З 2014 року інформаційний простір України є вирішальним фронтом гібридної війни Росії

Шестирічне військове втручання Володимира Путіна у внутрішні справи України не допомогло повернути Україну в орбіту Росії, але кремлівський лідер дуже далекий від того, щоб визнати свою поразку. Навпаки, його гібридна війна проти України залишається в основі зовнішньої політики Росії. За останній рік Путін відкинув міжнародні заклики до компромісу з новим Президентом України Володимиром Зеленським. Натомість, він продовжував публічно підривати українську державність, сигналізуючи про свою готовність до тривалого геополітичного протистояння, прискорюючи роздачу російських паспортів українським громадянам на окупованій Росією східній Україні. Є також ознаки посиленого наступу Росії в інформаційній сфері України, коли Кремль здобуває непрямий контроль над ключовими мас-медіа України, щоб скерувати громадську думку в сторону Москви. Про це йдеться у публікації Тараса Кузьо, наукового співробітника Інституту зовнішньої політики при Університеті Джона Гопкінса та професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

У червні 2020 року журналісти української телепрограми розслідувань «Схеми» (спільний проект Радіо Свобода і телеканалу UA: Перший) повідомили, що найближчий соратник Володимира Путіна в Україні, прокремлівський політик Віктор Медведчук є власником 24,66% акцій найпопулярнішого українського телеканалу «1+1». Ця інформація базується на звітах компанії і заявах Медведчука про активи і вказує на те, що він має значно більший вплив в українській медіаіндустрії, аніж вважалось раніше. За останні декілька років Медведчук створив величезну медіаімперію, придбавши через своїх партнерів і довірених осіб, зокрема телеканали NewsOne, 112 та ZIK. Повзуча окупація інформаційного простору України не залишилась непоміченою. Виступаючи у травні 2020 року, колишній прем’єр-міністр України Арсеній Яценюк поскаржився, що країні загрожує небезпека втратити контроль над внутрішньою інформаційною ареною через прямий російський вплив.

«Путін контролює 50 відсотків інформаційних телеканалів України, тому може легко контролювати 50% розумів і сердець українців», – заявив тоді Яценюк.

Зусилля Москви у напрямку створення української медіаімперії не повинні викликати здивування. Путін завжди надавав великого значення контролю над ЗМІ. У перші дні свого президентства він швидко заткнув пельку молодій та вільній російській пресі. Через багато років, під час анексії Криму та вторгнення на Донбас, Путін зробив пріоритетним захоплення інфраструктури мовлення і добився того, щоб українські телеканали були відключені від ефіру. Домінувати у медіасередовищі на решті території України виявилось набагато складніше. З 2014 року українська влада заборонила трансляцію російських телеканалів і наклала обмеження на телевізійний контент російського виробництва. В той же час, олігархи-власники величезних українських медіахолдингів здебільшого дотримувались суспільного патріотизму і підтримали зусилля України щодо захисту від російської агресії. Це не залишило для Кремля іншого вибору, окрім придбання ключових українських медіаактивів.

Згода Медведчука очолити наступ вказує на вагомість цього починання. Хоча в українські політиці і бізнесі є ще велика кількість впливових прокремлівських політиків, жоден з них особисто не є близьким до Путіна, так як Медведчук. У 2017 році Financial Times написала про вихід Медведчука з тіні, підкресливши «підозри багатьох про те, що він є агентом Путіна». У своїй книзі «Усі люди Кремля. Всередині правління Володимира Путіна», автор Михайло Зигарь йде ще далі і стверджує, що Медведчук тривалий час був «головним джерелом інформації про події в Україні» і єдиною людиною, кому довіряє Путін в Україні. За словами Зигаря, Медведчук «фактично є спеціальним представником Путіна в Україні».

Медведчук вперше став відомим в Україні у 1990-х роках як лідер Соціал-демократичної партії України (об’єднаної). До того, як він став неофіційним представником Путіна в Україні, вершиною його політичної кар’єри була робота на посаді керівника адміністрації другого президента України Леоніда Кучми. Перебуваючи на цій посаді, його звинуватили в організації медіакампаній проти лідера опозиції Віктора Ющенка, якого зображали небезпечним націоналістом. Зигарь вважає, що уже тоді Медведчук поділяв деяку «українофобію московських чиновників». Стосунки Медведчука і Путіна мають свої витоки у час його роботи в адміністрації Кучми. Спочатку вони зустрілись в рамках двостороннього діалогу і так заприятелювали, що Путін став хрещеним батьком доньки Медведчука у 2004 році. А для підкреслення зв’язків з Кремлем, хрещеною мамою доньки Медведчука стала дружина лояльного Путіну прем’єр-міністра Росії Дмитра Медведєва.

Після демократичної помаранчевої революції 2004 року в Україні, політична доля Медведчука стала занепадати. Коли Соціал-демократична партія України (об’єднана) переходила у тінь потужної Партії регіонів з Донецька, Медведчук прагнув відродитись в якості лідера блоку «Не Так», який виступав проти євроатлантичної інтеграції України. Дороговартісний політичний проект здобув лише 1% голосів на парламентських виборах 2006 року в Україні. Після того, Медведчук кілька років випав з поля зору і повернувся в українську політичну битву у 2012 році, запустивши рух «Український вибір». Ця нова політична ініціатива була покликана відіграти помітну роль в кампанії проти підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС. Замість європейської інтеграції, Медведчук лобіював приєднання України до Євразійського економічного союзу, очолюваного Москвою.

В межах цієї стратегії, Путін і патріарх Російської Православної Церкви Кирило були запрошені до Києва влітку 2013 року на конференцію з метою поширення в Україні «православних цінностей» і сигналізування про членство країни в «Русском мире». Серед інших помітних аспектів кампанії – гомофобні плакати, які ототожнювали європейську інтеграцію з одностатевими шлюбами. Незважаючи на усі ці зусилля, рішення президента Віктора Януковича відмовитись від підписання Угоди про асоціацію з ЄС викликало масові акції протесту, які переросли у Революцію гідності 2013-2014 років і повернули Україну в сторону Заходу.

У перші роки неоголошеної російсько-української війни після Євромайдану, Медведчук продовжив своє політичне повернення, виступаючи в якості контактної особи Кремля для перемовин щодо обміну полоненими. У 2018 році він підтвердив свій статус найвпливовішого проросійського політика в Україні, очоливши нову політичну партію «Опозиційна платформа – За життя» (ОПЗЖ), яка посіла друге місце на парламентських виборах у липні 2019 року. Партія значно виграє від сприятливого висвітлення її ініціатив на телеканалах Медведчука і їй вдалось затьмарити своїх русофільських конкурентів серед традиційно прихильного до Москви електорату на південному сході України. Проте, зважаючи на те, що база виборців здебільшого зосереджена у віковій групі пенсіонерів, чи має ОПЗЖ потенціал для подальшого зростання? Зауважимо, що підтримка проросійських партій різко впала від початку російської агресії у 2014 році, коли Медведчук та інші проросійські політичні сили загалом набрали менше 20% голосів на президентських та парламентських виборах в Україні у 2019 році. Це далеко від 40-50%, які проросійські сили здобували до початку війни.

Різке зниження підтримки прокремлівських партій допомагає пояснити, чому Росія, має наміри забезпечити собі більш сильні позиції в українському медіапросторі. Підтримка ЗМІ буде мати вирішальне значення, оскільки Кремль прагне змінити громадську думку в Україні і компенсувати збитки, отримані за останні 6 років. Уже є ознаки того, що процес просувається. В поточних умовах, українським ЗМІ, які контрольовані Москвою, немає сенсу наповнювати інформаційний простір країни пропутінськими повідомленнями. Проте, телеканали Медведчука відіграли помітну роль у нещодавніх кампаніях дискредитації української програми реформ і пропаганди антиамериканських наративів. Це добре узгоджується із спробами Кремля вбити клин між Україною та її західними партнерами, синхронно послаблюючи внутрішній ентузіазм щодо євроатлантичної траєкторії. У своїх особистих заявах Медведчук не виявляє такої обачності і відверто висловлює свою прокремлівську позицію. Виступаючи влітку 2019 року на ВВС, він зізнався, що негативно ставиться до більшості українців, які вважають Росію агресором. Він також неодноразово звинувачував керівництво України у «примітивній русофобії» та «антиросійській істерії».

Чи відреагує український уряд на повзучу загрозу інформаційної окупації? Ще в серпні 2019 року президент Володимир Зеленський підняв питання про розслідування фінансування партії Медведчука та його інтересів в ЗМІ. Проте, жодних подальших дій вжито не було. Аналогічно Зеленський навесні 2020 року відмовився втручатись, коли Медведчук очолив українську делегацію народних депутатів в Москву. Оскільки Зеленський не бажає протистояти Медведчуку, схоже, що улюблений українець Путіна ще деякий час буде грати роль неофіційного посла Москви у Києві. Кар’єра Медведчука налічує 30 років і він вижив у підступному світі української політики. Можливо, він ніколи більше не буде могутнішим, аніж зараз, коли є одним із ключових формувальників громадської думки в Україні.

Наслідки сходження Медведчука для національної безпеки є очевидними і зловісними. В той час, коли Україна намагається захистити себе від російської агресії сьомий рік поспіль, важко уявити що-небудь більш безглузде, аніж дозволити союзнику Путіна створити в країні медіаімперію. З 2014 року інформаційний простір є вирішальним фронтом гібридної війни Росії проти України і можливо, в особі Медведчука Москва знайшла ключ до остаточної перемоги.