Відтоді як Марина Лук’янник виїхала з України, вона кілька разів брала участь у гуманітарних місіях на батьківщині разом із Lions Club Augsburg-Friedensstadt, де допомагала як перекладачка

30-річну українську біженку Марину Лук’янник часто запитують, як у неї справи. Іноді вона навіть не знає, що на це відповісти. Якщо дивитися збоку, то начебто все гаразд. Вона побудувала нове життя в Ауґсбурзі, працює, дивиться в майбутнє. Про це йдеться у спецрепортажі німецького видання Augsburger Allgemeine, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.
«Але війна в моїй рідній країні супроводжує мене щодня. Не завжди вдається просто безтурботно жити далі. Навіть якщо, здавалося б, маєш усі підстави бути вдячною», – каже Лук’янник.
Її безтурботне життя у Чернівцях, неподалік від кордону з Румунією, закінчилося, коли в лютому 2022 року Росія напала на Україну. Вона втекла разом із батьками та своїм тоді ще трирічним сином. Через Румунію, де вони тиждень жили у спортивному залі, родина дісталася Ауґсбурґа. Там вони мешкають і досі. Лук’янник разом із сім’єю облаштувала тут новий дім. У Мерінгу вона навчається на виховательку в Академії соціальної педагогіки. І все ж минуле не відпускає її.
Батько її сина? «Він загубився на війні»
Багато в чому це пов’язано з її колишнім хлопцем — батьком її сина. Коли почалася війна, його, як і багатьох інших чоловіків, мобілізували.
«До цього він ніколи не служив у війську й нічого не знав про військову справу», — розповідає Марина.
Чи підтримує вона з ним зв’язок досі? Лук’янник глибоко зітхає.
«Він загубився на війні. Востаннє я чула від нього, що він перебував у бункері. Де саме — не знаю. Після цього зв’язок обірвався, а мій син перестав розмовляти. Тривалий час хлопчик не спілкувався й з іншими дітьми. Дитина відчуває, коли ти боїшся. Я намагаюся цього не показувати, але іноді плачу», – зазначає Марина.

Згодом, коли син побачив у дитячому садку батьків інших дітей, він запитав: «Мамо, чому тато не приходить забирати мене?» Тоді вона не знала, що відповісти. «Якщо я скажу, що він помер, це буде неправдою». У певний момент вона боялася, що її син назавжди втратить здатність говорити.
Поступово ситуація почала покращуватись, коли хлопчик розпочав заняття з логопедом і ерготерапевтом. З часом син знайшов друзів у дитячому садку, а одного дня почав краще розмовляти німецькою мовою, ніж його мати.
Як навчання у Мерінгу допомагає Марині Лук’янник
Сама вона ніколи не проходила терапевтичного лікування.
«У мене немає часу. Окрім навчання, я повинна піклуватися про сина, забирати його з дитячого садка, возити на футбол. Хоча терапія мені дуже знадобилася б», – зізнається Марина.
Особливо багато корисного вона знаходить у психології: може пов’язувати навчальний матеріал із власним досвідом і почуттями, завдяки чому легше впорядковувати думки в голові.
Допомогли їй і заняття спортом. Спочатку Лук’янник ходила на танці, а згодом почала займатися кікбоксингом. Не кожному вдається наважитися почати все спочатку в чужій країні — без знайомих і без знання мови.
Лук’янник знає сім’ї, які вже повернулися в Україну. І вона сама іноді думає, що, можливо, одного дня теж зможе повернутися.
«Але що в мене там є?» — запитує вона і тихо сама собі відповідає: «Нічого».
Ауґсбурґ та його околиці стали для неї новою батьківщиною
Що допомагало Марині упродовж останніх років не впадати у відчай?
«Хороші люди. Важко повірити, наскільки відкритими й готовими допомогти можуть бути люди, коли хтось цього потребує», – наголошує Марина, яка має на увазі, зокрема, німецьку прийомну родину, а також викладачку, яка завжди пропонує їй допомогу.
Таким чином, Ауґсбурґ та його околиці поступово стали для неї «новою батьківщиною». Тут вона вже давно знайшла нових друзів.
«Для мене батьківщина — це не лише місце, а передусім люди, які тобі близькі» – наполягає Лук’янник.
Проте частина її серця й досі залишається в Україні. Там живуть її бабуся, деякі родичі та друзі.
«Я підтримую з ними зв’язок і багато чую про їхні тривоги та страхи», – розповідає Лук’янник.

Відтоді як вона виїхала з України, жінка кілька разів брала участь у гуманітарних місіях на батьківщині разом із Lions Club Augsburg-Friedensstadt, де допомагала як перекладачка.
«Для мене дуже багато означає можливість у такий спосіб допомагати, а також створювати зв’язок між моєю старою та новою батьківщиною», – підсумувала Марина Лук’янник.
