Дві країни рухаються у протилежних напрямках і є дуже мало шансів на можливу реінтеграцію у майбутньому

Фарсовий референдум Путіна в Росії багато в чому підтверджує геополітичну прірву між Україною та Росією та підкреслює зростаючу дистанцію між двома країнами, які колись вважались практично «нерозлийвода». Тим не менш, різні пострадянські шляхи, якими йдуть Україна та Росія не є такими дивовижними, як можуть, на перший погляд, видатись. Про це йдеться у публікації українського колумніста, активіста й блогера Віктора Трегубова на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Справді, чи можна стверджувати, що ці розбіжності віддзеркалюють фундаментальні відмінності у менталітеті та політичній культурі, які мають коріння в далекому минулому. Російське суспільство традиційно віддавало перевагу колективізму із суворою ієрархією та самодержавством. Історично так склалось, що винятком з цього правила була Новгородська республіка, яка була схильна до демократії і повністю знищена московськими царями.

На противагу цьому, українці протягом всієї історії, як правило, були більшими індивідуалістами з акцентом на особисті свободи й небажанням пригнічувати ці спонукання заради спільної справи. Демократичні інстинкти України відображені у давній козацькій традиції обрання лідерів, а Конституція початку ХVІІІ сторіччя гетьмана Пилипа Орлика є навайжливішим документом у розвитку сучасної європейської демократії, який багато в чому випередив свій час.

Радянська влада наполегливо працювала, щоб стерти відмінності у політичній культурі між Росією та Україною, але лише частково досягнула успіху. Радянська політика сприяла появі сильного почуття патерналізму серед українського населення, але не змогла запобігти появі демократичного спротиву, який, у кінцевому підсумку, став одним із ключових факторів руху за незалежність країни.

З 1991 року перехід незалежної України від радянської системи не був таким рівним. Корупція уже залишається звичною справою і в багатьох випадках глибоко вкорінилась у державні установи. Разом із спадщиною радянського надмірного регулювання це створило атмосферу, в якій олігархи можуть процвітати. Незважаючи на ці недоліки, сьогодні Україна є вражаюче плюралістичним суспільством і це проявляється, хоч і у незграбній, але готовності до демократичних традицій.

Як і всі вибори в Україні після 2004 року, місцеві вибори у 2020 році також будуть супроводжуватись судовими процесами з оскарженням їх результатів. Можна очікувати численних випадків хабарництва, адміністративних зловживань та інших махінацій. Тим не менш, за стандартами пострадянського регіону, голосування буде напрочуд вільним та чесним. Ця дещо нефункціональна, однак, яскрава форма демократії дедалі частіше сприймається як належне у сучасній Україні і має наслідки для балансу сил по всій Східній Європі.

А от пострадянська політична еволюція Росії склалась іншим чином. Після короткотривалого загравання із демократією у 1990-х роках Росія повернулась до більш знайомої авторитарної культури радянської та царської епох. Для виправдання цього відступу назад, Кремль майстерно пояснив економічні складнощі першого пострадянського десятиріччя негативним впливом демократії, лібералізму та Заходу. В той же час Путін реабілітував Радянський Союз, сприяв відродженню культу особистості Сталіна і поставив перемогу Червоної Армії над нацистською Німеччиною у центр сучасної російської національної ідентичності.

Зовнішня політика часів холодної війни також була частково відроджена. Останнім часом, Росія проводила стратегію гібридної війни проти всього західного світу з метою дестабілізації та дискредитації демократичних інститутів шляхом поєднання дезінформації, політичної корупції та підтримки екстремістських елементів.

Ця необхідність дискредитувати демократію лежить в основі тривалої неоголошеної війни Росії проти України. Конфлікт дозволяє Кремлю дестабілізувати ситуацію в Україні і не дозволяє демократичному прогресу країни слугувати джерелом натхнення для росіян. Москва традиційно ігнорує претензії України на державність і замість цього зображає Україну, як частину Росії. Це робить українську демократію дуже небезпечною для авторитарної моделі Кремля. Якщо демократія може пустити коріння в Україні, то чому не може в Росії?

Досі Росія не досягнула бажаного результату, щоб завадити Україні переходити до демократії. Україна, яка не впала в хаос, продемонструвала дивовижну стійкість. Справді, наша країна змогла значно зміцнити свої демократичні традиції у 2019 році за допомогою президентських та парламентських виборів, які отримали міжнародне визнання і за підсумками яких до влади прийшов політичний аутсайдер Володимир Зеленський. Варто також відзначити, що підтримка прокремлівських політичних партій України впала з 40% до менше 20%.

Ця консолідація української демократії робить добровільне повернення України в російську орбіту неймовірним. Це також означає, що будь-яка спроба примусово включити в Україну в союз під керівництвом Росії була б дуже небезпечною грою для Кремля. Російська влада дуже добре знає, що навіть за радянської влади більшість повстань у ГУЛАЗі очолювали українські політв’язні. Повстання українського народу у 2004 та 2014 роках разом із добровольчим рухом є яскравим нагдуванням про те, що українці надалі готові боротись за свої демократичні свободи і можуть легко за потреби спонукати інших вчинити аналогічно.

Зростаюча дистанція між Україною і Росією незавжди є очевидною для міжнародних спостерігачів, які ще глибоко переймаються історичними зв’язками між двома країнами. Це приводить до хибних припущень щодо місця України в геополітичній сфері впливу Росії. Насправді, українське сприйняття демократії і шлях Росії до авторитаризму означають, що дві країни рухаються у протилежних напрямках і є дуже мало шансів на можливу реінтеграцію у майбутньому. Це означає, що війна Росії в Україні не лише злочинна, але й даремна.

Москва може відтерміновувати своє усвідомлення про остаточну втрату України, і, замість того, щоб визнати цю хворобливу геополітичну реальність, вона надалі атакуватиме й дестабілізуватиме ситуацію в Україні допоки вартість цього не стане надто високою. Тільки міжнародна спільнота може зобов’язати Росію понести ці витрати. Оскільки Путін намагається пролонгувати своє правління, зараз саме той час, щоб надіслати чіткий сигнал російському правителю. Його становище в Кремлі може виглядати надійним у досяжному майбутньому, але як тільки він припинить війну проти України, йому загрожує ізоляція не невизначений час.