З початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року, упізнання загиблих стало величезним завданням. Кількість людей, доля яких залишається невідомою, як і раніше, вражає: за даними Міністерства внутрішніх справ України, понад 114 000 осіб вважаються зниклими безвісти

На війні в Україні люди вмирають щодня — часто залишаються лише кістки. Українські судово-медичні експерти намагаються відновити імена загиблих та допомогти їхнім сім’ям знайти хоч якусь втіху. Це виснажлива робота. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання TagesSchau, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Перед Ігорем Титарчуком лежать кістки молодого солдата. Череп, частини таза, ребра, кістки рук та ніг. Від нього мало що лишилося. Ніхто тут не знає його імені.

Титарчук піднімає кістку та вказує на місця, де можна оцінити вік покійного.

«Фрагментів кісток майже немає. Це був молодий чоловік. Максимум 23 роки», – пояснює судово-медичний експерт.

Ким він був? Звідки він родом? Коли він помер? І десь на нього чекає мати, батько, партнер? Ці питання ставлять щодня у судово-медичному інституті у Дніпрі.

Часто повертаються лише понівечені останки

Це багатомільйонне місто на сході України знаходиться лише за 100 кілометрів від лінії фронту та активних бойових дій. Поранених солдатів лікують у місцевих шпиталях, і дедалі частіше їх можна побачити військову техніку. Багато загиблих у спірних районах на сході та півдні України опиняються тут.

Деякі тіла виявляються незабаром після смерті. Інші лежать на полі бою тижнями чи місяцями, перш ніж їх можна буде зібрати. Треті знаходять лише через роки чи привозять із Росії у межах обміну тілами. Рідко надходять майже цілі тіла. Часто це понівечені останки. Іноді лише окремі фрагменти кісток чи попіл.

«Тіла прибувають щодня, адже війна ніколи не припиняється. Немає вихідних, немає свят, немає відпусток», – наголошує Титарчук.

Тисячі нерозкритих справ

Титарчук очолює один із відділів судово-медичної експертизи у Дніпрі. З початку повномасштабного вторгнення у лютому 2022 року упізнання загиблих стало величезним завданням. За офіційними даними, лише за 2025 рік було розкрито близько 30 000 справ.

Але кількість людей, доля яких залишається невідомою, як і раніше, вражає. За даними Міністерства внутрішніх справ України, станом на липень 2026 року, понад 114 000 осіб вважаються зниклими безвісти. Серед них переважно військовослужбовці, але також і мирні жителі. Десятки тисяч сімей живуть у болісній невизначеності: їхній родич загинув чи перебуває у російському полоні?

Надія перетворюється на лють

Ця надія супроводжує роботу Вікторії Геращенко. Лаборант відповідає за спілкування із родичами зниклих безвісти в інституті судово-медичної експертизи у Дніпрі. Вона неодноразово стає свідком того, як важко родичам змиритись із можливою смертю. Навіть коли початкові ознаки вказують на те, що людина може бути серед загиблих, деякі сім’ї дотримуються іншого пояснення.

«Більшість не хочуть вірити, що людина мертва, а швидше, що вона досі жива десь у полоні. Іноді ця надія переростає у лють. Вони запитують: «Чому ви так його позначили? Це не він. Ви просто написали його прізвище», – розповідає Геращенко.

Часто залишається лише ДНК

Поки особистість не встановлена ​​остаточно, зберігається ймовірність того, що вони мають рацію. Саме тому судово-медичні експерти шукають кожну зачіпку, якою б незначною вона не була. Вони вивчають татуювання та шрами, оглядають зуби, одяг та особисті речі. Іноді фахівцям спочатку доводиться визначати, які останки належать якійсь людині.

Вибухи можуть розірвати тіла частини. Вогонь може знищити майже все. Тоді часто залишається лише ДНК. Але вона навіть не дає автоматичного імені. Для зіставлення зразка необхідний порівняльний матеріал — наприклад, від батьків чи дітей зниклої людини.

Якщо такого зразка немає, то профіль ДНК можна зберегти, але особистість людини залишається невідомою. З кожним днем ​​війни кількість загиблих зростає, а разом з ним і кількість зачіпок, зразків та нерозкритих справ.

Мати телефонує своєму померлому синові

Валерій В’юн спостерігає цю тенденцію вже багато років. Йому уже понад 70 років і він міг би піти на пенсію. Але у відділі судової медицини не вистачає персоналу. Робота складна і нових співробітників важко знайти.

В’юн досі пам’ятає першого загиблого солдата, причину смерті якого довелося встановити під час війни. Перед ним лежав юнак. Під час огляду у чоловіка раптово задзвонив телефон. На екрані постійно з’являлося те саме повідомлення, розповідає В’юн: «Мама телефонує, мама телефонує, мама телефонує». Тоді він зрозумів те, чого ще не знала жінка на іншому кінці дроту: її син мертвий.

Шок очевидний на його обличчі, коли він про це каже.

«Я не знаю, як хтось може все це пережити. Він лежить там, а мати навіть не знає, що він мертвий», – бідкається В’юн.

«Це ненормально»

Коли Титарчук розповідає про свою роботу, то намагається зберігати певну дистанцію. Він спокійно говорить про кістки, ДНК та ідентифікацію. Це частина його роботи. Але навіть йому це не завжди вдається.

«Ми всі знаємо, що смерть рано чи пізно на нас чекає. І для кожного вона має прийти у свій час. Але люди, які помирають зараз, помирають зарано. Коли ви бачите роки народження – 2005, 2006 – тоді розумієте: це ненормально. Зовсім ненормально», – підкреслює Титарчук.

Тому для нього ідентифікація — це більше, ніж судово-медичне завдання. Це завершальний етап повернення додому, яке закінчується для живих по-іншому, ніж вони сподівалися. Сім’ї мають знати, що сталося. Вони повинні мати можливість поховати людину, про яку, можливо, турбувалися місяцями чи роками. Померлий не повинен залишатись у лабораторії як номер, профіль ДНК або набір кісток. Кожен, зрештою має повернутися додому.