За кожною смертю в Україні, яка захищається від Росії, стоять трагічні історії конкретних героїв

Від 24 лютого 2022 року до середини 2026 року внаслідок російської агресії загинули 16 500 українських цивільних. Точних даних про кількість загиблих українських військових немає. У липні 2026 року президент України Володимир Зеленський заявив, що військові втрати України становлять близько 50 000 загиблих. Однак більшість військових та експертів вважають, що ця цифра вища. На кожному українському цвинтарі майорять українські прапори — вони позначають могили тих, хто загинув, захищаючи Батьківщину. На площах міст і сіл розміщені їхні фотографії. У 2026 році 114 000 українців визнали зниклими безвісти внаслідок збройного конфлікту. Більшість із них — військові, і, найімовірніше, більшість так і не знайдуть. До цих цифр варто додати й тих, хто загинув від початку російської агресії у 2014 році. Про це йдеться у спогадах польського журналіста Пйотра Андрушечко, кореспондента «Газети Виборчої» в Україні на сторінках Onet, переказ яких пропонує Foreign Ukraine.

Chewbacca під Донецьким аеропортом

У січні 2015 року відбувався заключний етап боїв за Донецький аеропорт. Його обороняли українські військові, яких за приписувану їм надлюдську витривалість називали «кіборгами».

Тоді разом з українською журналісткою Інною ми потрапили до «Аеророзвідки» — підрозділу, який здійснював повітряну розвідку за допомогою дронів (мультикоптерів). Цей підрозділ одним із перших почав використовувати військові безпілотні системи.

Засновником «Аеророзвідки» був Володимир Кочетков-Сукач, позивний Chewbacca. Позивний був влучним: густа борода, трохи довше волосся. Він нагадував персонажа «Зоряних війн».

Він викликав довіру, завдяки чому зумів зібрати навколо себе відданих людей. Його життєвий шлях був надзвичайно насиченим. Чим він тільки не займався! Після закінчення Київського політехнічного інституту став одним із засновників видавництва педагогічної літератури, а також однієї з київських вальдорфських шкіл. Багато років працював у бізнесі, обіймаючи керівні посади. Долучився до Координаційного бюро з підготовки до Євро-2012. Був радником віцепрем’єр-міністра України.

У 2013 році він приєднався до Майдану й до самого кінця брав участь у Революції гідності, а після російської агресії на Донбасі добровільно пішов захищати країну.

Тоді, у січні 2015 року, я кілька днів жив разом із ним та його підрозділом. Сьогодні це навіть важко уявити, але тоді ми їздили з ними на бойові завдання. Його підрозділ керував дронами, а отримані розвідувальні дані використовував для координації вогню української артилерії. То були шалені дні: температура опускалася нижче мінус 20 градусів. Ми перебували під постійним артилерійським обстрілом. Спокій Chewbacca передавався іншим.

Через два місяці, виконуючи завдання, він, як і часто раніше, вирушив до «сірої зони». На своєму шляху побачив протипіхотну міну. За словами свідків, він спробував обійти її, але вона виявилася смертельною пасткою.

Крим: до дому не вистачило 300 метрів

У 2014 році Росія анексувала Крим. У поле зору путінського режиму потрапили українські та кримськотатарські активісти. Починаючи з березня 2014 року на півострові викрали кілька десятків людей, а ще більше зникли безвісти.

Першим був 39-річний Решат Аметов із Сімферополя. У березні 2014 року чоловік сказав родині, що йде записуватися добровольцем до української армії. На той час у Криму вже перебували «зелені чоловічки», тривала операція із захоплення півострова.

Того дня камери в центрі міста зафіксували Решата біля будівлі кримського уряду на площі Леніна. Він проводив одиночний пікет проти анексії. На відео видно, як до нього підходять кілька чоловіків у формі «Кримської самооборони», заламують йому руки й силоміць саджають у машину. Через два тижні тіло Аметова з численними слідами катувань знайшли неподалік села Земляничне Білогірського району.

У червні 2016 року я знову приїхав до окупованого Криму. Хотів задокументувати спротив кримських татар. Я дістався Бахчисарая, де в одному з житлових районів перед багатоповерхівкою вже чотири тижні щовечора збиралися кримські татари. Вони приходили підтримати родину Ервіна Ібрагімова, якого викрали 24 травня 2016 року.

— Він зателефонував мені приблизно о 22:15 і попросив перевірити, чи не залишив випадково документи на столі. Їх там не було. Через п’ять хвилин я вже сам телефонував йому, але телефон був вимкнений, — розповідав мені тоді Умер Ібрагімов, батько викраденого.

Наступного дня Умер Ібрагімов, дорогою на роботу, побачив автомобіль сина, припаркований на узбіччі. Двері були відчинені, ключ залишався всередині. Неподалік був магазин із камерами спостереження. Знайомі Ервіна, які відразу почали самостійно його розшукувати, отримали доступ до запису. На ньому видно, як автомобіль Ервіна зупиняють. Чоловік намагається втекти, але його схоплюють і ведуть до машини, що стоїть на узбіччі. За мить вона від’їжджає.

— Його викрали люди в поліцейській формі, — додав Умер.

31-річний Ервін Ібрагімов був кримськотатарським активістом, членом Меджлісу, людиною, яку усі поважали. Колеги й навіть незнайомці самостійно шукали його. Вони перевіряли кожну інформацію, яка надходила з різних місць півострова.

— Якби під час тієї телефонної розмови він сказав, що його затримали, то я добіг би до нього за дві хвилини. До дому йому не вистачило 300 метрів, — крізь сльози говорив батько Ервіна.

У травні 2019 року я востаннє приїхав до Криму. Зустрівся з батьками Ервіна. Чоловіка так і не знайшли, але батьки вірили, що він живий. Вони зверталися до ворожбитів за допомогою. Ті казали, що бачать їхнього сина і що він нібито перебуває десь у полоні. На жаль, Ервін спіткала та сама доля, що й інших викрадених кримських татар. Ніхто не знає, де вони поховані.

Дмитро

На межі січня та лютого 2022 року я об’їжджав лінію фронту на Донбасі. Наприкінці подорожі дістався Маріуполя. Ситуація була напруженою. Уже давно було відомо, що російські війська зосереджуються вздовж українських кордонів. На сході країни всі відчували, начебто щось станеться, але мало хто усвідомлював масштаб майбутнього нападу.

На початку лютого 2022 року в Маріуполі я потрапив до волонтерського центру «Вільний простір Халабуда». Там зустрівся із його засновником Дмитром Чечерою.

Дмитро, як і багато інших моїх співрозмовників, до 2014 року не цікавився політикою. Він працював інженером, а вільний час присвячував своєму захопленню — фотографії. Події 2014 року на Донбасі змінили його життя. Нагадаємо, що навесні 2014 року Маріуполь частково опинився під контролем проросійських сил.

— У червні 2014 року, після звільнення міста, там практично не залишилося міліції. Ми самі патрулювали вулиці, бо не були впевнені в лояльності місцевих, — згадував Дмитро.

Наприкінці серпня 2014 року Маріуполь знову опинився під загрозою. Росіяни разом із сепаратистами захопили Новоазовськ на кордоні з Росією та рушили на Маріуполь.

— Ми поїхали копати окопи й допомагати військовим. Мер зрозумів, що ми робитимемо це й без нього. Місто та «Метінвест», що належить Рінату Ахметову [олігарху, який однозначно засудив російську агресію], надали важку техніку й матеріали, — розповідав активіст.

Тоді Дмитрові було важливо показати мені, що в Маріуполі живуть люди, яких варто захищати. Люди, готові навіть віддати власне життя за вільну Україну. Дмитро й сам ризикував, доставляючи допомогу на лінію фронту навколо Маріуполя та до Донецького аеропорту, де воювали військові з його рідного десантного підрозділу, в якому він колись служив.

Зрештою фронт зупинився за кілька десятків кілометрів від Маріуполя. Після 2015 року волонтерська допомога армії вже не була такою необхідною. Потрібні були зміни в самому місті. Дмитро вирішив зосередити свою — надзвичайно різнопланову — діяльність в одному місці. Так виник «Вільний простір Халабуда», головною метою якого стала освіта в широкому розумінні. Організація підтримує мікропідприємців, проводить для молоді заняття з основ бізнесу, поєднуючи їх із принципом «нульової толерантності до корупції».

— Зміни на фронті активізують людей у місті. На базі Халабуди створили штаб оборони Маріуполя, який об’єднав кілька громадських організацій. Вони допомагали армії та організовували територіальну оборону, — казав Дмитро на початку лютого 2022 року.

Розмірковуючи про майбутнє, він пов’язував можливість змін із молоддю. Його старшому синові було 18 років, коли почалася повномасштабна війна з Росією. Дмитро наголошував, що для молодого покоління країни над Волгою фактично вже не існує.

Росія вирішила стерти Маріуполь із лиця землі, але місто героїчно оборонялося.

Халабуда стала центром допомоги нужденним і протягом перших трьох тижнів наступу безперервно підтримувала людей. За оцінками, за цей час через центр могло пройти до 25 000 людей, які потребували допомоги. У середині березня бої точилися за квартал від Халабуди. Більшість волонтерів вирішила евакуюватися. Дмитро залишився, аби і далі допомагати. У місті не було зв’язку, лише в окремих місцях можна було зловити інтернет-сигнал. 16 березня 2022 року Дмитро вийшов, аби зателефонувати, і більше не повернувся.

Смерть наздогнала його через вісім років

У травні 2023 року мені написала українська журналістка Настя Станко, з якою ми їздили на фронт у 2014–2015 роках. Вона запитала, чи чув я, що загинув Дерех. Я не знав.

У січні 2015 року ми разом зі Станко та письменником Сергієм Жаданом вирушили до прифронтового селища Трьохізбенка на Луганщині. Там дислокувалися добровольці з батальйону «Айдар».

Командиром одного з розвідувальних підрозділів «Айдару» був Віталій Дерех. Коли почалася війна на Донбасі, цей уродженець Тернополя, відданий пластун і журналіст добровольцем вирушив на фронт. Раніше він брав участь у Революції гідності в Києві. До війни жив на повну: подорожував, захоплювався мотоциклами.

Ми прибули до місця дислокації підрозділу пізно. Дерех зустрів нас у цілісній піжамі-комбінезоні, який нагадував костюм якоїсь тварини. Це була неймовірна ніч. Жадан читав вірші, а Віталій разом зі своїми бійцями показував відео, зняті на телефон, і розповідав фронтові історії, приправлені чорним гумором, від яких волосся ставало дибки. Йому було що розповісти, адже він брав участь у найтяжчих боях «Айдару» на Луганщині.

Через кілька місяців ми зустрілися в прифронтовому Щасті на Луганщині. Згодом Дерех демобілізувався, але йому було важко адаптуватися до цивільного життя. Особливо сильно на нього вплинула смерть друга, який загинув під час першого бою «Айдару» у 2014 році. Той помер у нього на руках.

Коли в лютому 2022 року Росія розпочала повномасштабне вторгнення, то Дерех знову вступив до війська, аби воювати.

— Можна сказати, що завдяки російській агресії він знову знайшов себе. Він був чудовим військовим, — пізніше розповідала мені Станко.

Дерех повернувся до «Айдару», де командував протитанковим підрозділом. Навесні 2023 року журналістка зустрілася з ним у Дружківці Донецької області, куди він ненадовго приїхав перепочити.

— Він був дуже втомлений. Тоді воював у районі Попасної. За фотографіями та нашою розмовою я зрозуміла, що на тій ділянці фронту було надзвичайно важко вижити, — розповідала Станко.

Через два тижні, 28 травня 2023 року, Дерех загинув. Йому було 35 років.

Померти вільним

Наприкінці вересня 2025 року я розмовляв з Олександром Савовим, оборонцем Маріуполя. Він розповідав про перебування в російському полоні. У травні 2022 року його разом з іншими захисниками «Азовсталі» захопили росіяни. Його утримували в різних місцях і катували. Він дочекався обміну й у березні 2025 року повернувся в Україну.

Коли ми зустрілися, він усе ще проходив лікування. Розповідав про проблеми з концентрацією.

— Іноді я ніби зависаю. Починаю думати про щось погане. Потім це минає, і я кажу собі, що все погане вже в минулому. Буває, що від гучного звуку я здригаюся. Не можу терпіти, коли хтось іде позаду мене. Зупиняюся, пропускаю його вперед. Це манія переслідування, — розповідав Олександр.

Мені здавалося, що його життя налагодиться. У листопаді 2025 року Олександр помер — його серце не витримало. У російському полоні він провів два роки й десять місяців.