Кремль, вочевидь, зможе працювати з будь-якими новими білоруськими лідерами, оскільки він успішно співпрацює з Ніколом Пашиняном у Вірменії

Президент Білорусі Олександр Лукашенко схоже втрачає владу. Через тиждень після начебто успішного переобрання він зміг зібрати на мітинг лише кілька тисяч заляканих «прихильників» свого режиму, в той час коли в Мінську сотні тисяч протестувальників прагнули його відставки.  Кричуща крадіжка голосів на президентських виборах 9 серпня 2020 року згуртувала білорусів проти нього. Ймовірно, єдина підтримка, на яку він тепер може сподіватись – це лоялісти в апараті безпеки країни. Виникає закономірне запитання, чи буде Росія втручатись у події в Білорусі, як це було у 2014 році в Україні після повалення наближеного до Кремля президента Віктора Януковича. Є дуже багато вагомих причин думати, що такого військового вторгнення не буде. Про це йдеться в аналітичній публікації Андерса Аслунда, старшого наукового співробітника Атлантичної ради у Вашингтоні на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

На особистому рівні Путін взагалі не може терпіти Лукашенка, а російський лідер є дуже емоційною людиною. За останні декілька років Путін скоротив величезні російські субсидії у Білорусь і більше не хоче дотувати її застарілу економіку радянського типу. Тим часом, Лукашенко не втомлюється жартувати з Путіним. Під час новорічних свят він відвідував російського лідера і залишив у його елегантній резиденції три великих мішки білоруської картоплі.

Всередині країни, в Лукашенка, схоже, не залишилось підтримки зі сторони населення. Це різко контрастує із ситуацією в Україні у 2014 році. Тоді під час військового втручання Росії, проросійська політика поваленого президента Віктора Януковича все ще користувалась підтримкою серед населення. Зважаючи на те, що заступник міністра внутрішніх справ Білорусі вибачився за насилля проти демонстрантів, а багато співробітників спецслужб публічно викинули свою форму, виникають певні сумніви, що Лукашенко контролює значну кількість сил безпеки. Навіть якщо цей режим збережуть за рахунок російських багнетів, Кремль не може повірити, що Лукашенко здатний гарантувати стабільність у Білорусі.

Білорусь – це впорядковане й дисципліноване суспільство з високоосвіченим населенням, яке зараз знаходиться у лещатах того, що видається національним пробудженням. Будь-яке військове втручання Росії у сучасні події в Білорусі, мабуть, зіткнеться із жорстким спротивом й, безумовно, обійдеться Росії дорогою й кривавою ціною. Озирнувшись назад, можна сказати, що Кремль був би щасливий зараз, якби не напав на східну Україну. Навіщо тоді повторювати аналогічну помилку, але за не дуже вигідних обставин?

Немає також жодних антиросійських настроїв, які б могли виправдати вторгнення. Білоруська опозиція має три вимоги: відставка Лукашенка, звільнення усіх політв’язнів й проведення нових вільних та справедливих виборів. Жодних гасел проти Путіна чи Росії немає. Кремль повинен з цим змиритись.

Замість того, щоб дивитись на політику Росії щодо України у 2014 році, нам варто поглянути на політику щодо Вірменії з 2018 року. Це була остання кольорова революція на пострадянському просторі. Спочатку здавалось, що Путін коливається, але тепер він цілком задоволений дуже популярним демократичним прем’єр-міністром Вірменії Ніколом Пашиняном. Вірменія залишилась у Євразійському економічному союзі та Організації Договору про колективну безпеку (ОДКБ) разом із Білоруссю, Казахстаном, Киргизією й Таджикистаном. Крім того, в економіці Вірменії повністю домінують крупні російські державні компанії.

Після президентських виборів у Білорусі, Путін двічі розмовляв з Лукашенком по телефону, привітавши його без особливого ентузіазму.

«Я сподіваюсь, що ваше керівництво сприятиме подальшому розвитку взаємовигідних російсько-білоруських відносин у всіх сферах, більш тісній співпраці в рамках Союзної держави, широкій інтеграції в рамках Євразійського економічного простору, СНД та ОДКБ. Безперечно, ці зусилля слугують корінним інтересам братських народів Росії та Білорусі», – зазначив тоді Путін.

У заяві Путіна немає жодного слова підтримки на адресу Лукашенка, жодної згадки про вибори і визнання його президентом Білорусі. Двоє лідерів домовились про подальші регулярні контакти на різних рівнях й підтвердили свою відданість зміцненню союзницьких відносин.

Поки що нічого такого не відбулось у Білорусі, щоб загрожувало Кремлю, за винятком його неприязні до народних протестів й демократії загалом. Жоден із відомих білорусів не закликав до виходу країни з Євразійського економічного союзу та ОДКБ. Кремль, вочевидь, зможе працювати з будь-якими новими білоруськими лідерами, оскільки він успішно співпрацює з Пашиняном у Вірменії. Режим Путіна має перевагу у власній здатності проникати й маніпулювати і це набагато дешевше, аніж військове втручання. Навіщо бути надто нахабним?