Якщо президент України хоче миру, то він повинен переконати Кремль, що готовий до війни

З моменту вступу на посаду президента України навесні 2019 року Володимир Зеленський зробив припинення російсько-української війни своїм найголовнішим пріоритетом. Але майже півтора роки потому, йому немає чим суттєво похвалитись. Припинення вогню, запроваджене наприкінці липня 2020 року, дозволило скоротити кількість загиблих на сході України, але російська окупація триває й справжній прорив у напрямку міцного врегулювання конфлікту залишається як ніколи важкодосяжним. Про це йдеться в аналітичній публікації Тараса Кузьо, наукового співробітника Інституту зовнішньої політики імені Джона Гопкінса та професора Національного університету «Києво-Могилянська академія» на сторінках Atlantic Council, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Прихильність Зеленського до миру була ключовим компонентом його успіху на президентських та парламентських виборах 2019 року в Україні. Незважаючи на це, його Офісу ще тільки доведеться продемонструвати чітку стратегію припинення шестирічного конфлікту. Натомість Зеленський обрав варіант численних поступок Кремлю на фронті та свідомі зусилля щодо зменшення двосторонньої напруги. Ці спроби завоювати прихильність Москви не змінили непримиренну позицію Росії щодо військового конфлікту. Навпаки, Кремль у відповідь відмовився переглянути Мінські угоди, зміцнив свою владу над східною Україною й видав російські паспорти місцевому населенню.

Неважко зрозуміти, чому мир виявився для Зеленського вельми недосяжним. Окрім власної безкомпромісної позиції Кремля, він повинен зважати на значний внутрішній вплив таких факторів, як суворе громадянське суспільство та численна спільнота ветеранів. Зеленському також доводиться стикатись із складним українським політичним ландшафтом та міжнародним тиском зі сторони партнерів по Нормандському формату.

Ясна річ, що Зеленський лише обмежено розуміє геополітичну мету, яку переслідує агресивна Росія проти України. Колишній шоумен вступив на посаду, сподіваючись, що його особиста харизма може виявитись вирішальною під час спілкування тет-а-тет зі своїм російським колегою Володимиром Путіним. Як нещодавно пояснив військовий аналітик Центру Разумкова Микола Сунгуровський, такого роду сприйняття бажаного за дійсне не бере до уваги довгострокову мету Путіна – слабку Україну на чолі із проросійським сатрапом.

Цей симбіоз недоречного оптимізму та популістичних зобов’язань в ході передвиборчої кампанії сформував дещо несистемний підхід Зеленського до мирного процесу. Йому також вдалось створити плутанину з приводу власної позиції щодо різноманітних «червоних ліній», які лежать в основі поточних мирних перемовин.

Ніщо так не ілюструє амбівалентність позиції Зеленського, як евфемістичні та часто суперечливі формулювання, які він та його колеги використовують для змалювання цього конфлікту. Особисто Зеленський, як відомо, не бажає відверто говорити про російсько-українську війну і натомість віддає перевагу розпливчастим термінам, якими не називають Росію агресором.

За словами керівника Офісу президента України Андрія Єрмака, його небажання віддзеркалює свідоме рішення українського президента уникнути ворожості Кремля.

«Стратегія полягає не в тому, щоб влаштовувати величезні військові паради й показувати їх по телебаченню, звинувачуючи росіян у всіх наших бідах», – зазначив Єрмак під час виступу в аналітичному центрі Chatham House у Лондоні на початку жовтня 2020 року.

Інші представники найближчого оточення Зеленського пішли ще далі. Сергій Сивохо, його колега зі світу шоу-бізнесу, позбувся посади радника секретаря РНБО навесні 2020 року після обурення громадськості з приводу його заяв щодо «внутрішнього конфлікту» в Україні.

Аналогічно і колишній прем’єр-міністр України Вітольд Фокін був нещодавно звільнений з посади першого заступника голови української делегації на мирних перемовинах з Росією у Мінську після того, як заявив, що не бачить жодних доказів російсько-української війни. Ці заяви викликали значне обурення в українському суспільстві, але багато в чому залишаються лише симптомами плутанини, яка утворилась через неоднозначні меседжі Зеленського та неузгоджені зусилля щодо припинення війни з Росією.

Через непослідовність Зеленського, партнери України та її вороги у Москві рівноцінно не упевнені в тому, де, насправді, проходять його червоні лінії. Рішення українського лідера ухвалити так звану формулу Штайнмайера, яка регулює послідовність мирного процесу, є яскравим прикладом цієї тенденції.

У жовтні 2019 року Зеленський заявляв, що Україна зобов’язана дотримуватись формули Штайнмайера, але згодом відкинув ключові елементи цієї формули, зокрема вибори на окупованій східній Україні допоки Київ не відновить повний контроль над кордоном. Ця спроба догодити як московській, так і українській публіці розчарувала обидві сторони.

Аналогічно і пропозиція про створення Консультативної ради мала на увазі відмову України від своєї позиції щодо невизнання самопроголошених республік на Донбасі. Ця Консультативна рада повинна була складатись із представників сепаратистських республік, українських чиновників та Росії, в якості спостерігача. Ці плани виявились вкрай непопулярними й були непомітно відкладені на ранній стадії пандемії коронавірусу. Тим не менш, ця ініціатива вчергове викликала сумніви з приводу червоних ліній українського президента, сіючи невпевненість серед українського суспільства та міжнародних партнерів країни.

Бажання Зеленського покласти край російсько-українській війні варто похвалити. Його імпровізований підхід до мирного процесу також був корисним у більшості випадків, але він не дає надії на успіх в конфронтації з путінською Росією.

Події останніх 18 місяців засвідчили, що Москва не має намірів відповідати взаємністю на багато компромісів України й не поспішає до врегулювання конфлікту. Справді, важко собі уявити, як Путін може піти назустріч Україні, не сприймаючи геополітичну втрату усієї країни.

Якщо Кремль дозволить Києву відновити контроль над окупованими східними регіонами та міжнародно визнаним кордоном, Росія дуже швидко втратить плацдарм на материковій Україні. Розпад самопроголошених республік завжди був елементом московського наративу про «громадянську війну в Україні», ставлячи низку незручних запитань щодо ролі Росії у конфлікті на Донбасі.

Зрештою Путіну доведеться виправдовувати свою таємну війну проти «братської України», одночасно намагаючись пояснити катастрофічну втрату впливу в країні, де Росія впродовж понад 300 років була домінуючою силою. Іншими словами, це вкрай малоймовірно.

Зіткнувшись з цими несприятливими геополітичними реаліями, Зеленський тепер розуміє, що його власних сил на переконання недостатньо. Будь-які пропозиції про зворотнє лише підірвуть політичний авторитет українського лідера та послаблять його позицію на перемовинах.

Найкраща надія Зеленського на досягнення у кінцевому підсумку задовільного результату зараз полягає у схваленні прагматичної політики. Це означає чітке окреслення його власних червоних ліній, фокусування уваги на посиленні міжнародної підтримки України, послаблення очікувань від втомленої війною внутрішньої аудиторії та її підготовка до тривалої конфронтації.

Популістичні обіцянки миру, безперечно, допомогли Зеленському перемогти на виборах у 2019 році, але відтоді такий підхід призвів до низки небезпечних та деморалізуючих поступок, не наблизивши Україну до завершення конфлікту. Прийшов час визнати, що Росія не зацікавлена у компромісному мирі та розглядає зусилля України щодо зниження напруги, як ознаки слабкості. Якщо Зеленський хоче миру, він повинен переконати Кремль у тому, що він готовий до війни.