Колись у Новоолександрівці проживало 200 осіб, а зараз залишилося лише 11 – зокрема самотня 73-річна жінка, яка мешкає у зруйнованому війною будинку без електрики і не планує втікати, навіть у випадку нападу Росії

Розбитий військовий автомобіль швидкої допомоги під’їжджає на морозне та засніжене подвір’я давно покинутого заводу на сході України, де зараз знаходиться штаб 24-го батальйону армії.

Автомобіль радянських часів переобладнали на транспортний засіб; Я кажу, що переобладнали, а насправді маю на увазі, що все було вирвано, внутрішні стіни обшито фанерою, а всередині поставлені лавки, на яких можна сидіти.

Четверо досить веселих українських солдатів та четверо журналістів втискуються до кузова. Усі в бронежилетах, тому досить тісно. Про це розповідається у спеціальному репортажі SkyNews, повідомляє Foreign Ukraine.

Підвіска стогне, коли водій запускає двигун, і ми на швидкості виїжджаємо на засніжену місцевість – на передову лінію війни між українськими військовими та підтримуваними Росією сепаратистами.

Поки світ очікує ймовірного вторгнення Росії зі своєю високотехнологічною, щедро озброєною та оснащеною армією, я чекав, чи справді ця занедбана машина подолає 10 миль до фронту.

Коли мої думки поверталися до можливого російського вторгнення, я подивився на солдатів, затиснутих у ледь придатний для руху фургон, і поспівчував їм. Їхній підрозділ, який, ймовірно, є укомплектованим, не витримає першого бойового зіткнення.

Я зазирнув крізь щілину у фанері в передню кабіну й далі на крижані та спустошені поля бою. Ми проїжджали через сильно заміновані сільськогосподарські угіддя, оминаючи червоні знаки, які попереджають про небезпеку ступити або з’їхати з дороги.

Водій трохи пригальмував, а потім якомога швидше кинувся вперед на слизькій поверхні.

«Позиція противника на цьому боці. Тут стріляють у транспортні засоби, тому водій їде швидко», — сказав один із солдатів, а потім засміявся.

Солдати вели нас до села, про яке ми чули, але для в’їзду сюди потрібен спеціальний дозвіл. Новоолександрівка закрита для зовнішнього світу. Вона знаходиться у «сірій» зоні лінії розмежування, яка розділяє обидві сторони.

Бойові дії тут інтенсивні і тривають уже вісім років. Ми хотіли познайомитися з жителями і дізнатися, як це жити на лінії фронту, чому вони залишилися, і що будуть робити, якщо росіяни справді вторгнуться.

Ми потрапили в сніжну бурю і подивилися на решту села. Дуже багато сильно пошкоджених і здебільшого покинутих одноповерхових будинків, покритих снігом та льодом.

Ми пішли разом із солдатами шукати когось з місцевих мешканців.

Жахливу тишу майже повністю занедбаної колишньої громади порушили стукіт вибухів і кулеметних пострілів.

Відчувалось, що це десь неподалік, але не так близько, щоб нам потрібно було ховатися.

У бойових зонах часто буває так, що бої можна почути, але не побачити. Іноді, як зараз, коли є вітер і падає сніг, навіть не розпізнаєш, з якого боку чути постріли. Це тривожно, це бентежить, і це насправді дуже страшно.

У цьому населеному пункті немає нічого, крім пошкоджених будинків: ані магазинів, ані електрики, ані водопроводу, знищено навіть єдину медичну амбулаторію громади.

Військовослужбовці пояснили, що більшість людей, які залишилися, не часто покидають свої домівки, особливо в люті холодні зими, переважно через бойові дії. Кажуть, що місцеві мешканці є «заручниками» ситуації.

Ми стукали у двері деяких будинків, але нам не відчиняли. Нашого українського продюсера Азада Сафарова попередили, що люди будуть дуже підозріло ставитися до нашої присутності, і вони надто бояться говорити.

Але Галина, весела 73-річна жінка, яка живе сама, з радістю прийняла нас усередині. Над вхідними дверима вона написала крейдою «Домашня резиденція». Це повідомлення як для солдатів, так і для сепаратистів, і воно означає, що її дім не покинутий.

Вона показала мені, як усі її вікна були розбиті бомбами під час найжахливіших боїв. Іноді було настільки погано, що вона лежала поруч зі своєю цегляною піччю, стискаючи важливі документи і готова була втекти, якщо доведеться.

Тут немає ані електрики, ані магазинів, ані медичних послуг, але їй нікуди подітися. Та й вона не хоче йти. Галина ремонтує своє житло – спочатку вікна, а потім пошкоджену стелю.

«Я звикла тут. Мені добре. Нас тут мало, але люди все одно тут залишились. Ну, мені тут подобається. У мене все є в саду, саджу, працюю. Єдине, що доводиться ходити далеко, бо транспорту немає», – пояснює жінка.

Галина не вірить, що Росія вторгнеться, але якщо вторгнеться, то вона планує залишитися, бо не думає, що вони будуть зацікавлені їй нашкодити.

Військові зазначають, що залишатися тут справді надто небезпечно. Але вони не можуть змусити місцевих мешканців виїжджати.

З дахів будинків у селі солдати безперервно стежать за позиціями сепаратистів на відстані приблизно 100 метрів.

Старший офіцер 24-го батальйону, лейтенант Віктор Бєлєков озвучив погляди багатьох бійців, яких ми зустрічали під час цієї та попередніх поїздок.

Вони кажуть, що все одно воюють вісім років, і не часто, якщо взагалі, обговорюють російське вторгнення, хоча й визнають, що це може трапитись.

«Завжди є ризик, що буде якийсь напад з боку ворога. Така ймовірність залишається. Тому ми тут знаходимось», – підкреслюють військові.