємну в’язницю.

У звіті Управління Верховного комісара ООН з прав людини за 2021 рік було зібрано десятки випадків жорстокого поводження в «Ізоляції»; один із в’язнів назвав її «найгіршим місцем на землі» та описав, як його катували, обмотуючи дротами пальці рук, ніг і геніталії, а потім вмикали електричний струм. Одного разу йому вставили дріт в анальний отвір.

За даними звіту, «потерпілий також описав імітацію страти, під час якої його змусили шість годин перебувати в закритій труні, покладеній у викопану могилу». Інший чоловік знепритомнів після того, як дріт із електричним струмом прикріпили до його вуха. Його співкамерник порадив йому зізнатися в чому завгодно, бо «іншого способу» вижити не було.

У суді Власова назвала «Ізоляцію» «фабрикою смерті», якою керували «безжальні бандити» з «очевидною патологією».

«Вони були садистами у клінічному значенні цього слова. Вони роздягали мене, зв’язували скотчем, поливали водою та били струмом. Якщо я недостатньо кричала, то вони збільшували силу струму, а удари ставали дедалі несамовитішими. Що голосніше я кричала, то більше, здавалося, вони задовольнялися. Їм була потрібна реакція», — розповіла Власова.

Під час багатьох таких сеансів катування був присутній лікар. Коли вона втрачала свідомість, то він приводив її до тями, засовуючи під ніс змочену нашатирним спиртом ватну кульку. Після цього, Власову на всю ніч прикували ланцюгом у вузькій камері для стояння, піднявши руки.

Невдовзі Власова втратила будь-яке відчуття часу та простору. Була темрява, а потім — брязкіт ключів, який викликав жах. Одного разу її привели до душової й сказали, що 15 солдатів готуються її зґвалтувати; вони передумали лише тоді, коли виявили, що в неї менструація.

«Як завжди, вони були п’яні. У якийсь момент тобі вже байдуже, що відбувається або що станеться далі. Моя доля не в моїх руках. Моє тіло мені не належить», – каже Власова.

Вона назвала чоловіка на ім’я Василь Євдокимов, який мав позивний «Ленін», наглядачем «Ізоляції». (Євдокимов також був нібито мішенню замаху на вбивство, який Власова начебто готувала.) У суді вона розповіла про власні моторошні зустрічі з ним.

«Він особисто підпилював мені зуби металевим напилком, викручував соски й намагався засунути пляшку у мою піхву», – зізналась Власова.

У якийсь момент, коли катування стало нестерпним, вона благала своїх мучителів інсценувати спробу втечі й застрелити її під час неї. Вони відмовилися, бо, за її словами, «Євдокимов сказав, що я маю страждати».

Суд був відкритим, і на ньому були присутні кілька журналістів та активістів. Один із них згадував, що здивувався, коли судді жодного разу не перервали промову Власової, аби заявити, що вона не стосується вузького питання, яке розглядалося. Натомість вони здебільшого мовчки слухали. Коли Власова закінчила, то суддя запитав, чи хоче вона долучити свої письмові нотатки до матеріалів справи.

«Ми були шоковані. Реакція судді здавалася тихим сигналом. Це був жест у межах того, що йому дозволяли», — сказав чоловік, який того дня був у суді.

Текін розповіла, що після судового засідання жінки зустріли Власову оплесками через те, скільки мужності вимагав від неї цей виступ.

«Мені приємно, що я справляю враження сміливої та сильної людини, але я сама себе такою не сприймаю. Просто в такому місці не так багато можливостей показати слабкість — хоча мені хотілося б», – вважає Власова.

Через п’ять місяців колегія суддів визнала Власову винною та засудила її до 15 років ув’язнення.

Колони автобусів, фургонів і машин швидкої допомоги з Росії рухаються територією Білорусі, доставляючи чергову групу звільнених полонених до українського кордону. Залежно від обміну звільняються від десятка до понад 100 українських полонених, після чого вони сідають в інші автобуси.

Наступною зупинкою часто є обласна лікарня в Чернігові, де проводять огляд і надають медичну допомогу. Зазвичай надворі збирається натовп родичів — охочих побачити своїх близьких або, що трапляється не рідше, показати звільненим фотографію чоловіка чи сина й запитати, чи не зустрічали вони його в полоні.

На сьогодні понад 9000 українських військовослужбовців були звільнені в рамках майже 80 окремих обмінів.

«Ми знайшли механізм, канал діалогу, щоб говорити про комбатантів, які брали участь у збройному конфлікті», — каже Охріменко, керівник секретаріату Координаційного штабу.

Починаючи з 2022 року, значно менша кількість цивільних — близько 430 — була звільнена з Росії. Щонайменше чверть із них не були заручниками, пов’язаними з війною, а громадянами України, які скоїли кримінальні правопорушення в Росії та вже очікували на депортацію. У деяких випадках Україна не знала, кого саме Росія передає, аж до завершення обміну.

«Звичайно, вести переговори з російською стороною складно, але ми маємо підтримувати цей зв’язок, тому я не хочу говорити нічого негативного», – наголосив Охріменко.

Міжнародне право забороняє обмінювати військовополонених на цивільних. Коли Охріменко порушував питання цивільних ув’язнених перед російськими колегами — представниками Міністерства оборони Росії, то розмова зазвичай нікуди не приводила.

«Вони кажуть, що відповідають лише за військових затриманих, а не за цивільних.  Ми дійшли висновку, що з російського боку просто немає нікого, хто міг би займатися цивільними ув’язненими», – розповів Охріменко.

Олег Орлов, один із засновників російської правозахисної організації «Меморіал», пояснив, що Росія вважає цивільних осіб, які чинять опір російській владі або підривають її, більш винними, ніж традиційних військовополонених. За його словами, офіційна  російської влади така: «Це не солдат у формі, якого відправили в бій за наказом. Це людина, яка свідомо вирішила завдати нам шкоди. Тож до біса їх. Нехай гниють».

На окупованих територіях багато українських цивільних осіб отримали російські паспорти — без них доступ до багатьох сфер повсякденного життя, таких як банківські послуги та житло, майже неможливий.

«Російська держава вважає таких людей своїми громадянами, яких вона не зобов’язана передавати або репатріювати до третьої країни», — наголосила Вікторія Петрук, аналітикиня Координаційного штабу.

З часом російські прокурори почали дедалі частіше звинувачувати таких українців у державній зраді — у злочині проти Росії — замість звинувачень у завданні шкоди інтересам іноземної держави.

Під час переговорів українська сторона не подає списки конкретних людей для включення до обмінів, а пропонує звільнити певні категорії ув’язнених.

«Ми регулярно говоримо їм, наприклад: «Дивіться, ви досі утримуєте наших жінок — давайте вирішимо це питання», але дуже часто відповіді немає», – зазначив Охріменко.

У випадку жінок із «Азову» та «Айдару» російські переговорники були готові розглядати їхнє звільнення, зважаючи на те, що жодна з них безпосередньо не брала участі у бойових діях і що російські слідчі завершили їхні допити. Але коли українські переговорники наполягають на звільненні інших затриманих, російські колеги реагують прохолодно.

Координаційний штаб регулярно проводить зустрічі із родинами цивільних ув’язнених. Мати Навальної, Олександра, відвідала багато таких зустрічей.

«Але, відверто кажучи, я не дуже бачу в цьому сенс. Усе, що ви чуєте, — це порожні банальності. Зазвичай лунала обіцянка, що представники працюють над створенням механізму, але поки його не існує», – каже Олександра Навальна.

Юсов, заступник керівника Координаційного штабу, розуміє страждання цих родин.

«Це дуже емоційно вразлива група людей, але Україна не відповідальна за цей глухий кут. Це не питання до нас — чи готові ми звільнити цю людину або спробувати повернути іншу людину. Це відповідальність Росії. Вони фактично викрали цих людей і відмовляються їх передавати», – наполягає Юсов.

Україна працює над кількома нестандартними рішеннями, які могли б допомогти звільнити більше цивільних осіб із російських в’язниць. Проєкт під назвою «Хочу к своим» дозволяє українцям, засудженим за співпрацю із російськими військовими або окупаційною владою, добровільно погодитися на переведення до Росії; натомість РФ передає назад таку саму кількість українських цивільних ув’язнених.

Це вважається не обміном полоненими, а, за словами Юсова, «взаємним поверненням цивільних». За словами українських посадовців, кілька сотень українських громадян, які відбувають покарання за колабораціонізм та подібні злочини, висловили готовність бути відправленими до Росії. Але поїхали лише 70 осіб, і відповідна кількість затриманих українських цивільних осіб була звільнена в рамках цього процесу. Росія поки що відмовилася приймати решту людей.

«Ми можемо звільнити цих людей, привезти їх до кордону й сказати: «Ідіть». Але ми нічого не можемо зробити, якщо Росія не впустить їх», – пояснює Охріменко.

Орлов, співзасновник «Меморіалу», провів майже пів року у російській в’язниці за «дискредитацію» російської армії, перш ніж його звільнили в рамках обміну у 2024 році. А у 2025 році він допоміг започаткувати People First, лобістську ініціативу, яка прагне домогтися від західних посадовців і дипломатів включення питання цивільних ув’язнених до будь-яких мирних переговорів. Ідея полягає в тому, що саме ці треті сторони матимуть найкращі шанси забезпечити згоду Росії та України на так званий обмін «усіх на всіх», який звільнив би всіх військових і цивільних полонених у межах завершення війни.

«Якщо ми не говоритимемо про цивільних ув’язнених зараз, то вони ризикують залишитися позаду, а потім просто назавжди провалитися крізь усі щілини», – вважає Орлов.

Олексій, 49-річний чоловік Власової намагався, щоб їхня 11-річна донька Юлія не бачила новини про катування матері. Але через кілька днів після виступу Власової у суді Юлія прочитала матеріали про нього. У неї було лише одне запитання: «Що таке соски?»

У 2025 році Юлія взяла участь в акції на Майдані Незалежності в Києві, щоб привернути увагу до українських жінок, ув’язнених у Росії. Вона принесла плакат, на якому була згадка про один із її останніх спогадів про Власову: «Мамо, пам’ятаєш, ти обіцяла мені кошеня?»

Олексій не міг повірити, що Власову не включили до обміну набагато раніше.

«З огляду на те, що на той момент вона перебувала під вартою довше за будь-кого іншого, ми думали, що шанс на її звільнення вищий», — сказав він.

Олексій та прихильники Власової пишуть звернення — до офісу Володимира Зеленського та Дональда Трампа, до Ватикану, — виступаючи за її звільнення. Координаційний штаб регулярно просить Олексія перевірити інформацію про Власову у своїх записах.

«І щороку вони підтверджують, що вона має право на обмін — і на цьому все», – сумно констатує Олексій.

Існує також пароль, відомий лише йому та сестрі Власової, за допомогою якого він може отримати доступ до обмеженої інформації, якою українська влада володіє про її місцеперебування. Навесні 2026 року її відправили до виправної колонії в Кемерові, вугледобувному регіоні Сибіру.

Суд над Навальною, яку звинувачували у закладенні бомби у муніципальній будівлі Маріуполя, завершився за два місяці до суду над Власовою. Її адвокат Іван Бондаренко розповів про низку суперечностей у справі обвинувачення.

Наприклад, свідок-поліцейський спочатку стверджував, що бачив, як Навальна кинула сумку на землю біля муніципальної будівлі; у суді свідок сказав, що сам нічого не бачив і лише згодом почув ці подробиці.

У жовтні 2024 року Навальну визнали винною, але за менш тяжкою категорією обвинувачення у підготовці терористичного акту та засудили до 8 років ув’язнення замість 15 років, яких вимагало обвинувачення.

Бондаренко назвав це «маленькою перемогою». Суддя, за його словами, дав зрозуміти, що наші слова почуті. Але за цих обставин він не міг зробити більше.

Нині Навальна перебуває у виправній колонії в селі неподалік від російського кордону із Казахстаном.

Суд над Заярною завершився у грудні 2025 року. Прокурори стверджували, що вона та Денис Сторожук, були співучасниками змови з метою вбивства. Заярна зізналася, але сказала суду, що зробила це під тиском.

Співробітники ФСБ били сина Заярної та погрожували відправити його до психіатричної лікарні, якщо вона не дасть потрібних їм свідчень. Після того як вона підписала зізнання, то спробувала вчинити самогубство, проковтнувши жменю таблеток від гіпертонії. Вона вижила, і її відправили до ростовської камери.

У заключній промові прокурори попросили призначити їй 20 років ув’язнення. Заярна назвала цю вимогу «безбожною», сказавши російським адвокатам: «Це буде на вашому сумлінні».

Суддя призначив їй 12 років ув’язнення.

«Я не буду брехати: мені тут дуже важко, але я відмовляюся здаватися і не буду грати за правилами морально нечесних людей», – підкреслила Заярна.

Однією з найпохмуріших іроній справи Заярної є те, що Сторожук був звільнений під час того самого обміну, що й жінки «Айдару» та «Азову». Прутян побачила його в автобусі, який доставляв звільнених полонених через Білорусь на територію України.

«Ось ми їдемо до пункту обміну, а просто за моєю спиною сидить Дмитро — людина, про яку Валентина Іванівна постійно говорила», – каже Прутян.

38-річний Сторожук розповів, що у травні 2022 року, коли російські війська наближалися до заводу «Азовсталь», він зібрав припаси — зброю, їжу, воду, телефон — і спустився у технічну шахту всередині заводського комплексу, де переховувався наступні три тижні.

Зрештою він зробив імпровізований пліт із камери автомобільної шини та вдягнув борцівське трико, покрите силіконовим герметиком. Його план полягав у тому, щоб уночі вийти в Азовське море й доплисти до села за лінією фронту супротивника.

«Нічого кращого мені на думку тоді не спало», — зазначив Сторожук.

Він проплив кількасот метрів від берега, почув постріли й опинився біля рибальського причалу на околиці Маріуполя. Він зателефонував Заярній і згодом поселився в її будинку, де зв’язався з офіцером української військової розвідки на позивний «Северний».

У березні 2023 року Северний надіслав Сторожуку посилку з фальшивим паспортом, яким той міг користуватися для вільного пересування територією, контрольованою Росією. Але Сторожуку довелося б їхати до Донецька, щоб забрати його, — поїздка тривалістю близько години, яка вимагала проходження кількох блокпостів.

Натомість він попросив Заярну зробити це за нього і вона погодилась.

«Я зіграв дурника. Поводився так, ніби спочатку хотів поїхати разом із нею, але потім щось сталося і я не зміг вирушити», – розповідає Дмитро.

Наступного разу вони побачили одне одного вже у регіональному управлінні ФСБ у Донецьку. Сама Заярна нині перебуває у Новочеркаську, неподалік Чорного моря.