Кабінет міністрів України відкрив п’ять шкіл-інтернатів, які поєднують військову підготовку і психологічну підтримку для дітей загиблих, зниклих безвісти, полонених або отримавших інвалідність українських військовослужбовців та правоохоронців
Віктор — старший (на дві хвилини), тому саме він відчуває обов’язок вирушити прямісінько на ту війну, яка забрала життя його батька. Йому та брату-близнюку було по 12 років, коли на фронті загинув їхній батько — український піхотинець. Тепер, у 15 років, Віктор-молодший планує піти батьковим шляхом і взяти участь у бойових діях проти Росії — хай би які битви ще тривали на той час, коли брати закінчать навчання в цьому мілітаризованому закладі. А попереду в них ще й підлітковий вік — складний, незграбний і небезпечний період дорослішання в країні, охопленій війною. Про це йдеться у спецрепортажі The Washington Post, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.
Віталій, який народився на 120 секунд пізніше, планує вступити до лав Державної служби з надзвичайних ситуацій — приєднатися до українських рятувальників, які працюють у надскладних умовах. Який би напрямок вони не обрали, цей навчальний заклад спрямовує їх до українських силових структур, які гостро потребують нових кадрів. Разом із ними в інших нових державних закладах, створених для дітей загиблих захисників, навчаються сотні інших курсантів.
Виданню The Washington Post надали винятковий доступ до одного з п’яти навчальних закладів, відкритих Міністерством внутрішніх справ для дітей загиблих, зниклих безвісти, полонених або отримавших інвалідність українських військовослужбовців та правоохоронців. З міркувань безпеки The Washington Post погодилося не називати сам заклад чи його точне місцезнаходження, а також вказувати імена учнів і персоналу лише частково.
Офіційні дані України свідчать, що у війні загинуло близько 55 000 осіб, а ще близько 114 000 вважаються зниклими безвісти. Проте, за словами представників організацій, які надають допомогу, такі цифри навіть близько не відображають реальну кількість дітей, які втратили принаймні одного з батьків.
«Це цунамі потреб», — вважає Оксана Лебедєва, засновниця благодійної організації GEN Ukrainian, яка надає психологічну підтримку молодим людям, які втратили батьків на війні, зокрема вразливим курсантам державних академій.
Збройні сили та спецслужби України працюють на межі своїх можливостей на всіх рівнях. Підрозділи Національної гвардії та деякі поліцейські формування виконують бойові завдання, тоді як рятувальники й пожежники працюють у напруженому режимі, ліквідовуючи наслідки руйнувань у десятках місць щодня. За словами українських посадовців, для підтримки чинної чисельності війська необхідно мобілізувати щонайменше 30 000 осіб щомісяця.
Нещодавно зранку в одному з навчальних класів два десятки учнів сиділи рівно — тримати поставу тут обов’язково, — проте виглядали сонними: уночі їх п’ять разів будили сигнали повітряної тривоги. Інструктор Геннадій розповідає дітям — ще зовсім юним, яким навіть не потрібно голитися, — про вміст української аптечки (чи то цивільної, чи то військової), що має бути під рукою в наш час.
«Тепер вони однакові; війна стерла будь-які відмінності», — зазначає Геннадій, дістаючи ізраїльські бандажі і турнікети для швидкої зупинки кровотечі.
Такі засоби тепер є навіть в аптечках дитячих садків — з огляду на постійні обстріли балістичними ракетами.
Далі за розкладом у цьому класі: історія України, виявлення дронів, перекус і волейбол.
Загалом по країні навчальний рік розпочали 475 курсантів, хоча деякі навчальні заклади в регіонах, які зазнають інтенсивних обстрілів, перейшли на дистанційний формат. У цьому навчальному закладі 150 учнів (серед яких 48 дівчат) живуть на території кампусу; вони розподілені порівну між двома класами.
У кожного з тутешніх курсантів один із батьків служить у війську. Приблизно половина вже втратила одного з батьків. Цей заклад — який самі 15–16-річні учні називають ліцеєм — поєднує в собі елементи психологічної підтримки для тих, хто пережив втрату, та військової підготовки.
Яскраві коридори заповнені не звичними підлітками у футболках і широких джинсах, а юнаками та дівчатами, які стоять струнко в однакових темних одностроях. У хлопців волосся підстрижене дуже коротко, а у дівчат — заплетене у тугі коси. На стінах — плакати: поліцейські, які ціляться зі зброї в автомобілі; гвардійці з автоматами; солдати з мінометами.
У навчальних класах учні чітко й злагоджено підводяться, коли заходить дорослий. Окрім математики та історії, вони вчаться надавати медичну допомогу при проникаючих пораненнях грудної клітки та діяти в умовах зруйнованого обстрілом багатоквартирного будинку. У декого з тих, хто під час шикування вигукує «Слава Україні!», голос ще ламається — вони зовсім юні.
«Це діти. Але дітям, які оговтуються після травми, важливо бути серед інших дітей. Їм потрібні спільнота та чітка структура — саме це вони й отримують у таких закладах», – пояснює Лєбєдєва.
Водночас вони знайомляться з основами роботи українських силових структур: Національної гвардії, Національної поліції, прикордонної служби, рятувальних підрозділів та пожежних служб. Усі ці відомства, через 4,5 роки після початку повномасштабної російської агресії, гостро потребують нових кадрів.
За словами адміністрації, рішення про те, чи вступати після завершення навчання до лав однієї з цих структур, залишається виключно за самими учнями.
Олег, один із керівних співробітників навчального закладу, зазначає, що на другому курсі курсантів готують до вступних іспитів до університету. При цьому кожен із них зобов’язаний здобути вищу освіту — навіть якщо у майбутньому він вирішить пов’язати своє життя зі службою в силових структурах. Крім того, після досягнення 18-річного віку будь-хто з них має право вступити до лав армії.
«На них не чиниться жодного тиску, щоб вони обов’язково йшли на службу у наші відомства», — каже Олег.
Утім, більшість усе ж обирає цей шлях. За даними навчального закладу, понад 60% вихованців продовжують рухатися тим самим професійним курсом, який вони обрали ще під час навчання. Доки тривають запеклі бої, ці діти загиблих героїв неминуче прямують на війну.
«Утім, хоч би що думав той із батьків, хто залишився живим (а в школі відмовили в інтерв’ю з будь-ким із них), вибір цих родин в Україні — країні, яка повністю мобілізувалася для відбиття екзистенційної загрози, — не є чимось дивним. Тепер йдеться не просто про родину, а про долю всієї країни. В Україні ми навіть не можемо говорити про лікування ПТСР, адже ми ще не перебуваємо в стані після будь-яких подій», – зазначає Лєбєдєва.
Вона активно впроваджує сучасні методи травма-терапії, але зізнається, що її часто засмучує підхід школи до психологічної підтримки, яка зводиться до принципу «просто переступи через це й живи далі». Це відлуння пострадянської недовіри до фахівців у сфері психічного здоров’я, яка досі зберігається в Україні.
Проте, за словами Лєбедєвої, з кожним місяцем у школі дедалі прихильніше ставляться до її методів роботи — емоційно відкритих терапевтичних сесій, які проводять залучені нею кваліфіковані психологи. Вона з подивом спостерігає, як стан багатьох травмованих дітей стабілізується завдяки чіткому розпорядку: п’ятиразове харчування, суворі вимоги та спільна мета.
«Багато цих дітей втратили одного з батьків, а інший — у вкрай важкому психологічному стані. Ними ніхто не опікувався. Але тут щось справді працює», – вважає Лєбєдєва.
Протягом двох років вони живуть у середовищі, яке поєднує риси дитячого будинку, підготовчої школи та центру початкової військової підготовки. Ранок починається з каші, яку подає «мама Іра»: вона цілує їх у чоло, а декого навіть годує з ложечки.
«Поки я тут, ніхто не схудне», — каже вона, доки курсанти шикуються в чергу на «другий сніданок».
Розклад тут такий же суворий, як і той, що був знайомий їхнім загиблим батькам: підйом на світанку, ранкова перекличка, заняття, година на настільний теніс або волейбол, виконання домашніх завдань — і лише потім, із 17:00 до 21:00, дозволяється користуватися смартфонами: для TikTok чи відеодзвінків додому.
Віктор і Віталій відчувають зв’язок зі своїм батьком — водієм вантажівки й ветераном, який повернувся до лав армії після російського вторгнення у 2022 році.
«Я знаю, що він пишався б нами», — сказав Віталій під час розмови в кабінеті шкільного психолога і його карі очі — під короткою чорною стрижкою — наповнилися сльозами.
Його брат, який планує вступити до Національної гвардії, опустив погляд. Обидва хлопці перебувають тут уже місяць. Вони не побачаться з матір’ю і не зможуть поїхати додому аж до жовтня, коли відбудеться церемонія складання присяги.
Цей заклад, де навчання та проживання фінансуються державою, порадив знайомий родини. За словами Віктора, мама зраділа, коли вони успішно склали вступні іспити, але водночас засмутилася, що тепер її єдині діти будуть далеко.
15-річна Уляна, спілкується з мамою частіше — вони щодня довго розмовляють.
Спершу мама не хотіла, аби донька вступала до цього навчального закладу, а продовжувала займатися гімнастикою, де досягла рівня чемпіонки. Проте Уляна твердо вирішила: вона піде у Національну поліцію. Вона хоче ловити злочинців, розкривати таємниці й знаходити зниклих людей. Так само, як і її батько.
Психолог приносить ще серветок, коли Уляна розповідає про той день у 2024 році, коли вона зателефонувала батькові — у розташування його штурмової бригади, — аби поділитися радістю від перемоги на змаганнях із гімнастики. Він сказав, що мусить терміново йти «на завдання», але пообіцяв зателефонувати наступного ранку.
Це був останній раз, коли родичі чули від нього звістку. Один із двох його побратимів, що були з ним на тому завданні, загинув, а от батька Уляни та ще одного бійця більше ніхто не бачив. Його підрозділ піднімав у повітря дрони для пошуків. Уляна з родиною перевіряли жахливі російські Telegram-канали, де виставляють тіла загиблих українців. Нічого.
Його імені не було у жодних списках загиблих чи полонених — лише в тому, що завдає найбільших страждань: у списку зниклих безвісти.
«Звісно, ми не втрачаємо надії. Ми досі намагаємося його знайти», – каже Уляна.
У своїй кімнаті, біля бездоганно застеленого ліжка, вона тримає його фотографію: він у військовій формі обіймає її — ще зовсім маленьку. Поруч, біля ліжка її сусідки по кімнаті, стоїть інше фото: військовий обіймає дитину. Її батько теж зник безвісти.
За словами Лебедєвої, найважче доводиться дітям тих, хто зник безвісти. Вони жадібно вчитуються в імена в кожному списку під час обміну полоненими. Вони бачать усюдисущі відео, на яких діти кидаються в обійми військових, які повернулися додому. Їм же такого щастя не судилося — як, утім, і можливості попрощатися на похороні.
«Тобі навіть не дають права на горе», — констатує Лебедєва.
Уляна підводиться, усміхається і повертається в коридор, де її однокласники шикуються перед обідом. Під різкі команди командира вони синхронно повертаються і йдуть геть.
Ці діти вже достатньо дорослі, аби розуміти: їхні близькі з війни не повернуться. І тому, відчуваючи підтримку всієї країни, вони готуються приєднатися до них там — на війні.
