Читачі, які планують знайти у книзі Крістіане Гофман відповіді на запитання про причини повернення Росії до деспотизму та початку війни в Україні, швидше за все, будуть спантеличені

Крістіане Гофман, німецька журналістка та перша заступниця речника Федерального уряду Німеччини, написала книгу «Наші мрії», в якій намагається осмислити трагедію російсько-української війни, її причини та фатальну депресію своєї подруги, з якою вона колись навчалася в РФ та поділяла ентузіазм із приводу російської культури. Про це розповідає Foreign Ukraine із посиланням на швейцарське видання Journal 21.

Як студентка у Ленінграді

Це книга, пише вона, «про те, чого нам не вистачало, чого ми не змогли зробити, на що нам не вистачало сил і мужності». Чи можна було запобігти агресивній війні Росії проти України і смерті її подруги, яка намагалася накласти на себе руки? Крістіане Гофман неодноразово чіпляється за цю можливість, хоча сама часто спростовує її переконливими фактами та аргументами.

Авторка є експерткою у багатогранній російській реальності, її мові та культурі. Її першим учителем російської мови у Німеччині була відома перекладачка Федора Достоєвського Світлана Гайєр. Будучи студенткою наприкінці 1980-х років, вона жила у гуртожитку в Ленінграді. Вона занурюється в яскраве пізньорадянське художнє і театральне життя та надії Михайла Горбачова на Перебудову. Разом з іншими студентами вона вирушає до могили російської поетеси Анни Ахматової у Комарово, яку гуманіст, а згодом дисидент Лев Копєлєв якось назвав «імператрицею поезії» і якою вона та її подруга глибоко захоплюються.

90% українців за незалежність

Влітку 1991 року Крістіане Гофман була прктиканткою на радіо у Києві. В українській столиці вона стежила за спробою державного перевороту проти Горбачова у Москві. Хоча переворот провалився, він прискорив розпад радянської імперії. У грудні того ж року українське населення переважною більшістю голосів (понад 90%) проголосувало за незалежність на референдумі. Для більшості спостерігачів, і навіть для самих українців це стало вражаючою зміною громадської думки, оскільки ще зовсім недавно ідея відокремлення України від Росії не була головною темою обговорення.

Гофман, як молода дослідниця славістики розпочала стажування у редакції газети Frankfurter Allgemeine Zeitung і завдяки своєму досвіду спілкування російською мовою у 1996 році стала політичним кореспондентом у Москві. Там вона познайомилася зі швейцарським дипломатом Тімом Гульдіманном, який зіграв ключову посередницьку роль в укладанні угоди про припинення вогню між урядом Бориса Єльцина та чеченськими повстанцями. Вони одружені вже понад 25 років.

Суперечливе розширення НАТО

Подруга авторки, ім’я якої в книзі не згадується, і чиїм талантом і товариством вона захоплювалася в юності, закохалася у московського художника Андрія. Але незабаром після початку їхніх стосунків в Андрія у Німеччині діагностували розсіяний склероз. Подруга інтенсивно і покірно доглядала свого російського партнера. Його смерть спустошила її.

Головна тема, яку Крістіане Гофман обговорює у цій книзі, — війна в Україні та сповзання Росії до націоналістичної диктатури за Путіна. Вона неодноразово ставить питання, чи вплинуло і яким чином розширення НАТО на ці гнітючі події. Чи було виправдано включення до західного оборонного альянсу країн Центральної та Східної Європи та Балтії, які після Другої світової війни перебували під контролем та утисками Москви як сателіти?

Дискусійні відповіді

Відповіді, які дає авторка на ці запитання, аж ніяк не однозначні, а найчастіше явно суперечливі. Це, очевидно, відповідає тій емоційній неоднозначності, яку вона відчуває, коли намагається прояснити причини та мотиви, які після спочатку обнадійливого демократичного пробудження за Горбачова та Єльцина призвели до поступового повернення Росії до корумпованої диктатури.

Вона розповідає про «список невдач», у яких можна звинуватити Німеччину та Захід щодо України та Росії. Але цей список звучить дуже абстрактно та умоглядно. Ходять розмови про західний план Маршалла для Росії, України та держав колишнього Радянського Союзу, який не був реалізований у 1990-х роках і який міг би краще підтримати трансформацію цих країн. Дуже сумнівно, що це завадило б Путіну увійти до Кремля. У будь-якому випадку, балтійські та східноєвропейські країни досягли цієї трансформації – навіть без плану Маршалла.

Інтереси східноєвропейців

Спробу побудувати «загальну архітектуру безпеки» (що б на практиці не означав цей анемічний термін) з Росією також було втрачено. Принаймні, згадується декларація про наміри «Основного акта Росія-НАТО», погоджена з урядом Єльцина 1997 року. Хіба це не було можливим початком поглиблення відносин між Москвою та західним альянсом? З російського боку це було сприйнято як «місце за котячим столом», пише Крістіане Гофман.

На відміну від деяких ідеологічно зациклених прихильників Путіна на Заході, вона не приховує аргументу про те, що саме східні європейці, які стали незалежними, наполягали на вступі до НАТО. Враховуючи їхній досвід вимушених радянських союзників, їхню потребу у безпеці від сусіднього колосу на сході було й неважко зрозуміти. Вторгнення Путіна в Україну, звісно, ​​не призвело до зникнення цієї потреби.

«Божевільний твір» Путіна про Україну

На відміну від лівих та правих екстремістів чи просто наївних апологетів Путіна, авторка не зображує кремлівського лідера як «незрозумілого» патріота, навмисно загнаного у кут Заходом. Вона характеризує його як безпринципного властолюбця, який свідомо розпалює страхи, що глибоко вкоренилися, перед зовнішньою загрозою серед населення, аби виправдати свою війну проти України.

Довге есе Путіна, опубліковане у 2021 році, називається «Про історичну єдність росіян та українців». Текст справедливо описується як «божевільний твір». У Берліні на той час люди запитували, чи варто читати есе Путіна як «Майн Кампф» Адольфа Гітлера. Крістіане Гофман називає цей об’ємний твір «маніфестом, який виправдовує війну проти України».

Розмова із Путіним була практично неможлива. Президент Франції Еммануель Макрон і канцлер ФРН Олаф Шольц, які намагалися запобігти нападу на Україну в лютому 2022 року, були прийняті Путіним на іншому кінці дуже довгого столу, де він збрехав їм в обличчя, заявивши, що жодних планів вторгнення не було.

Бунт проти реальності?

У цій книзі про зруйновані мрії про демократичну Росію, що дедалі більше інтегрується в Європу, і травму самогубства близької подруги, читач іноді стикається із роздумами, в яких сама авторка скептично ставить під сумнів свої болючі спроби пояснення.

Якоїсь миті вона пише: «Можливо, ті, хто каже, що Захід взагалі не міг вплинути на розвиток Росії, мають рацію. А ті, хто думають по-іншому, страждають манією величі, формою зарозумілості. І, можливо, це манія величі — вірити, що я могла б запобігти самогубству моєї подруги».

На думку рецензента, факти та аргументи, подані авторкою у книзі, явно підтверджують цю інтерпретацію. Це стосується, насамперед, смерті її подруги. Зважаючи на все, смерть була значною мірою зумовлена ​​генетично, як вона сама зазначає: перша спроба самогубства не вдалася. Батько подруги страждав від важкої депресії, а її двоюрідний брат покінчив життя самогубством.

Яскраві спогади і неоднозначний контекст

Читачеві належить вирішити, як оцінити це протиріччя. Ті, хто загалом цікавиться складною темою Росії, її культурою, бурхливими, але аж ніяк не безкровними (ключове слово: Чечня!) подіями, пов’язаними із розпадом Радянського Союзу, та початком української державності, вважатимуть цю книгу багатою на яскраві розповіді про особистий досвід та реалістичні свідчення очевидців. Однак ті, хто очікує переконливих відповідей на запитання про причини повернення Росії до деспотизму та початку війни в Україні, швидше за все, будуть спантеличені літературним твором німецької журналістки.