Характерна риса хорошого президента не в особистому контролі та ухваленні рішень, а у правильному курсі країни та закладенні інституційних основ для процвітаючого майбутнього

Останні понад 30 років українці постійно скаржаться на те, що влада не працює. Але причини для цього є різними. Перші роки незалежності (1991-1994) були найгіршими. Це був період повного хаосу й некомпетентності в уряді. Ситуація стабілізувалась у часи правління Леоніда Кучми, який займався зовнішньою та безпековою політикою, визначав напрямки внутрішньої політики в той час, коли уряд займався економікою. Про це йдеться в аналітичній публікації Андерса Аслунда, старшого наукового співробітника Атлантичної ради й члена наглядової ради «Укрзалізниці» на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

У часи правління Кучми українці бурчали, що апарат адміністрації президента й кабінету міністрів став надто великим та дублював функції один одного. Процедури залишались повільними та помітно радянськими за своїм характером, але переважали порядок й баланс. Протягом 2000-2007 років Україна пережила восьмирічний період економічного росту – єдиний успішний період у своїй пострадянській історії.

Після помаранчевої революції 2004 року президент Віктор Ющенко змінив на посаді Кучму на хвилі великого оптимізму. На жаль, наступні 5 років супроводжувались адміністративним хаосом, внутрішньополітичною боротьбою й невеликою кількістю реальних реформ.

Після перемоги на виборах у 2010 році президент Віктор Янукович та прем’єр-міністр Микола Азаров проводили жорстке управління, швидко ухвалюючи та ефективно виконуючи рішення. Проте, режим Януковича слугував інтересам невеликої правлячої еліти, не піклуючись про добробут й багатство українського народу.

Коли Янукович втік з України на початку 2014 року, в останні дні Революції Гідності, він залишив уряд у жахливому стані й практично беззахисним перед обличчям російської агресії. Президенту Петру Порошенко та двом його прем’єрам Арсенію Яценюку та Володимиру Гройсману вдалось врятувати країну, але вони не сприяли її розвитку. Тим не менш, варто детально зупинитись на тому, що вони зробили правильного.

Передусім, вони зробили вибір на користь таланту. Порошенко та Яценюк за допомогою хедхантерів сформували уряд у грудні 2014 року, члени якого відзначались високим професійним та етичним рівнем. Відтоді український уряд призначив велику кількість чиновників шляхом прозорих конкурсів.

По-друге, уряди Яценюка та Гройсмана працювали добре. Політику уряду розробляли міністерства і обговорювали на засіданнях Кабміну. За великим рахунком, адміністрація президента не втручалась у процес формування економічної політики. Проте, була проблема у схильності прем’єр-міністра відкладати певні рішення з політичних міркувань.

По-третє, були створені незалежні державні агентства. Це відбувалось під потужним зовнішнім тиском зі сторони міжнародних фінансових інститутів, насамперед Міжнародного валютного фонду (МВФ). Основна увага надавалась створенню незалежного Національного банку та Національного антикорупційного бюро (НАБУ).

З 2016 року незалежні наглядові ради були створені у кількох крупних державних компаніях на конкурсній основі. За рахунок кількох мільйонів доларів на рік Україна зекономила мільярди доларів, ліквідувавши збитки корумпованих та ефективних держпідприємств.

Доволі спокійно провели децентралізацію. Це значно розширило можливості місцевої влади вирішувати власні проблеми. На жаль, паралельні спроби створити незалежну судову систему провалились.

Тим часом, вищі державні чиновники й керівники держпідприємств почали отримувати конкурнтноздатну зарплату. Раніше вони зазвичай отримували офіційний дохід у декілька сотень доларів на місяць, беручи участь у корупційних схемах або ж за рахунок хабарів від підприємців. Підвищення зарплати до ринкового рівня було важливим кроком на шляху до викорінення корупції з державних органів влади.

Зараз усе це переважно розвалюється.

З часу приходу до влади у травні 2019 року, Зеленський почав вирішувати усе самостійно. Схоже, він вважає, що повинен призначати усіх особисто і лише тих, кого особисто знає. У будь-якому випадку нічого не відбувається без рішення президента, а також і парламенту, який також прислухається до думки господарів, зокрема і олігарха Ігоря Коломойського.

Це не метод керувати великою країною. Після 30 років суцільних провалів, зараз Україна відчайдушно потребує доброго управління, щоб реалізувати свій значний потенціал.

Передусім, президент повинен надати Кабміну повноваження для проведення й координації економічної політики. Замість того, щоб прагнути контролювати усі аспекти влади, президент повинен сфокусуватись на своїх конституційних обов’язках – зовнішній політиці, безпеці, верховенстві закону й внутрішній політиці.

Варто також покласти кінець призначенню на державні посади особистих друзів та колег з вузького президентського кола і замінити це звичними процедурами конкурентного відбору на основі компетенцій та етики. Президенту необхідно припинити підривати діяльність незалежних інститутів і підвищити їх статус та цілісність.

Україна повинна змиритись з необхідністю платити високу зарплату своїм чиновникам, якщо хоче, щоб вони були професійними та чесними. Якщо цього не буде, то Україна стоятиме на місці з некомпетентними або ж корумпованими чиновниками, що ми усі спостерігали останні 30 років.

Ці кроки дозволять президенту Зеленському розвинути успіх своїх попередників і винести для себе уроки з їх численних помилок. Характерна риса хорошого президента не в особистому контролі та ухваленні рішень, а у правильному курсі країни та закладенні інституційних основ для процвітаючого майбутнього.