Україна повинна відповідати на війну Росії законом

Часто кажуть, що правда – це перша жертва війни. Мабуть, це найбільш простежується в агресії Росії проти України. З того часу, як на початку 2014 року президент Росії Володимир Путін наказав своїм «зеленим чоловічкам» захопити Крим, дезінформація була центральним елементом гібридної війни Кремля. Дуже мало експертів серйозно сприймають спростування Кремля, що це були не російські військові, але відсутність правової чіткості щодо характеру конфлікту поки що дозволяє Росії уникнути повної відповідальності за свою поведінку. Про це йдеться в аналітичній публікації Вейна Джордеша, керуючого партнера Global Rights Compliance на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Найкраща надія України на захист свого суверенітету й територіальної цілісності не залежить від успіхів на полі битви. І вона не може покладатись на перемогу у цій сутичці. Натомість Україна повинна показати правду про причетність Росії з юридичної точки зору, зокрема будь-які порушення міжнародного права. Це ключ до посилення спротиву російській агресії, як всередині, так і за межами України. Іншими словами, Україна повинна відповідати на війну Росії законом.

Така відповідь, на перший погляд, може видатись неадекватною, враховуючи, що за 7 років загинули понад 13 000 українців. Тим не менш, коли ані сила, ані розум не дали прийнятних результатів, правоохоронні органи можуть, принаймні, забезпечити основу правових принципів й слугувати свідченням для прийдешніх поколінь, як необхідний мінімум відповідальності та відшкодування збитків.

Доведені факти й міжнародне право відіграють ключову роль у такому спротиві, і Україні варто ще більше чинити опір. Ще багато потрібно зробити, навіть щодо загальновідомих аспектів ролі Росії у війні проти України після Революції гідності 2014 року. Тут принагідно можна згадати заяву України про те, що Росія є стороною міжнародного збройного конфлікту шляхом безпосередніх нападів на українські війська або ж контролю озброєних груп у сепаратистських республіках на сході України.

Поточна юридична неоднозначність навколо війни – не лише наслідок російської пропаганди, вето ООН чи рішучої міжнародної політики Кремля. По суті – це проблема українських урядів та їх нездатності належно зіставити усі факти. Доказ міжнародного збройного конфлікту чи російської окупації сходу України потребують всеосяжного збору фактів та застосування міжнародного гуманітарного права. Не вистачить лише одного переляку та скарг зі сторони Києва.

Це не означає, що ці класифікаційні завдання є простими або ж український уряд та громадянське суспільство є повністю бездіяльними. Навпаки, юридичні ініціативи України з 2014 року, зокрема використання нею міжнародних трибуналів, здатних ухвалювати рішення щодо численних аспектів війни з Росією були енергійними, а іноді й цілком вправними.

Уряд України ініціював багато міжнародних судових справ та позовів, зокрема і в Міжнародному кримінальному суді, Міжнародному суді ООН, Європейському суді з прав людини відповідно з конвенцією ООН з морського права. Ці справи були для того, аби довести, що Росія є агресором і ця агресія порушує міжнародне право. Українське громадянське суспільство також рішуче задокументувало дії Росії. Тим не менш, проблеми залишаються.  

У Кремлі добре знають, що участь України у міжнародній системі правосуддя стримується численними обмеженнями судів і ситуація ускладнюється небажанням Росії підписати відповідні договори про права людини та їх вправною грою у системі. Як наслідок, більшість позовів, зокрема у Міжнародному Суді не потребують безпосереднього звернення до суду або трибуналу для оцінки чи є Росія стороною конфлікту, не кажучи уже про те, щоб визначити питання масштабу та впливу на сепаратистів.

Навіть Європейський суд з прав людини, не визначатиме чи є Росія стороною конфлікту. Хоча Міжнародному кримінальному суду варто буде розглянути ці основоположні питання, остаточного рішення не буде впродовж, як мінімум 7-10 років. Колеса міжнародного кримінального правосуддя крутяться дуже повільно.

Ці недоліки підкреслюють обмежений масштаб нинішніх законодавчих ініціатив України. Незважаючи, на ухвалений в Україні закон про російську окупацію Криму, ці твердження залишаються політичними переконаннями, які вразливі для припливів і відпливів геополітики. Ця вразливість посилюється неповнотою фактичних та юридичних оцінок для встановлення дійсності цих тверджень.

Цей нечіткий правовий статус має очевидні та вельми проблематичні наслідки. ЄС, США та міжнародні організації (ОБСЄ та ООН) рішуче засудили незаконну анексію Криму і військову підтримку Росії озброєних формувань на сході України. Але вони також дозволили Кремлю змусити Росію грати роль «чесного посередника» у спробах міжнародної спільноти покласти кінець війні за допомогою нормандського формату, Трьохсторонньої контактної групи та Мінських угод.

Ці процеси передбачають, що Україна і так звані сепаратистські республіки є єдиними сторонами конфлікту, а Росія – стороннім спостерігачем, стурбованим лише завершенням війни на справедливих умовах. Звісно, це заплутує усіх, окрім Кремля. Замість території, контрольованої Росією, східна Україна стає «територією не контрольованою урядом» чи «територією, контрольованою озброєними групами». Замість того, щоб стверджувати чіткість й правду, Росії дозволяють вдавати з себе миротворця, а східна Україна приречена на статус зони сутінків, де зіштовхуються факти й видумка.

Така конструктивна неоднозначність не була повністю даремною. Більше того, з 2014 року вона слугувала метою залучення Росії у різноманітні миротворчі ініціативи, які у протилежному випадку були б неможливими. Тим не менш, незалежно від того, чи вони корисні, міжнародно-правові зобов’язання не повинні затулятись евфімістичною мовою realpolitik. Україна повинна відповідати наративу Кремля про заперечення цього факту більш надійним поясненням ролі Росії у конфлікті.

Потрібно набагато більше, аніж просто визначити чи підтримує Росія озброєні формування на сході України. Це уже відомо і не можна заперечувати. Це потребує комплексного та цілісного зіставлення усіх фактів російської гібридної війни, щоб можна було повністю встановити права та обов’язки згідно з міжнародним гуманітарним правом.

Масштаб такої ініціативи не варто недооцінювати. Щоб досягнути успіху, усі українські державні та недержавні інститути, зокрема уряд, наукові кола, громадянське суспільство, журналісти, неурядові організації та приватний сектор повинні об’єднати зусилля для завершення авторитетної оцінки найважчих питань міжнародного гуманітарного права. Якщо Росія є стороною міжнародного збройного конфлікту, то нехай ця роль буде змальована у всіх убогих та корисних деталях. Війна Путіна проти України, можливо, уже є найприхованішою таємницею світу, але яскраві факти ще потрібно остаточно довести з точки зору міжнародного права.

Це не лише процес класифікації конфліктів без реальної мети. Це історія у процесі становлення. У випадку успіху це могло б слугувати підгрунтям для повернення до верховенства закону й вичерпного підрахунку відповідальності Росії за тисячі смертей та мільйони мирних українців, які стали жертвами війни.

Остаточна юридична демонстрація відповідальності Росії повинна стати основою будь-якої стратегії з припинення війни в Україні без примусу до виконання вимог та умов Кремля. Допоки істина конфлікту потоне у юридичних сумнівах, мир буде недосяжним.