Українці звикли претендувати на роль головного захисника демократичних реформ та європейських цінностей у Східній Європі і тепер деякі з них скептично й прохолодно ставляться до подій у Білорусі

Неочікувано мирна, але драматична революція у Білорусі проти диктатури Лукашенка не лише стала історичною й глибоко змінила країну, але й по-різному впливає на її сусідів і Україну зокрема. Для України ця невизначена ситуація, напрямок й кінцеві підсумки якої важко спрогнозувати, має багато викликів, загроз й небезпек, але й також потенційних нових можливостей для значних покращень. Про це йдеться в аналітичній публікації на сторінках американського видання української діаспори The Ukrainian Weekly, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Виклики й небезпеки є очевидними: жорстка диктатура в сусідній країні, з якою є довгий загальний кордон і яка більше не приховує своєї ворожості до прозахідної й демократичної України; войовничий деспот, знехтуваний власним народом та зневірений у намаганнях заручитись підтримкою Володимира Путіна за будь-яку ціну. Зокрема, Олександр Лукашенко уже став васалом Москви й повернувся до ролі «меншого брата».

Зневірено й з останніх сил, тримаючись за владу, Лукашенко намагається наблизити Білорусь до Росії, потураючи фактично злиттю двох держав – чи, швидше, поглинанню Білорусі. І тому політичні, військові та економічні загрози для України, яка продовжує боротись із російською агресією на Донбасі будуть лише посилюватись. Це не зовсім те, що потрібно Україні, коли вона знаходиться у стані війни з Росією й прагне повернути собі окуповані території на Донбасі та в Криму.

З іншої сторони, якщо білоруський народ продовжить успішно демонструвати єдність, стійкість, героїзм й творчий потенціал, який він показав перед обличчям шокуючої жорстокості й зневаги до законів та прав людини зі сторони режиму Лукашенка, то це може змінити правила гри в регіоні зокрема та у Європі загалом. І хоча багато білорусів можуть відчувати близькість до своїх литовських та польських сусідів, є багато спільних рис між білорусами та українцями у культурному та історичному аспектах.

Білоруське повстання проти диктатури досі з тактичних міркувань не ототожнює себе ані з прозахідним напрямком, ані з проєвразійським у сенсі існуючих тісних економічних та політичних контактів з Росією та іншими її партнерами серед колишніх радянських республік. Але відмова від деспотизму та євразійських уявлень про правителів, які залишились при владі на все життя, опосередковано ототожнює повстання з демократичною європейською моделлю. І Україна, де (незалежно від недоліків її демократичної системи), регулярні вибори були демократичними й призвели до зміни лідерів, є одночасно взірцем та подразником для ворогів демократії.

Є ще одна важлива причина того, що ми бачимо у Білорусі, яка має історичне значення. Зрештою, це не лише демократичне повстання, але й одночасно національна революція у процесі становлення. Біло-червоно-білий національний прапор незалежної Білорусі, який Лукашенко намагався знищити й досі зневажають його силовики, обрали символом повстання, в той час, як радянський зелено-червоний є знехтуваним. Білоруською мовою, яку вважали вимираючою, несподівано знову стали пишатись й розмовляти.

Одним словом, У Білорусі відбувається дивовижне відродження демократичної та національної самосвідомості. Відповідно, це фактично є завершенням розпаду СРСР, коли у пазлі Європи з’являється елемент, якого не вистачало. По суті, це повернення східноєвропейської держави, якій не дозволяли інтегруватись зі своїми європейськими сусідами і яка була заручницею та євразійським конгломератом Росії в економічному, політичному та культурному аспектах.

Наслідки для Росії, України, Польщі й Литви, а також для Європи й геополітики загалом є потенційно серйозними й звісно, неминуче виникатимуть проблеми через спротив Москви. Але так було в країнах Балтії, а нещодавно і в Україні. У кінцевому підсумку, усе залежатиме від рішення білоруського народу і які варіанти виявляться життєздатними.

Україна приєдналась до своїх західних партнерів й передусім до союзників в Люблінському трикутнику – Литви та Польщі та загалом Європейського Союзу й не визнала результати фальсифікованих президентських виборів в Білорусі. Це підкреслювалось і у заяві Верховної Ради України від 15 вересня 2020 року про те, що вона не розглядає Лукашенка як президента Білорусі.

«Ми приєднуємось до оцінок Євросоюзу щодо недемократичності президентських виборів у Білорусі й підтримуємо запровадження санкцій стосовно осіб, які відповідальні за фальсифікації й насилля щодо протестувальників», – йдеться в тексті резолюції Верховної Ради України.

У резолюції також відкидались нещодавні звинувачення Москви у тому, що Україна разом з Литвою, Польщею та Чехією розпалювала невдоволення та безлади в Білорусі. Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров заявляв, що в Білорусі є 200 українських ультраправих радикалів, які розпалюють безлад. Наступного дня Лукашенко повторив ці тези дослівно.

Тоді міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба парирував такій «нісенітниці», нагадавши Мінську та Москві, що Росія відправила своїх пропагандистів замість білоруських журналістів, які відмовились підтримувати режим Лукашенка і в якості відволікаючої тактики, намагалась показати своїх «зелених чоловічків», як українських екстремістів.

Після фальсифікації президентських виборів у Білорусі 9 серпня 2020 року, яка викликала масові акції протесту по усій країні проти зневаги Лукашенка до демократії, відносини між Мінськом та Києвом практично одразу були розірвані. Лукашенко відмовився балансувати між Москвою та Заходом та вдавати з себе захисника суверенітету Білорусі від Росії й приятеля України.

Усвідомлюючи, що лише Москва може врятувати його від народної люті, президент Лукашенко негайно вдарив президента України Володимира Зеленського по обличчю, повернувши в Росію найманців з приватної російської армії Вагнера, яких він напередодні затримав. Україна вимагала їх екстрадиції через підозри у причетності до війни на Донбасі. Напередодні виборів Лукашенко переконав Зеленського у тому, що він готовий їх видати Україні.

Фактично, останнім часом відносини між офіційним Києвом та Мінськом зіпсувались до найгіршого рівня з грудня 1991 року, коли в національному парку «Біловезька пуща» було підписано договір про розпад СРСР. З іншої сторони, співчуття та солідарність українців, зокрема чиновників, з білорусами напевно, ніколи не були такими сильними.

Позиція офіційного Мінську залишається ворожою й провокаційною. В знак невдовлення 17 серпня 2020 року Київ відкликав свого посла Ігоря Кизима «для консультацій». Після повернення 7 вересня 2020 року дипломатичний імунітет українського посла був порушений білоруськими прикордонниками, які наполягали на перевірці його автомобіля. Офіційний протест української сторони був висловлений, але в Мінську усе заперечували.

Більш резонансний інцидент трапився 7 вересня 2020 року, коли Мінськ намагався затягнути Київ у нахабно сфабриковану історію про трьох членів Координаційної ради опозиції, які хотіли втекти через кордон в Україну. Провідна опозиціонерка Марина Колесникова в останню хвилину порвала свій білоруський паспорт, щоб запобігти сценарію, який спланували у Мінську і у підсумку була заарештована на білоруській стороні. Двоє її колег, прес-секретар Координаційної ради Антон Ранденков та Іван Кравцов одразу провели прес-конференції в Києві, розповідаючи, як білоруські спецслужби організували їх примусове повернення в Україну.

Наступного дня Лукашенко декілька разів зневажливо згадав Україну в інтерв’ю російським журналістам. Він зазначив, що Росія не віддасть Білорусь США, як віддали Україну». Він стверджував, що запобіг створенню «санітарного кордону», який би стримував Росію подалі від Європи і «ось чому американці його ненавидять».

У постанові Верховної Ради народні депутати України підтвердили свою підтримку незалежності Білорусі, застерегли Росію від втручання у її справи й підкреслили:

«Білорусь завжди була й буде для нас братньою державою, з якою ми маємо історичні, культурні та духовні зв’язки. Сподіваємось, що Білорусь подолає цей складний етап без послаблення свого суверенітету».

Того ж дня, перебуваючи з офіційним візитом в Австрії, президент України Володимир Зеленський заявив журналістам:

«Я однозначно підтримую білоруський народ. Люди боряться за свободу й демократію без агресії та насилля. Ніхто не кидає каміння і не підпалює будинки. Багато мітингувальників стали жертвами жорстокого поводження правоохоронців. Для мене важливо, щоб не було кривавої бійні. Якщо держава відмовиться від діалогу з народом, в Білорусі може з’явитись щось, на кшталт Майдану».

Зеленський мав на увазі протистояння між мітингувальниками та правоохоронцями у 2013-2014 роках в часи правління Віктора Януковича.

У контексті того, що відбувається в Білорусі і союзницьких відносин Лукашенка та Путіна, українського президента у Відні запитали, чи не прийшов час перенести мирні перемовини щодо війни на Донбасі з Мінська в інше місце. Він зазначив, що потрібно зачекати і подивитись за розвитком ситуації в Білорусі. Цікаво, що канцлер Австрії Себастьян Курц запропонував Відень, як майданчик для майбутніх перемовин.

Останньою провокацією режиму Лукашенка є використання близько 1000 паломників-хасидів, які прагнули оминути заборону на в’їзд іноземців в Україну через пандемію коронавірусу. Україна тоді втримала кордон зачиненим для іноземців. 16 вересня 2020 року МЗС Білорусі цинічно звинуватив Україну в релігійній дискримінації й порушенні прав людини.

Так складається зараз ситуація, що офіційний Мінськ й Київ несподівано занурились у холодну війну, оскільки Лукашенко намагається здобути прихильність Путіна. Але разом з іншими народами, українці з подивом та симпатією спостерігають за розвитком подій в Білорусі.

Заради справедливості варто зазначити, що підтримка зі сторони українського суспільства з якихось причин не була вельми радісною, як можна було очікувати від країни, яка пережила Євромайдан та Революцію гідності, а в деяких колах з’явився навіть скептицизм. Піднімались питання про наявність та відсутність лідерів білоруської опозиції, методи та можливі закулісні маніпуляції зі сторони Росії.

Більше того, українці звикли претендувати на роль головного захисника демократичних реформ та європейських цінностей у Східній Європі і тепер деякі з них можуть відчути, що їх витісняє білоруська національно-демократична революція.

Таким чином, це також тест на зрілість та сприйнятливість України до неочікуваних стимулів усіх демократичних та європейських сил, який допоможе переглянути своє становище, більш чітко побачити пріоритети й зміцнити солідарність зі своїми партнерами. Україна навряд чи може собі дозволити зраджувати сусідів з Білорусі в цей критичний історичний момент.