Операція під назвою «Вівальді» зірвала цьогорічні спроби Росії оточити останні міста Донецької області — головну ціль, яку Москва прагне захопити, аби завершити війну

Команда журналістів і фотокореспондент The New York Times протягом двох тижнів перебували безпосередньо у підрозділах, залучених до операції «Вівальді», а також увійшли до групи журналістів, яких командири, що керували операцією, ознайомили з її перебігом. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись із їх репортажем.
Одного ранку у жовтні 2026 року підземний бункер на сході України наповнював рівномірний гул роботи. Військові перегукувалися між собою, стежачи за низкою моніторів, на яких транслювалося відео з поля бою в режимі реального часу.
«Хлопці, давайте спочатку воювати, а зі своїми справами розберемося пізніше. Наш FPV уже заходить», — вигукнув командир Юрій Горобець, закликаючи присутніх до тиші і вказуючи на крихітний блідий об’єкт на екрані розвідувального відеопотоку.
Це був безпілотник із видом від першої особи (FPV), який рухався до цілі. Дистанційно керований квадрокоптер наближався для атаки.
Того дня у небі перебувало кілька безпілотників 66-ї окремої механізованої бригади ЗСУ. Вони мали завдавати ударів по російських позиціях, поки українські військові готувалися штурмувати лісосмугу. Цей штурм став завершальним етапом багатомісячної операції, під час якої вдалося повернути значну частину територій на сході України.
Операція під назвою «Вівальді» зірвала цьогорічні спроби Росії оточити останні міста Донецької області — головну ціль, яку Москва наполягає захопити, аби завершити війну.
Після кількох місяців оперативного мовчання українські бригади, які залучені до операції, почали розкривати подробиці того, як їм вдалося перетворити невдалу оборонну боротьбу проти російських збройних сил на успішний наступ на окремих ділянках фронту. Вони дозволили команді журналістів The New York Times протягом двох тижнів перебувати безпосередньо у підрозділах і на власні очі побачити їхню роботу.
Українські війська майже два роки поспіль втрачали території під натиском значно численнішої російської армії. Однак масове застосування безпілотників і дистанційно керованих машин, а також зміни в системі командування та військовій культурі окремих частин армії дали Україні змогу змінити хід бойових дій.
Бригадний генерал Андрій Білецький, загальний командувач операції, заявив, що тактика виявилася настільки успішною, що його війська знищили під час боїв російську 144-ту мотострілецьку дивізію та повернули території, які Росія захопила протягом цілого року.
«Те, що ми бачимо зараз, більше схоже на відчайдушні спроби створити оборонну лінію — це агонія, а не організовані систематичні військові операції», — заявив він під час брифінгу.
Разом із кількома своїми командирами він зібрав представників медіа у підземному бункері, щоб оголосити про завершення операції «Вівальді», основний етап якої, за його словами, розпочався у травні 2026 року, та підбити її підсумки.
У жовтні 2026 року Україна вже другий місяць поспіль захоплювала більше територій, ніж Росія. Водночас російські війська зазнали найбільших за весь час війни місячних втрат — понад 54 000 убитих або тяжко поранених військовослужбовців.
Військові аналітики та російські блогери підтвердили територіальні здобутки України. Російські збройні сили втратили важливий виступ фронту на північ від міста Лиман, а також аналогічну за площею територію на Запорізькій ділянці фронту на півдні України.
66-та бригада відіграла ключову роль у цьому успіху. Її проблеми були типовими для багатьох українських військових формувань: застаріле обладнання, нестача особового складу та ресурсів. Багатьом її піхотинцям 40-50 років, як і 45-річному Горобцю, командиру батальйону.
У 2025 році бригада, яка значно поступалися чисельністю російським військам, що протистояли їй, поступово втрачала території. Маршрути постачання перебували під обстрілом, що не давало змоги доставляти боєприпаси та евакуювати поранених.
Однак саме в цьому пеклі, втомившись від знищення російською вогневою міццю, кілька командирів батальйонів вирішили взяти ситуацію у власні руки. Вони захопили важливі російські позиції на висотах над селом, звідки російські військові коригували удари по українських підрозділах.
Після встановлення контролю над висотами та знищення російських засобів зв’язку українці виявили, що отримали перевагу. Російські військові в селі не розуміли, що сталося, і не могли замінити втрачене обладнання, оскільки українські збройні сили збивали російські безпілотники постачання та не дозволяли техніці проїжджати дорогами.
«На той момент ми мали перевагу над супротивником і за ударними безпілотниками, і за повітряною розвідкою», — розповідає 25-річний Назар Кінаш, тимчасовий командир механізованого батальйону.
За його словами, росіяни «фактично осліпли».
66-та бригада почала поступово заводити військових у село та облаштовувати засідки. Протягом місяця вони захопили це село, а ще через шість тижнів — інше.
«Поки що ви бачите тишу. Але місяць тому тут точилася жахлива війна, тому що супротивник намагався повернути свої позиції та контратакувати. Але зараз вони виснажені», – наголосив Горобець.
Операція «Вівальді» стала першою ознакою нового підходу під командуванням генерала Білецького, який влітку 2025 року очолив Третій армійський корпус ЗСУ. За словами кількох командирів батальйонів, він забезпечив єдине командування та координацію між шістьма бригадами на їхній ділянці фронту.
Зокрема, право ухвалювати рішення передали командирам безпосередньо на місцях, замість того, аби передавати всі розпорядження з командного пункту. Старші командири зосередилися на оперативному рівні, аби порушувати роботу російської системи командування.
Командири 66-ї бригади розповіли, що вперше почали діяти злагоджено з підрозділами, які перебували поруч. Завдяки цьому їм вдалося розв’язати проблему російського проникнення між українськими позиціями: вони перекрили проміжки між підрозділами, крізь які російські військові раніше просочувалися, облаштовуючи позиції в тилу українських збройних сил.
Війна безпілотників перетворила лінію фронту в Україні на кілометрову зону ураження, де техніку настільки легко виявити й атакувати, що військові переважно пересуваються пішки невеликими групами. Російська армія здебільшого відмовилася від масштабних лобових бронетанкових штурмів на користь прихованого просування шляхом введення піхотинців.
Протягом кількох місяців військові 66-ї бригади вистежували та знищували кожну російську позицію, яку могли виявити: окремих солдатів, що переховувалися в укриттях за українськими лініями, піхоту в окопах і операторів безпілотників у бункерах.
Загалом, усе зводиться до координації. На відеоекрані Горобець показав дві ділянки чагарникового лісу, обведені червоним. За його словами, там досі закріпилися російські військові, і саме ці позиції він планував атакувати того дня після обіду.
«Спочатку ми знищимо антени, потім — генератори. У підсумку, знищимо й операторів», – запевняє Горобець.
Коли українські військові почали просуватися вперед, стала очевидною ефективність їхніх ударів безпілотниками середньої дальності. За словами генерала Білецького, Третій армійський корпус завдавав ударів по 50 російських транспортних засобах на день, іноді на відстані до 100 миль за російською лінією фронту.
«Для супротивника стало звичним розвантажуватися за 40–50 кілометрів від лінії фронту, а далі продовжувати шлях пішки. Іноді один військовий ніс одну артилерійську міну або снаряд на відстань десятків кілометрів. Їхня логістика фактично паралізована», – заявив Білецький.
Російським військовим почало бракувати пального, боєприпасів і продовольства. Деякі з них почали виставляти біля своїх позицій картонні таблички з написами про те, що вони голодні та хочуть пити.
Особливо важливо було те, що, коли російське командування викликало підкріплення, українські безпілотники атакували його ще під час виходу з транспортних засобів — за багато кілометрів до того, як військові могли дістатися лінії фронту.
Застосування бойових роботизованих платформ для подолання чисельної переваги Росії поступово розширюється. 27-річний колишній український штурмовик Макар розповів, що з осені 2025 року відповідає за створення спеціального батальйону дистанційно керованих ударних машин.
За його словами, Україна не може переважити Росію за чисельністю особового складу.
«Але ми можемо перевершити її технологічно. За якістю та масштабами, якщо постійно випереджатимемо супротивника на кілька кроків», – стверджує Макар.
Нині наземні роботизовані платформи мають життєво важливе значення. У кількох підземних командних пунктах українські військові спостерігали за трансляціями з камер на роботизованих машинах. На екранах було видно колії та зарості, крізь які ці платформи повільно рухалися з вантажем через зону ураження. Іноді вони вивозили тіла загиблих військовослужбовців.
За словами представників командування, дистанційно керовані наземні платформи відіграли вирішальну роль в успіху операції «Вівальді». Багато таких машин ламаються або стають мішенями для російських безпілотників, а їхні камери фіксують уламки інших знищених платформ.
Але чимало машин все-таки досягають своїх цілей. Генерал Білецький заявив, що його бригади доставляють військовим на передовій утричі більше вантажів, ніж інші бригади, які нещодавно перейшли під його командування.
«Це означає, що військовослужбовець Третього армійського корпусу має значно більше ресурсів і можливостей, ніж військовий в іншому місці: запаси продовольства, боєприпаси, обладнання, джерела живлення, акумулятори тощо», – зазначив Білецький.
За його словами, військові навіть отримують екскаватори, аби облаштовувати підземні бункери.
Макар розповів, що зосередився на використанні дистанційно керованих машин як засобів нападу. Військовослужбовці його підрозділу NC13, який входить до складу Третьої штурмової бригади, перебували на передовій операції «Вівальді», керуючи такими ударними платформами безпосередньо на полі бою.
Журналісти The New York Times зустрілися з групою цих військових — 20-річними бійцями, які мали дев’ять місяців армійського досвіду. Це сталося під час навчань із бойовою стрільбою. Військові керували дистанційно керованими багі, озброєними реактивними гранатометами та кулеметом Browning. Інша команда пілотувала розвідувальний безпілотник, забезпечуючи безперервну відеотрансляцію.
Наступного дня їхній інструктор уже самостійно керував роботизованою машиною, спрямовуючи її до лісосмуги під час реальної атаки. Машина, яку було видно на відеотрансляції з розвідувального безпілотника, незграбно рухалася вперед і назад, заплутуючись у заростях, коли наближалася до входу в бункер. Раптом екран заповнила хмара диму.
«Навряд чи хтось усередині бункера пережив вибух. Це 20 кілограмів вибухівки», – каже Макар.
Коли операція «Вівальді» наближалася до завершення, Горобець і далі зосереджувався на російських військових, які залишалися в його зоні відповідальності. На відео, яке транслювалося в режимі реального часу, солдат із рюкзаком і зброєю обережно виходив із дерев на відкрите поле. Діставшись ділянки з високою травою, він зупинився й низько присів, майже зникнувши з поля зору.
«Це росіянин. У нас ще є робота», – підсумував Горобець.
