В аналізі досліджується обґрунтованість історичних геополітичних концепцій – насамперед доктрин польських вчених Єжи Ґедройца та Юліуша Мєрошевського – та розглядаються дилеми, з якими стикаються Польща та Європейський Союз у відносинах з Україною

24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Рішення парламенту було підтверджено 1 грудня 1991 року на національному референдумі. 90,32% виборців проголосували за незалежність. Наступного дня Республіка Польща першою визнала нову державу. Уряд на чолі з прем’єр-міністром Яном Кшиштофом Бєлецьким та Кшиштофом Скубішевським на посаді міністра закордонних справ прагнув підкреслити стратегічне значення української незалежності для польської державної мети. Про це йдеться в аналітичній статті польського журналіста та письменника Едвіна Бендика, президента Фонду Стефана Баторія на сторінках польського видання OKO.press, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Війна за незалежність

У 2014 році українці були змушені взяти в руки зброю, аби захистити суверенітет своєї держави. Незаконна анексія Криму та втручання російських збройних сил на Донбасі, підтримуючи сепаратистське повстання, спровокували війну, яка 24 лютого 2022 року переросла у повномасштабну агресію.

Результат цього протистояння не є певним. В середині 2026 року з’явилися аналізи, які свідчать про те, що Росія починає програвати війну. Генерал-майор армії Австралії у відставці Мік Райан стверджував, що російський агресор втратив свою перевагу у п’яти вимірах, які мають вирішальне значення для оцінки військових операцій: військовому, економічному, промисловому, когнітивному та моральному.

Однак він застеріг, що захоплення Україною стратегічної ініціативи не означає перемоги. У свою чергу, генерал Валерій Залужний, колишній Головнокомандувач Збройних Сил України, пояснив, що зміна динаміки на фронті має переважно тактичний характер і не перетворюється на прориви оперативного значення, і, звичайно ж, не стратегічні. Іншими словами, війна на всинаження зайшла у глухий кут, де обидві сторони змагаються у розробці найруйнівніших атак на ворога, одночасно зберігаючи здатність мобілізувати ресурси, які необхідні для військових операцій.

Важливим аспектом цієї динаміки є розвиток Україною технологічних інновацій, які підвищують бойові можливості армії, дозволяючи їй протистояти набагато сильнішому агресору. Більше того, як пояснив Андрій Загороднюк, міністр оборони України у 2019–2020 роках, ці інновації дозволяють досягти ефекту стратегічної нейтралізації, що включає цілеспрямовані атаки на російську інфраструктуру. Яскравим прикладом стало розблокування Чорноморського коридору восени 2023 року, що дозволило відновити морські перевезення з порту Одеси.

Однак перевага, отримана завдяки стратегічній нейтралізації, була короткочасною – росіяни відповіли посиленням атак на українську інфраструктуру за допомогою балістичних ракет. Хоча українські повітряні сили чудово нейтралізують дрони, але вони залежать від поставок відповідного обладнання від західних партнерів у разі ракетних атак. Трагічним прикладом цієї залежності став масований напад на Київ на початку серпня 2026 року – з 24 балістичних ракет та чотирьох крилатих ракет жодної не було перехоплено через брак ракет для систем протиповітряної оборони.

Атаки на Одесу роблять використання Чорноморського коридору небезпечним, що спонукає судновласників до відходу. Найближчим часом знову загострюється проблема транспортування українських товарів, особливо сільськогосподарської продукції. У 2023 році, до відкриття морського шляху, транзит українського зерна через Польщу та наплив української продукції на європейський ринок призвели до протестів польських фермерів. Багатомісячна блокада польсько-українського кордону польськими фермерами та суперечка щодо контролю над експортом української сільськогосподарської продукції спричинили серйозний політичний конфлікт між Варшавою та Києвом.

Нова війна

У популярних ЗМІ розвиток українських військових можливостей часто зводиться до яскравих гасел. Одним із них, безсумнівно, є концепція війни за допомогою дронів, у яку перетворився українсько-російський конфлікт. Цей термін є одночасно правдивим і оманливим. Зростаюча важливість безпілотних систем – це незаперечний факт, який багато експертів вважають виявом технологічної переваги України над Росією.

На противагу цьому, значна кількість інших експертів ставляться до українських досягнень з інтересом, але й з підозрою, розглядаючи їх як власноруч розроблені рішення, засновані на наборі доступних компонентів, які часто не відповідають стандартам НАТО. Обидві перспективи затьмарюють суть того, що називають революцією дронів в Україні. Цю суть вловили автори звіту «Картографування війни MilTech», опублікованого у лютому 2026 року Французьким інститутом міжнародних відносин (IFRI).

Він спирається на здатність розробляти відносно недорогі, розподілені системи бою та отримувати перевагу, засновану на здатності постійно адаптуватися та впроваджувати інновації у коротких виробничих циклах та кількісно збільшувати виробництво. Досягнення такої спроможності вимагає не лише реорганізації збройних сил та оборонної промисловості, але й підтримки з боку держави та суспільства, що дозволяє створити ефективну екосистему для постійного розвитку нових технологічних рішень та виробничих потужностей. Ця система дозволяє створювати інтегровані виробничі підприємства та аутсорсинг виробництв.

І невід’ємною частиною системи стали не лише приватні підприємства, що працюють за логікою цифрових стартапів, але й громадські організації, такі як український фонд «Повернися живим». Створення цієї екосистеми та її подальше зростання від рівня виробництва зброї в 1 мільярд євро у 2022 році до потенціалу у десятки мільярдів євро сьогодні є визначним досягненням для української держави та суспільства. Це було б неможливо без ефективного макроекономічного управління, забезпечення контролю над інфляцією та підтримки валютних резервів, які гарантують імпортні можливості понад шість місяців та стабільність валюти.

Усі фронти війни

У поєднанні із динамізмом бізнесу після краху у перші місяці війни, Україна повернулася на шлях скромного, але стабільного економічного зростання. Ці результати були б нереальними без підтримки з боку країн-партнерів. Ця підтримка не є ані безумовною, ані прямолінійною. Через перешкоди з боку уряду Віктора Орбана, європейський кредит у розмірі 90 мільярдів євро на наступні роки було виділено лише в середині 2026 року.

Ефективність української дипломатії випливає не лише з оцінки західною громадськістю президента Володимира Зеленського та ефективності української дипломатії. Вона підтримується соціальною дипломатією, якою займаються десятки громадських організацій та незалежних аналітичних центрів, які діють у Вашингтоні, Брюсселі та інших столицях країн Заходу.

Яскравим прикладом цього є фонд «Повернися живим», який вступає у прямі відносини з урядами для реалізації проектів у сфері оборони та закупівлі озброєнь. Це ще один приклад того, як держава та суспільство діють в умовах асиметричної війни, розрахованої на виснаження агресора; Йдеться про здатність використовувати доступні ресурси в рамках інноваційної та адаптивної екосистеми з мережевою, горизонтальною структурою.

Основою цієї екосистеми є українське суспільство, яке зберегло високий рівень консолідації та рішучості на п’ятому році війни, незважаючи на втому та численні причини для розчарування. Головною причиною є дедалі непередбачувана та прозора політика Володимира Зеленського. Її основними характеристиками є консолідація політичної влади та її витіснення за межі державних інституцій у бік неформальних домовленостей.

Внутрішня політика

Прикладом є кадрові рішення, здійснені під прапором перестановки уряду. Прем’єр-міністр Юлія Свириденко та численні міністри втратили свої посади. Доля прем’єр-міністра не мала значного резонансу, а звільнення міністра оборони Михайла Федорова викликало обурення громадськості. Офіційна причина – відсутність результатів реформи системи мобілізації і його конфлікт із головнокомандувачем армії генералом Олександром Сирським – була швидко підкріплена експертними коментарями. На їхню думку, реформа системи військових закупівель була не менш важливою, оскільки порушувала інтереси існуючих учасників «схем», що діють усередині військових служб.

Громадська думка поділяє цю точку зору, як показало соцопитування SOCIS, проведене на початку серпня 2026 року. Конфлікт із генералом Сирським назвали причиною відставки 26,7% респондентів, тоді як 24,4% однозначно вважають, що Федоров став жертвою тиску на президента з боку «його корумпованого оточення». Опитування малює дуже цікаву картину українського суспільства під час тривалої політичної кризи та ескалації російських атак напередодні 35-ї річниці відновлення незалежності України.

Українці залишаються рішучими: 23,3% респондентів вважають, що Федоров є жертвою тиску з боку «корумпованого оточення» Зеленського. Вони вважають, що загальна ситуація в Україні покращиться у 2027 році, 26,5% переконані, що вона залишиться незмінною, а третина прогнозує погіршення.

За даними SOCIS, корупція в державі посідає перше місце (49,3%); постійні атаки безпілотників та ракет – друге (44,6%); а погіршення умов життя (39,4%) – третє (39,4%). Невдоволення, висловлене ЗМІ щодо способу проведення мобілізації, посідає четверте місце (30,4%). Ці дані варто інтерпретувати обережно. Сприйняті безпосередньо, без ширшого контексту, вони малюють картину України як корумпованої держави з дегенеруючою політичною системою, яка дедалі більше стає персоналізованою та неформальною, водночас послаблюючи конституційні інститути, такі як уряд і парламент. Це справді відчувають самі українці, і політологи на це вказували.

Сила суспільства

Очевидно, що українська держава є набагато складнішою системою, в якій політична влада є лише одним елементом. Однак основою є самоорганізоване суспільство, інститути громадянського суспільства, органи місцевого самоврядування та своєрідна глибинна держава. Державні інституції, які забезпечують щоденну діяльність, такі як Національний банк України, відповідальний за макроекономічну стабільність, служби екстреної допомоги, які ефективно реагують на шкоду, завдану нападами, та муніципальні служби, які підтримують чистоту та міську інфраструктуру. У підсумку, незважаючи на численні патології та дефіцити, українська держава та суспільство характеризуються високою стійкістю, адаптивністю та постійним самокеруванням. Ця стійкість демонструється послідовним виконанням плану перенесення війни на територію агресора:

• Курська наступальна операція 2024 року,
• Операція «Павутина» 1 червня 2025 року, яка полягала у масованій атаці безпілотників на стратегічні авіабази,
• та систематичною розробкою засобів далекого нападу з використанням безпілотних систем та нових типів ракет. Незважаючи на недоліки власної системи протиповітряної оборони, Україна вийшла з оборонної війни та здатна досягати наступальних цілей стратегічного значення, таких як ізоляція Криму, знищення нафтопереробної інфраструктури, промислових підприємств і логістичних центрів, які обслуговують російську збройову промисловість.

Це пояснення не є запрошенням применшувати значення політичної сфери в Україні, оскільки, незважаючи на війну, нові ексцеси провокують соціальні протести – як у липні 2025 року, після спроби ліквідувати антикорупційні інституції, і зараз, після звільнення Федорова – що викликає відчуття порушення суспільного договору, чинного під час війни. Українці усвідомлюють, що вибори не можуть проводитися в умовах воєнного стану, але вони очікують, що уряд, тобто Володимир Зеленський та його оточення, не зловживатимуть цією ситуацією у власних інтересах.

Суспільний договір

Однак поточна оцінка дійсності цього договору починає погіршуватися: 90% українців вважають рівень корупції дуже високим. Вони передусім звинувачують президента (56,9%), а потім Верховну Раду (48,5%). На запитання, яку найбільшу помилку уряду варто вважати першою, 60,2% відповідей було «підтримка високого рівня корупції та розкрадання державних коштів», далі йде недостатня підготовка країни до війни (32,7%).

У підсумку, Володимир Зеленський, який донедавна очолював рейтинг громадської довіри, опустився нижче 50%, а перше місце посіли Валерій Залужний (64,9%) та Михайло Федоров (64,6%), а за ними йдуть кілька популярних військових командирів. Використовуючи індекс довіри, який поєднує позитивні та негативні оцінки, Федоров (0,63) та Залужний (0,61) посідають перше місце. Зеленський посідає лише дев’яте місце з результатом 0,42. Змодельовані результати виборів показують, що Зеленський програв би і Залужному, і Федорову у другому турі. Обидва опоненти добре це знають. І президент це знає.

Хоча неможливо передбачити, коли відбудуться вибори, атмосфера виборчої кампанії загострюється, що може призвести до подальших помилок у внутрішній та зовнішній політиці президента Зеленського. Однією з сфер ризику є ведення процесу вступу до Європейського Союзу. З одного боку, українська влада підігрівала громадські настрої баченням швидкого вступу, стверджуючи, що це буде можливим вже у 2027 році. Дійсно, дослідження Київського міжнародного інституту соціології показує, що понад 60% українців, коли їх запитують про майбутнє їхньої країни через 10 років, відповідають, що Україна буде процвітаючим членом Європейського Союзу.

З іншого боку, аналогічний відсоток респондентів в опитуванні рейтингового агентства у червні 2026 року висловлюють невдоволення темпами цього процесу. Проблема полягає в тому, що саме українські політики гальмують процес реформ, необхідних для вступу у 2025 році, а минулорічна криза, пов’язана з атакою на антикорупційні інституції, підірвала довіру до європейських столиць.

Перспективи

Україна, на 35-ту річницю своєї незалежності, опинилася в ситуації великої неоднозначності. Неможливо передбачити дату не лише закінчення війни, але й навіть можливого припинення вогню. Українське суспільство не готове до більшого компромісу, ніж припинення бойових дій на передовій, але без юридичного визнання російської влади над окупованими територіями. Потенційний тиск з боку Сполучених Штатів чи інших держав-партнерів навряд чи буде ефективним.

Незважаючи на втому, жертви та витрати, українці сприймають труднощі війни у ширшому контексті, і понад половина респондентів декларують готовність йти на жертви стільки, скільки буде необхідно. Крім того, 85% респондентів вважають, що Україна переможе – на 5 відсоткових пунктів більше порівняно з 2025 роком, хоча лише 30% вважають, що бойові дії припиняться у 2026 році. Основою таких переконань, безсумнівно, є непохитна віра у Збройні Сили України, яку висловили 95% респондентів. Це переконання підкріплюється подальшими успіхами та розширенням наступальних і стратегічних можливостей, що найяскравіше продемонстрували атаки на території Росії.

Це означає, що попри негативну оцінку політичної сфери, соціальна та державна система залишається стійкою, а надія на краще майбутнє виражається в економічних результатах: збільшенні кредитування та банківських депозитів, а також покупок нових автомобілів тощо. Незважаючи на це, подальший розвиток політичної системи залишається невідомим – нинішня криза викликає занепокоєння щодо можливості порушення соціальної стабільності через розпад вищезгаданої угоди.

Це питання було проаналізовано авторами дослідження «Аналіз загроз національній безпеці у сфері внутрішньої політики», опублікованого навесні 2026 року Національним інститутом стратегічних досліджень. На основі багатофакторного аналізу стану українського суспільства експерти оцінили, що рівень стійкості та згуртованості ще дозволяє продовжувати ефективний опір.

Але цей рівень знижується, як показує соціальне опитування, проведене для Українського незалежного центру політичних досліджень (УНЦПД), яке оцінювало «основні компоненти стійкості українського суспільства під час тривалої війни» та було опубліковано у червні 2026 року (попередні видання проводилися у 2025 та 2024 роках).

На запитання: «Як довго ви готові терпіти труднощі, щоб виграти війну?» 53% респондентів відповіли, що вони терпітимуть стільки, скільки потрібно. Цей відсоток зменшився на 12% за останній рік.

У відповідь на запитання: «Чого найбільше бракує в Україні сьогодні?», перше місце посів «мир» (58%), а потім «справедливість» (38%).

Суспільна стійкість залишається високою, але вона не є невичерпною. Якщо цього достатньо, аби довести війну до позитивного завершення, можна бути впевненим, що виборча кампанія, яку потім доведеться організувати, стане періодом різкого зростання політичних емоцій, які можуть загрожувати соціальній згуртованості.

Навіщо Польщі потрібна Україна?

На п’ятому році повномасштабної війни та 35-му році незалежності українська реальність значно складніша, але вона є свідченням системної стійкості, здатності до інновацій та адаптації, а також мобілізації ресурсів. Варто пам’ятати про це, обговорюючи польсько-українські відносини та шукаючи відповідь на питання: Навіщо Польщі потрібна Україна?

У 1991 році ця відповідь здавалася очевидною, оскільки її давно сформулювали Єжи Ґедройць та Юліуш Мерошевський у своїй геополітичній концепції ULB. У ній зазначалося, що в інтересах незалежної Польщі існує незалежне державне утворення – Україна, Литва та Білорусь – створюючи противагу Росії та її імперським спокусам.

Розпад Радянського Союзу дозволив реалізувати цю концепцію. Існування незалежної України посилило безпеку Польщі. Чи можемо ми відповісти з такою ж переконаністю сьогодні?

Польський уряд відреагував навесні 2022 року, зокрема, відправивши до України сотні одиниць військової техніки, що мало вирішальне значення для зміцнення бойових можливостей української армії на початковому етапі агресії. Україна скористалася цією можливістю та успішно чинить опір уже п’ять років.

Українці цінують це, про що свідчить соцопитування. На запитання, хто надав Україні найбільшу допомогу, відповіді ставлять Польщу в трійку лідерів, поряд зі Сполученими Штатами та Німеччиною. Накопичений Польщею капітал визнання продовжує процвітати в Україні, незважаючи на погіршення відносин між поляками та українцями.

У Польщі основні політичні сили досі погоджуються, що підтримка України у воєнних зусиллях відповідає найкращим інтересам та безпеці Польщі. Як довго триватиме цей консенсус, враховуючи, що цьогорічний конфлікт, після присвоєння Володимиром Зеленським почесного звання одному з підрозділів Сил спеціальних операцій «на честь Героїв УПА», загострився до рівня, який виявив тріщини в цьому стратегічному консенсусі?

Саме Пшемислав Чарнек, кандидат від партії «Право і справедливість» на посаду прем’єр-міністра Польщі, закликав до призупинення допомоги Україні, якщо вона не відмовиться від «бандерівської ідеології». Лідер ПіС Ярослав Качинський відхилив пропозицію Чарнека, але він залишився непохитним у своїй позиції. Крім того, набирають силу відверто антиукраїнські та дедалі проросійськіші партії у Польщі.

Деякі з можливих коаліцій, здатних сформувати уряд у Польщі після парламентських виборів 2027 року, можуть більше не поважати консенсус щодо України, який існує з 1991 року та знайшов своє вираження у зобов’язанні допомогти. Це тривожний сценарій, але на даний момент важливіше питання про те, що насправді виражає цей консенсус, а саме, яке місце Україна займає у польському стратегічному мисленні та реальних політичних діях?

Чи наблизить нас до відповіді аналіз причин твердого рішення польського уряду не залучати збройні сили до будь-яких дій в Україні? Це можна розглядати як популістську реакцію на громадські настрої – потенційна військова місія в Україні, навіть у невійськових цілях, зустрічає опір більшості суспільства.

Навіть якщо ця заява була виправдана внутрішньополітичними міркуваннями, вона була зустрінута критикою з боку багатьох експертів. Вони звинувачують уряд у позбавленні себе важливого інструменту зовнішньої політики, відмові від важливих карт у грі за майбутнє України та Європи, включаючи Польщу. Наслідком цього є те, що Польща не буде включена до формату E3, сформованого Великою Британією, Францією та Німеччиною, як представник європейських інтересів у поточній дипломатичній грі щодо припинення вогню.

Однак навіть українці не вірять у дійсність заяв держав, які запевняють їхню готовність брати участь у потенційній миротворчій місії в рамках гарантій безпеки для України. Така гарантія буде забезпечена лише запевненнями щодо готовності до наступального втручання іноземних військ у разі порушення умов припинення вогню та відновлення агресії з боку Росії. Але навіщо вважати, що готовність до такого втручання буде більшою після припинення вогню, ніж зараз? Навіть якщо європейські політики кажуть, що війна в Україні – це наша війна, і багато хто з них визнає, що українці борються не лише за свою свободу та суверенітет, але й за безпеку Європи, це не означає, що будь-яка з країн, які підтримують Україну, готова безпосередньо брати участь у військових операціях.

З початку агресії страх ескалації та втягування НАТО у війну з Росією визначав рівень ризику, на який готові піти західні лідери. Крайнім вираженням цього мислення є страх застосування Росією ядерної зброї – оцінка саме цього ризику була вирішальною для політики Вашингтона за президента США Джо Байдена.

Трагічні дилеми

Українці знають про цю гру, про що у короткому коментарі відверто висловився військовий аналітик та експерт з безпеки Микола Бєлєсков. Таким чином він відповів на коментар генерала Валерія Залужного, який на початку серпня 2026 року заявив, що Україна ніколи не вступить до НАТО. Не лише тому, що цього не хочуть країни Альянсу, але й тому, що доктрина НАТО застаріла. За словами генерала, Україна повинна будувати свою безпеку на основі нових союзів.

Для Бєлєскова це нездійсненна мрія, схожа на НАТО: «Не вдаючись у деталі того, з якими доктринами НАТО має намір боротися і згідно з якими доктринами ми воюємо, чи означає це, що нам НАТО не потрібне (і які справжні причини, чому ми ніяк не можемо в нього увійти через ці відкриті двері), і що, як наслідок, варто більше зосередитися на нових форматах співпраці у сфері безпеки в Європі, не варто забувати одне питання.

А саме те, що нашу безнадійну ситуацію (наявність екзистенційної загрози та неможливість перенести її на інших) розуміють усі наші західні партнери та скористаються нею, намагаючись мінімізувати можливість прямого зіткнення з Російською Федерацією та обираючи найбільш зручні для себе форми співпраці. Це точно не зміниться.

Короткий коментар не замінить глибокого аналізу, але Белєсков добре показує перспективу, перед якою має стояти українська стратегічна уява. У цій перспективі єдиною вірною дією є систематичне посилення стратегічної спроможності, що передбачає збільшення якісного та кількісного оборонного потенціалу в умовах асиметричної війни на виснаження.

Рішення на полі бою є ключовими як у технологічному, людському, так і в операційному аспектах, але їх розвиток і масштабування вимагають розвитку бази, а отже, здатності підтримувати економічну стабільність, промислові виробничі потужності та соціальну мобілізацію.

Відверто кажучи, Україна веде екзистенційну війну за збереження держави, її суверенітету та виживання нації. Українці не сумніваються, що Росія не відмовиться від своєї мети підпорядкувати Україну в рамках неоімперської реконструкції. Вони, схоже, переконані, що російські цілі є більш далекосяжними і передбачають знищення НАТО та дезінтеграцію європейської єдності.

Однак вони усвідомлюють, що навіть якщо так думають і лідери європейських країн, вони будуть боротися з російською загрозою українськими руками, доки зможуть. У будь-якому випадку це хороший сценарій, оскільки він означає збереження готовності допомогти Україні зупинити Росію, але без необхідності брати участь у війні. Гіршим сценарієм була б поява в європейських країнах політичних сил, які бажають нормалізувати відносини з Росією за рахунок українських прагнень. Просування цих сил є ще одним фронтом російської агресії.

Цілі та засоби

Ця перспектива означає, що для України інші питання, такі як вступ до Європейського Союзу та НАТО чи плани післявоєнної відбудови, є не цілями, а засобами для досягнення мети: припинення воєнних дій, що можна вважати успіхом. Такий успіх може включати: збереження суверенітету, принаймні на територіях, контрольованих українською державою, створення системи безпеки, яка стримує Росію від подальшої агресії, або (якщо вона відбудеться) ефективну оборону. Нарешті, справедливість, що означає юридичну та матеріальну відповідальність за руйнування та воєнні злочини.

Прагнення до цієї мети створює напруженість між пріоритетом безпеки і такими завданнями, як європейська інтеграція. Якщо ця інтеграція має полягати у повноцінному процесі приєднання, заснованому на виконанні завдань, визначених Європейським Союзом – як бажають Угорщина та Польща, які відкидають варіанти прискореної або зворотної інтеграції – але без готовності держав-членів ризикувати військовою конфронтацією з Росією.

Україна стикається з дилемою: чи призведе відмова від частини суверенітету в рамках євроінтеграції та прийняття правил, що стосуються, серед іншого, функціонування економіки та конкуренції, але без реальних гарантій безпеки, до зменшення стратегічних можливостей України, усвідомлюючи, що їй, ймовірно, доведеться самостійно вести нову війну з Росією?

Це питання можна поставити в іншому сенсі: чи не означатиме ризик подальшої російської агресії проти України, як тільки вона стане державою-членом ЄС, також ризик ескалації, що призведе до втягування інших держав-членів у конфронтацію з Росією? І якщо так, то чи виявляється європейська інтеграція України такою ж далекою мрією, як і вступ до НАТО, оскільки пов’язані з цим ризики переважають потенційні переваги?

Безпека у небезпечному світі

Обидва питання можна звести до одного: чи призведе європейська інтеграція до підвищення безпеки як для України, так і для європейських країн? Лише позитивна відповідь відкриває шлях до вирішення інших викликів, що виникають з таких питань, як конкуренція на сільськогосподарському ринку, фінансування політики згуртування або відкриття ринку праці. Такої відповіді поки що не існує; вона потребує розробки, оскільки безпека – це не стан, а результат складного процесу, що залежить від багатьох факторів.

Польща повинна розробити таку відповідь. Віра у можливість війни у Польщі є однією з найвищих серед європейських країн. Більше того, у 2025 році, після вторгнення російських безпілотників у польський повітряний простір, соціологічний центр CBOS поставив питання: «Чи турбує вас загроза незалежності Польщі?» Цілих 63% респондентів відповіли позитивно, лише 26% не погодилися. Очевидно, що віра у можливість війни перетворюється на екзистенційну загрозу у свідомості поляків, впливаючи не лише на індивідуальну безпеку, але й на безпеку громади.

Тому не дивно, що пріоритетом державної влади та предметом громадського консенсусу є швидкий розвиток інфраструктури безпеки та оборони, а також стійкість держави та суспільства. Цей пріоритет досягається завдяки розвитку можливостей збройних сил та потенціалу оборонної промисловості, участі в структурах альянсу, включаючи НАТО, та двосторонніх угодах, серед яких відносини зі Сполученими Штатами залишаються вирішальними.

Здавалося б, важко знайти кращий рецепт забезпечення безпеки, навіть проти такої загрози, як російська агресія. Однак, повернення Дональда Трампа до влади у Сполучених Штатах перетворило американську відданість польській та європейській безпеці, проголошену Джо Байденом, з певності на фактор невизначеності. Всі зусилля щодо підтримки активної присутності США в структурах безпеки Польщі та Європи варто оцінити. Навіть якщо вони виявляться успішними, чи можна їх ще вважати міцним фундаментом?

Безпека через інтеграцію

Проблема не лише у непередбачуваності нинішньої політики Вашингтона. Під час другого президентства Дональда Трампа американська політика підтвердила, що світовий порядок, заснований на принципах і правилах, був замінений порядком, заснованим на силі, аспектом якої є поділ світу на сфери впливу. Однак швидко стало зрозуміло, що природа цієї сили також змінилася. Номінальної технологічної та економічної переваги недостатньо для досягнення запланованого політичного ефекту шляхом використання збройної сили.

Росія в Україні та Сполучені Штати засвоїли цей урок, коли розпочали війну з Іраном. Якщо американської сили виявиться недостатньо для перемоги над Іраном, чи буде її достатньо, аби стримати Росію від нападу на будь-яку державу-члена НАТО, і якщо так, то чи забезпечить це безпеку? Звичайно, нікого не задовольняє відповідь, яку іноді можна почути, навіть якщо вона частково виправдана: що немає альтернативи опорі на Сполучені Штати найближчим часом.

У такій ситуації питання про те, чому Польщі потрібна Україна, стає фундаментальним: яку роль має відігравати українська держава в архітектурі безпеки Польщі? Немає сумнівів, що існування незалежної та суверенної України відповідає інтересам Польщі. Аргументи, наведені Ґедройцем та Мєрошевським, не потребують змін. Однак, чи є незалежна та суверенна Україна необхідною для безпеки Польщі? Тут відповідь виявляється менш очевидною.

Багато експертів стверджують, що хоча Україна посилює безпеку Польщі, вона не є необхідною для цієї мети. Я залишаю відповідь експертам з безпеки та оборони. Ілюстрації, які показують знищення військово-морської бази США у Бахрейні нібито переможеним Іраном, свідчать про те, що варто розглянути позитивну відповідь: так, Україна має бути частиною архітектури безпеки Польщі та, в ширшому сенсі, Європи.

Але як цю відповідь можна узгодити з дилемою, що участь України, спрямована на зміцнення безпеки, одночасно збільшує ризик ескалації та прямого конфлікту з Росією? Теоретично, відповідь проста: архітектура безпеки, яка створена разом з Україною, має бути достатньо сильною, щоб ефективно стримувати Росію від спроб нападу на Україну чи будь-яку іншу державу, що бере участь у цій архітектурі.

Теоретично, немає жодної проблеми у побудові такої системи, яка поєднує економічні, промислові, технологічні та політичні ресурси європейських країн з військовим потенціалом України.

Безпека та розвиток

Ефективна участь України у такій системі залежить від забезпечення її післявоєнної відбудови та можливостей для економічного розвитку, гарантування соціальної стабільності та збереження її оборонного потенціалу. Найкращим шляхом до цієї мети є європейська інтеграція України та її включення до європейського простору процвітання. Безпека через інтеграцію – це визначення процесу побудови системи безпеки для Європи, Польщі та України має бути орієнтиром для процесу приєднання, навіть якщо він відбуватиметься за всіма правилами.

Для України європейська інтеграція є не метою, а засобом для досягнення мети – підвищення безпеки, можливостей для розвитку та модернізації держави. Для європейських країн приєднання України виявляється не метою, а засобом підвищення безпеки. Якщо так, то ця мета має бути підпорядкована іншим, більш конкретним, таким як захист інтересів чутливих груп тиску, які бояться конкуренції України за ринки чи ресурси.

У реальній політиці, особливо демократичній, нелегко захищати стратегічні інтереси від тиску окремих груп. Вони мають право на свої претензії та висловлювати їх політично. Фермери можуть бути стурбовані появою нового, потужного гравця, як і представники інших секторів. Це занепокоєння випливає, передусім, з переконання, що інтеграція – це гра з нульовою сумою, в якій додавання нового учасника неминуче означатиме поразку. Це може бути так, але не обов’язково. Багато аналізів свідчать, що можливі сценарії гри із позитивною сумою, в яких поразка не є неминучою, а перемога здається дуже ймовірною.

Такі сценарії не можуть бути реалізовані автоматично; їх необхідно розробляти, пам’ятаючи, що успішна гра вимагає забезпечення безпеки. Іншими словами, розвиток у дедалі небезпечнішому світі вимагає безпеки. Інтеграція України в європейський простір підвищує безпеку, тому також сприяє розвитку. Цей спрощений силогізм вимагає розбиття на процеси, проекти та політики. Багато аналітичних центрів проводять таку роботу. Вони також аналізують альтернативні сценарії, за яких Україна програє війну, або навіть якщо вона не програє і збереже свій суверенітет, то залишається сама, трагічно усвідомлюючи свою безнадійну долю.

Тож чому Польщі потрібна Україна? Для підвищення своєї безпеки та умов для подальшого розвитку. Це означає вказівку на сценарій «безпека через інтеграцію» в описаній раніше моделі, що також передбачає підвищення безпеки та можливостей розвитку України.