Зокрема, у документі не пояснюється, що робити у випадку відкритого нападу ворога на Україну

У вересні 2020 року президент України Володимир Зеленський схвалив нову Стратегію національної безпеки країни під назвою «Безпека людини – безпека держави». Документ містить широкий погляд на проблеми національної безпеки – від реагування на зміни клімату, демографію, пандемію коронавірусу і до гібридних воєн та кібербезпеки. Проте, у документі ігнорується низка реальних внутрішніх загроз, зокрема олігархічний політичний контроль, проросійські політичні сили та ЗМІ, антиреформаторські фракції та корумповані державні чиновники. Про це йдеться в аналітичній публікації Ігоря Кабаненка, директора Українського агентства перспективних дослідницьких проектів на сторінках видання Джеймстаунського фонду, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

У Стратегії рішуче проголошується, що Україна прагне до миру, який є ключем до розвитку як держави, так особистості; а також життя й здоров’я, честь та гідність, імунітет й безпека є вищими соціальними цінностями. Пріоритетні національні інтереси України – це захист незалежності й державного суверенітету, відновлення миру, територіальної цілісності на тимчасово окупованих територіях, соціальний розвиток, особливо людського капіталу, захист прав, свобод та законних інтересів українських громадян.

У Стратегії визнається, що інтереси національної безпеки України передбачають заходи із оборони та стримування, активне використання багатосторонніх фоматів перемовин та посилення міжнародного тиску проти Росії. У документі декілька разів загдується про Євросоюз та НАТО та ставиться за мету домогтись повноправного членства в обидвох організаціях. У Стратегії також відображені кібернетична та інформаційна безпека України, нетерпимість до корупції, нещодавні зміни, пов’язані з кризою в економіці та поширенні коронавірусу, а такох загрози від природних й техногенних катастроф.

У документі утверджується наявність трьох основних принципів державної політики національної безпеки:

1. Стримування – розвиток оборонних та безпекових можливостей для запобігання військовій агресії проти України;
2. Стійкість – здатність суспільства й держави швидко адаптуватись до змін у середовищі безпеки та підтримувати стале функціонування, зокрема, за рахунок мінімізації внутрішніх та зовнішніх вразливостей;
3. Співпраця – розвиток стратегічних відносин з ключовими іноземними партнерами, особливо з ЄС та НАТО, разом із прагматичною співпрацею з іншими країнами та міжнародними організаціями;

Згідно нещодавно затвердженої Стратегії, Росію визнають «державою-агресором, джерелом довготривалих системних загроз національній безпеці України», яка веде «гібридну» агресію проти України. Але дуже важливо підкреслити, що в документі не описується міжгалузева скоординована контрстратегія.

Розвиток потенціалу стримування України, окреслено як «основне завдання у сфері військової безпеки». Стратегія виступає за політичне вирішення конфлікту на Донбасі «задля забезпечення національних інтересів України, зокрема припинення російської агресії, повне відновлення територіальної цілісності, а також захист прав, свобод та законних інтересів українських громадян та бізнесу». Україна буде проводити перемовини з Росією за посередництва партнерів з ЄС, НАТО та ОБСЄ.

Проте, у документі не пояснюється, що робити у випадку відкритого нападу ворога на Україну. Ефективна військова безпека повинна грунтуватись не лише на потенціалі стримування, який передбачає боєздатні збройні сили, підготовлений та мотивований військовий резерв та ефективні підрозділи територіальної оборони. Крім того, вона повинна грунтуватись на загальній готовності боротись із ворогом та здатності завдати поразки загарбницьким іноземним силам та запобігати їх просування всередину країни.

Варто відзначити, що закони України «Про Збройні сили України» та «Про особливості державної політики забезпечення суверенітету на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей» чітко визначають стримування та оборонну позицію, як вирішальні фактори успішного протистояння іноземній агресії.

Стратегія національної безпеки містить положення про розвиток «всеосяжної співпраці» із США, Великобританією, Канадою, Німеччиною та Францією, а також «стратегічного партнерства» з Азербайджаном, Грузією, Литвою, Польщею й Туреччиною. Але у список країн-партнерів не увійшла Румунія – важлива чорноморська держава-член НАТО, у якій панують достатньо потужні антикремлівські настрої у суспільстві та серед політиків.

Тим часом, стратегія безпеки України у морській сфері залишається доволі туманною. Нещодавно затверджений документ передбачає захист свободи судноплавства, ефективне використання ресурсів Чорного й Азовського морів, річок Дніпро та Дунай, розвиток торгівельного флоту та Військово-морського флоту України. Проте, невідомо, як Україна планує відновити контроль над прибережними водами. З 2014 року Україна втратила контроль над 100-137 тисячами квадратних кілометрів суверенних морських територій.

За іронією долі, ані Національна морська стратегія, ані Стратегія протидії гібридній війні не визначені серед 15 окремих стратегій у сферах національної безпеки та оборони, які повинні реалізувати всеосяжну Стратегію національної безпеки. Такі пробіли вказують на нереалістичний й дилетантський процес планування на найвищому рівні, коли йдеться про формування й керування політикою безпеки країни після 6 років фактичної війни України та Росії.