Дослідження Європейської ради з міжнародних відносин засвідчило, що росіяни дедалі більше втомлюються від війни проти України, непокояться через економічні проблеми та сумніваються у майбутньому своєї країни. Проте це невдоволення не перетворюється на протест, а кремлівська пропаганда продовжує формувати уявлення про Україну та Європу як про ворогів

Російське суспільство п’ятий рік повномасштабної війни проти України демонструє парадоксальне поєднання тривоги, втоми та політичної пасивності. Значна частина громадян не очікує швидкого завершення бойових дій, не може чітко пояснити їхні цілі, але водночас не готова відкрито виступити проти політики Кремля. Війна стала частиною повсякденності, до якої пристосовуються, навіть якщо вона погіршує життя і позбавляє майбутнього. Таку картину змальовує дослідження «Зачарований сон: погляди росіян на Україну та світ», опубліковане Європейською радою з міжнародних відносин (ECFR). Його авторки — Яна Кобзова та Кадрі Лійк — аналізують результати соціологічних опитувань і 14 фокус-груп, проведених дослідницькою організацією «Левада-Центр» у чотирьох великих містах Росії з квітня до серпня 2026 року, повідомляє Foreign Ukraine.

Учасниками дослідження були представники робітничого класу, малого бізнесу, державного сектору та інтелектуальних професій. Дослідниці намагалися з’ясувати не лише те, що росіяни думають про війну, а й те, як вони пояснюють її причини, кого вважають союзниками та супротивниками своєї країни і чи бачать можливість змінити політичну реальність.

Головний висновок дослідження полягає в тому, що стабільність російського режиму підтримується не тільки пропагандою та репресіями. Важливу роль відіграє суспільна апатія: відчуття безсилля, яке спонукає людей відмовлятися від спроб осмислити політичні події та зосереджуватися на особистому виживанні.

Війна без зрозумілої мети: суспільство пристосувалося до нескінченного конфлікту

Однією з найважливіших особливостей російських настроїв є сприйняття війни як неминучої обставини, на яку пересічні громадяни нібито не здатні вплинути. Більшість учасників фокус-груп не очікує швидкого завершення бойових дій. Найчастіше вони припускають, що війна триватиме ще два-три роки, а деякі допускають її продовження аж до 2030-х років.

При цьому очікування російської перемоги співіснує з невизначеністю з приводу того, що саме ця перемога означатиме. Одні говорять про збереження окупованих територій, інші — про подальше захоплення українських земель або появу в Києві влади, лояльної до Москви. Єдиного розуміння кінцевої мети війни немає.

Ця невизначеність має принципове політичне значення. Якщо суспільство не розуміє, заради чого ведеться війна, воно не може визначити, за якими критеріями оцінювати її результати. Відтак Кремль отримує можливість самостійно оголосити перемогою практично будь-який результат, який дозволить зберегти обличчя влади.

Фактично частина громадян погоджується передати державі не лише право визначати воєнну стратегію, але й право встановлювати критерії її успішності. Учасники дослідження прямо визнають, що приймуть те, що керівництво країни визначить як перемогу.

Водночас ставлення до війни не можна звести до щирого ентузіазму чи масового переконання в її історичній необхідності. Авторки дослідження зауважують, що учасники фокус-груп здебільшого не сприймають війну в Україні як героїчну боротьбу, співмірну за значенням із Другою світовою війною. Для багатьох це радше незручна, тривожна і подекуди ганебна реальність, з якою доводиться жити.

Саме така дистанція між офіційною риторикою та повсякденним сприйняттям війни створює парадокс: суспільство може не поділяти її пафосу, але водночас не чинити опору державі, яка її веде.

Пропаганда працює не у вакуумі

Російська влада пояснює вторгнення в Україну різними аргументами — від необхідності протистояти НАТО до тверджень про нібито загрозу з боку української держави. Проте дослідження ECFR демонструє, що в суспільній свідомості немає єдиної, послідовної відповіді на запитання, чому почалася війна.

Одні учасники фокус-груп говорять про «провокації» Заходу, інші — про розширення НАТО, політичні зміни в Україні або боротьбу з уявним нацизмом. Деякі припускають, що Росія завдала першого удару, оскільки вважала напад на себе неминучим.

Важливо, що пояснення, які раніше використовувалися для виправдання вторгнення, поступово змінюються. Зокрема, аргумент про захист населення Донецької та Луганської областей, який був поширеним у перші місяці повномасштабної війни, в обговореннях 2026 року практично зник. Натомість частіше звучить теза, що Росія нібито була змушена діяти першою, аби запобігти майбутньому нападу.

Ця зміна свідчить не стільки про формування нового цілісного світогляду, скільки про здатність пропаганди адаптуватися до обставин. Її завданням стає не обов’язково переконати кожного громадянина в конкретній версії подій, а створити набір взаємозамінних пояснень, які дозволяють уникати висновку про відповідальність Росії за розв’язання війни.

Авторки дослідження звертають увагу на важливий механізм: кремлівська пропаганда не просто нав’язує суспільству готові погляди. Вона спирається на вже наявні упередження, імперські уявлення та недовіру до зовнішнього світу. Саме тому її вплив не можна пояснити винятково контролем над телебаченням або обмеженням доступу до незалежних джерел інформації.

Пропагандистські повідомлення стають переконливішими тоді, коли відповідають внутрішнім очікуванням аудиторії. Уявлення про те, що Росію постійно намагаються послабити, що сусідні країни не мають справжньої самостійності, а Захід діє з прихованих мотивів, створюють готовий фундамент для виправдання агресії.

Тому інформаційна політика Кремля є не лише інструментом маніпуляції. Вона також відтворює й посилює ті суспільні установки, які дозволяють значній частині росіян не ставити під сумнів дії власної держави.

Україна в російській свідомості: заперечення суверенітету як виправдання агресії

Особливо показовими є результати дослідження щодо сприйняття України. Більшість учасників фокус-груп не готова беззастережно визнати її повністю суверенною державою. Хоча незалежність України з 1991 року визнається як історичний факт, багато росіян вважають, що згодом країна нібито втратила самостійність через вплив Заходу, політичні зміни або віддалення від Росії.

При цьому в уявленнях учасників дослідження Україна часто постає не як самостійний суб’єкт міжнародних відносин, а як територія, якою керують зовнішні сили. Ворогом називають не стільки українське суспільство, скільки «український режим» або Захід, який нібито використовує Україну для боротьби з Росією.

Така логіка має безпосередній стосунок до виправдання війни. Якщо заперечувати самостійність сусідньої держави, легше представити її опір як результат зовнішніх маніпуляцій, а не як свідомий вибір її громадян. У такій картині світу українці позбавляються політичної суб’єктності, а їхнє право самостійно визначати майбутнє власної країни фактично ставиться під сумнів.

Це також допомагає зрозуміти, чому значна частина росіян не пов’язує негативне ставлення європейських держав до Росії з російським вторгненням. Причини ворожості Заходу шукають у його нібито традиційній ненависті до Росії, бажанні її послабити або нав’язати їй власні правила.

Відповідальність за конфлікт у такий спосіб переноситься із держави-агресора на зовнішніх супротивників. Війна постає не наслідком рішення Кремля розпочати вторгнення, а частиною нібито тривалого протистояння Росії з колективним Заходом.

Для України це означає, що припинення бойових дій саме собою не гарантуватиме зникнення імперських уявлень. Якщо суспільство продовжуватиме заперечувати українську суб’єктність, навіть формальне завершення війни може не усунути передумов для майбутнього протистояння.

Європа замість США: як змінюється образ зовнішнього ворога

Ще один важливий висновок дослідження стосується трансформації російського сприйняття міжнародного середовища. Якщо протягом значної частини правління Володимира Путіна головним зовнішнім супротивником Росії в офіційній риториці були Сполучені Штати, то тепер ця роль дедалі виразніше переходить до Європи.

Авторки дослідження пов’язують зміну, зокрема, з очікуваннями, які російське суспільство покладало на президентство Дональда Трампа. Частина росіян сподівалася, що американський президент зможе швидко припинити війну. Коли ці очікування не справдилися повною мірою, негативне ставлення до США не повернулося автоматично до попереднього рівня. Натомість образ головного ворога дедалі частіше закріплювався за європейськими державами.

Учасники фокус-груп називали супротивниками Росії Велику Британію, Францію, Німеччину, Польщу, країни Балтії та Фінляндію. Європу критикували за підтримку України, санкції, політику щодо міграції, захист прав людини та суспільні зміни. У цих оцінках простежуються мотиви, характерні для кремлівської пропаганди: твердження про занепад Європи, втрату нею традиційних цінностей і прагнення нав’язати Росії чужу модель розвитку.

Водночас дослідниці виявили суттєву суперечність. Попри негативний образ Європи, багато учасників не могли чітко пояснити, чому саме європейські країни стали ворогами Росії. Дехто згадував, що в 1990-х і на початку 2000-х років Європа сприймалася як приклад для наслідування. Однак момент і причини зміни ставлення часто залишалися незрозумілими.

Це свідчить про те, що негативний образ Заходу не завжди ґрунтується на послідовному аналізі його політики. Він може формуватися під впливом пропагандистських повідомлень, які з часом витісняють із суспільної пам’яті первинні причини міжнародного конфлікту.

Водночас у російському суспільстві не зникло переконання, що відносини з Європою колись можуть покращитися. Багато учасників вважають таке зближення можливим після відходу Путіна від влади. Проте йдеться переважно про прагматичні інтереси — відновлення торгівлі, економічних відносин і звичного рівня добробуту, а не про повернення Європи до ролі політичного чи ціннісного взірця.

Отже, негативне ставлення до Європи не обов’язково означає остаточну відмову від контактів із нею. Але можливе майбутнє зближення не варто плутати з переосмисленням причин війни або відмовою від імперських амбіцій.

Китай — союзник із власними інтересами

На тлі погіршення відносин із Заходом Росія дедалі більше залежить від партнерства з Китаєм. Однак результати дослідження показують, що росіяни не сприймають цей союз як безумовно рівноправний.

Китай і Білорусь найчастіше називали серед союзників Росії. Проте характер цих відносин учасники оцінювали по-різному. Білорусь уявлялася залежною від Москви державою, тоді як Китай — самостійним гравцем, який насамперед дбає про власні інтереси.

Частина респондентів вважала, що Пекін використовує Росію як джерело сировини та отримує непропорційні переваги від економічної співпраці. Поширеним було також переконання, що Китай краще за Росію мислить стратегічно й у довгостроковій перспективі виграє від протистояння Москви із Заходом.

Ця оцінка оголює суперечність російського геополітичного курсу. Кремль намагається представити зближення з Китаєм як доказ формування альтернативного центру світової сили. Проте частина російського суспільства усвідомлює, що в цьому партнерстві сторони мають різні можливості й неоднакові інтереси.

Більше того, попри погіршення відносин із Європою, росіяни переважно не вважають, що майбутнє їхньої країни пов’язане винятково з Азією. Учасники фокус-груп говорили про можливість повернення Росії до Європи, нехай і до іншої, ніж раніше.

Це не свідчить про готовність російського суспільства відмовитися від нинішньої зовнішньої політики. Однак показує, що розворот на Схід не усунув історичної та культурної неоднозначності російської самоідентифікації.

Економічна втома не перетворюється на політичний спротив

Однією з найбільш тривожних для Кремля тенденцій могло б стати посилення економічного невдоволення. Учасники дослідження скаржилися на інфляцію, зростання вартості життя, труднощі з придбанням житла та скорочення можливостей для молоді. Дехто усвідомлював, що війна відвертає ресурси від соціальної сфери й погіршує довгострокові перспективи країни.

Окремі респонденти також побоювалися, що Росія залишатиметься міжнародним ізгоєм навіть після завершення бойових дій, а молоді люди й надалі виїжджатимуть за кордон, не бачачи перспектив удома.

Проте економічне невдоволення не стало достатнім стимулом для політичної мобілізації. Замість вимагати зміни державної політики, громадяни переважно пристосовуються до нових обставин: більше працюють, скорочують витрати й намагаються забезпечити потреби власних родин.

Це одна з головних причин стійкості російського режиму. Економічні труднощі не обов’язково послаблюють владу автоматично. Вони можуть породжувати протест, але можуть також посилювати відчуття безсилля, особливо якщо громадяни не вірять у можливість колективної дії.

Показовими є й настрої щодо мобілізації. Чоловіки, які брали участь у фокус-групах, часто заявляли, що не хотіли б добровільно йти воювати. Водночас частина з них визнавала, що в разі офіційного наказу могла б вважати участь у війні своїм обов’язком. Жінки висловлювали занепокоєння за дітей, родичів і студентів.

Отже, небажання особисто воювати не обов’язково означає заперечення самої війни. Так само бажання миру не тотожне готовності вимагати від влади припинення агресії на умовах, які передбачають поступки з боку Росії.

За даними опитувань, наведеними в дослідженні ECFR, 61% росіян вважали, що настав час для мирних переговорів. Водночас 59% підтримували посилення атак, якщо досягти миру не вдасться. Обидва показники демонструють, що прагнення завершити війну може співіснувати з готовністю продовжувати насильство заради досягнення російських цілей.

Саме тому суспільну втому від війни не варто автоматично трактувати як ознаку наближення миру. Для значної частини росіян бажаний мир — це передусім припинення виснажливого конфлікту на умовах, які не сприйматимуться як поразка власної держави.

Повернення ветеранів: проблема, яку Кремль волів би не помічати

Дослідження виявило ще одну суперечність між офіційною пропагандою та суспільними настроями — ставлення до росіян, які повертаються з фронту.

Кремль намагається представити учасників війни як нову патріотичну еліту, на яку має спиратися майбутня Росія. Однак учасники фокус-груп висловлювали занепокоєння через можливе зростання насильства, побоювалися поведінки ветеранів у повсякденному житті й згадували неприємні випадки спілкування з тими, хто вже повернувся з фронту.

Деякі респонденти порівнювали їх із ветеранами радянської війни в Афганістані, які в суспільній уяві часто асоціювалися з криміналізацією та соціальними проблемами.

Це важливий сигнал, адже офіційний культ війни не обов’язково означає готовність суспільства прийняти її людські наслідки. Поки бойові дії відбуваються далеко від повсякденного життя значної частини населення, їх можна сприймати як абстрактну державну політику. Повернення великої кількості військових, зокрема людей із психологічними травмами та досвідом насильства, здатне зробити ці наслідки набагато відчутнішими.

Утім, авторки дослідження не стверджують, що така ситуація неминуче призведе до політичної кризи. Вона лише вказує на потенційне джерело суспільної напруги, яке може загострюватися в міру затягування війни та збільшення кількості її учасників, що повертаються додому.

«Зачарований сон»: суспільство, яке не вірить у власну силу

Центральним образом дослідження стала метафора «зачарованого сну». Вона описує стан, за якого люди продовжують жити звичайним життям, працювати, купувати продукти й піклуватися про сім’ї, але намагаються не замислюватися над політичними процесами, що визначають їхнє майбутнє.

Учасники фокус-груп зізнавалися, що питання війни та її наслідків рідко обговорюють навіть із близькими. Коли ж дослідники пропонували їм поміркувати про ці теми, багато хто з подивом усвідомлював, наскільки сильно його непокоять майбутнє країни, міжнародна ізоляція та невизначеність.

Це мовчання не можна пояснити винятково страхом перед репресіями. Не менш важливим є переконання, що особиста позиція нічого не змінить. Якщо людина не бачить можливості впливати на рішення влади, обговорення політики починає здаватися марним, а повсякденне виживання — єдиною доступною формою контролю над власним життям.

У такому середовищі суспільна пасивність стає ресурсом авторитарної влади. Для стабільності режиму необов’язково, щоб кожен громадянин щиро підтримував усі його рішення. Достатньо, аби більшість не була готова діяти проти них.

Водночас дослідження показало, що російське суспільство не є однорідним. У більшості фокус-груп знаходилися люди з виразними антивоєнними поглядами. В одній із груп вони навіть становили більшість. Ці учасники говорили про руйнування моральних орієнтирів, втрату довіри до держави та неможливість примирити власні цінності з війною проти України.

Проте проблема полягає в ізольованості таких голосів. Люди, які не погоджуються з офіційною політикою, часто не знають, скільки однодумців мають поруч. Через це індивідуальне невдоволення не переростає в усвідомлення спільного інтересу й організовану суспільну дію.

Саме тому зовнішня стабільність Росії може бути оманливою. Відсутність масових протестів не обов’язково свідчить про відсутність сумнівів або страхів. Вона може бути наслідком руйнування соціальних зв’язків, через які індивідуальні сумніви перетворюються на колективну позицію.

Чи може Європа вплинути на російське суспільство?

Практичний висновок дослідження ECFR стосується майбутньої політики Європи щодо Росії. Авторки наголошують, що першочерговим завданням є безпека: підтримка України, стримування російської агресії та захист європейських держав. Однак ця стратегія не повинна виключати роботу з російським суспільством.

Повна ізоляція Росії не означатиме автоматичного зникнення її впливу на Європу. Росія залишатиметься європейським сусідом і ядерною державою, а зміни в її політичній системі матимуть безпосередні наслідки для безпеки континенту.

Водночас можливості зовнішнього впливу обмежені. Дослідниці не пропонують покладатись на швидку демократизацію Росії або припускати, що інформаційна кампанія здатна найближчим часом змінити погляди більшості населення. Натомість вони пропонують працювати з тими каналами комунікації, які збереглися попри цензуру, репресії та розрив міжнародних контактів.

Серед таких каналів — незалежні російськомовні медіа, громадські ініціативи, університети у вигнанні, науковці, письменники, митці та представники російської діаспори. Вони можуть доносити альтернативну інформацію до аудиторій, які не довіряють офіційним західним заявам або рідко звертаються до незалежних джерел.

Важливою умовою має бути відмова від колективного таврування всіх росіян як прихильників агресії. Такий підхід, на думку авторок, лише підсилює кремлівську тезу про ворожість усього світу до Росії та поглиблює ізоляцію тих, хто виступає проти війни.

Це не означає, що відповідальність за агресію потрібно розмивати або прирівнювати позиції жертви та агресора. Навпаки, йдеться про розмежування відповідальності держави, її керівництва, безпосередніх учасників війни та громадян, які можуть по-різному ставитися до політики Кремля.

Європейська політика, наголошують дослідниці, має спиратися на універсальні цінності — права людини, свободу, мир і демократичні принципи. Підтримка тих, хто намагається зберегти ці цінності в Росії, важлива не лише для майбутнього самої країни, а й для того, щоб Кремль не отримав монополію на спілкування з російськомовною аудиторією.

Водночас така робота потребує обережності. Співпраця з незалежними організаціями всередині Росії може створювати ризики для їхніх учасників, а відкриті канали комунікації можуть використовуватися російськими спецслужбами або пропагандистськими структурами. Тому підтримка громадянського суспільства має враховувати безпеку партнерів і відрізнятися залежно від умов у конкретних країнах.

Висновок: мовчання не означає згоди, але й не гарантує змін

Дослідження ECFR не дає підстав очікувати швидкого масового повстання проти Володимира Путіна. Попри економічні труднощі, втому від війни та невизначеність щодо майбутнього, значна частина російського суспільства продовжує пристосовуватися до політичної реальності, яку вважає незмінною.

Проте за зовнішньою стабільністю приховується накопичення суперечностей. Росіяни непокояться через економічні перспективи, не завжди розуміють цілі війни, сумніваються в надійності союзників і побоюються її соціальних наслідків. Навіть ті, хто підтримує бажання Росії перемогти, не обов’язково бачать у війні шлях до кращого майбутнього.

Ці настрої не є готовою альтернативою путінській системі. Вони не свідчать про сформований суспільний запит на демократизацію, відмову від імперських амбіцій чи визнання права України на самостійний вибір. Проте вони показують, що офіційна картина одностайного патріотичного піднесення не відображає всієї складності російського суспільства.

Найважливіше питання полягає в тому, що станеться, коли звичні механізми пристосування перестануть працювати. Погіршення економічної ситуації, невдачі на фронті, конфлікти всередині еліт або зміна політичного керівництва можуть похитнути нинішню рівновагу. Однак передбачити, який саме чинник стане вирішальним і чи призведе він до демократичних змін, неможливо.

Для України з цього випливають два принципові висновки. По-перше, не варто розраховувати, що сама втома росіян від війни змусить Кремль припинити агресію. Суспільне невдоволення може роками співіснувати з політичною пасивністю, а бажання миру — з прагненням домогтися його на умовах Москви.

По-друге, завершення війни не обов’язково означатиме подолання імперських уявлень, які сприяли її виникненню. Без переосмислення української незалежності, відповідальності Росії за агресію та права сусідніх держав самостійно визначати своє майбутнє ризик нового протистояння залишатиметься.

Головний урок дослідження полягає в тому, що російське суспільство не можна вважати ані повністю одностайним у підтримці Кремля, ані прихованою демократичною більшістю, яка лише чекає нагоди висловитися. Це суспільство, у якому пропаганда, страх, імперські стереотипи та відчуття безсилля взаємно підсилюють одне одного.

Метафора «зачарованого сну» точно передає цю суперечність: люди можуть відчувати, що з їхньою країною щось не так, але не бачити способу змінити ситуацію. Чи зможе Росія вийти з цього стану, залежатиме не лише від подій на фронті або майбутнього її керівництва, а й від того, чи з’являться умови для відновлення суспільної відповідальності та політичної суб’єктності.

Для Європи завдання полягає не в тому, щоб чекати на неминуче пробудження Росії, а в тому, щоб захищати власну безпеку, підтримувати Україну й водночас не дозволяти Кремлю остаточно монополізувати комунікацію з російським суспільством. Це довгострокова стратегія без гарантій швидкого успіху, але з розумінням того, що майбутнє Росії залишатиметься одним із визначальних чинників європейської безпеки.