Україна розглядається як об’єкт конкуренції великих держав, але за безперервним потоком історій, що викликають людський інтерес у ЗМІ і мають пробудити співчуття до жертв справжньої та потенційної війни, голос звичайних українців залишається непочутим

Коли я спостерігаю за нескінченним висвітленням поточного нарощування російської військової сили навколо України, мене вражає той факт, що, на думку міжнародних ЗМІ, це не стосується звичайних українців. Україна перебуває у центрі цієї історії, але практично немає дискусії про те, чого, насправді, хочуть самі українці.

Про це йдеться у колонці Михайла Винницького, доцента Києво-Могилянської академії на сторінках Atlantic Council, повідомляє Foreign Ukraine.

Хоча мантра «нічого про Україну без України» повторюється західними дипломатами, активність українців, яка так яскраво проявилась під час Революції Гідності 2014 року та Помаранчевої революції 2004 року, зараз значною мірою ігнорується.

В умовах нинішньої кризи, начебто, думка понад 40 мільйонів українців просто не має значення. Їхня територія, безумовно, має значення, бо розглядається як об’єкт конкуренції великих держав, але за безперервним потоком історій, що викликають людський інтерес у ЗМІ і мають пробудити співчуття до жертв справжньої та потенційної війни, голос звичайних українців залишається непочутим. Поки тривають нескінченні спекуляції про те, чого може хотіти Володимир Путін або як Заходу варто реагувати на загрозу великої європейської війни, Україна зведена до статусу стороннього спостерігача у власній національній драмі.

Це дурниця. Це не лише очевидна несправедливість, яка заважає міжнародній аудиторії оцінити справжній характер сучасного геополітичного протистояння. Адже російська агресія є реакцією на існування України. Війна Путіна має сенс лише в контексті власних зусиль України прийняти демократичне майбутнє як частину євроатлантичної спільноти, тоді як нинішня загроза вторгнення є прямою відповіддю на вісім довгих років української непокори. Іншими словами, українська думка абсолютно необхідна для будь-якого осмисленого розуміння нинішньої кризи.

Перший ключовий момент, на якому варто наголосити, полягає в тому, що в російській агресії проти України немає нічого нового. У той час як західна аудиторія може бути шокована путінськими загрозами та брязканням зброєю, українці – уже ні. Вони живуть із війною вісім років і стали свідками загибелі близько 14 000 співвітчизників. Українці по всій країні прийняли до своїх громад понад мільйон людей, які стали біженцями через путінську війну, інтегрувавши їх у іноді хаотичне, але здебільшого вільне й толерантне суспільство.

Із 2014 року Україна пройшла останній тест на державність. Через захоплення Криму та подальше вторгнення до східної України, Москва окупувала близько 7% українських земель. Путін не приховує власних амбіцій щодо підпорядкування всієї країни, тоді як його режим невпинно працює над дестабілізацією та розколом. Той факт, що більша частина України залишилася єдиною та недоторканою, незважаючи на підступні плани Росії, є свідченням доблесті Збройних сил України та добровольців-захисників, а також стійкості всього народу.

Українці розуміють, що російська агресія – явище довгострокове. Нинішня криза не пов’язана з розширенням НАТО, оскільки членство України в альянсі не стоїть на порядку денному, а активність НАТО в Україні залишається вкрай обмеженою. Насправді проблема НАТО — це димова завіса, яку Кремль створив, щоб посадити США за стіл переговорів і, як ми сподіваємося, переконати Вашингтон визнати контроль Росії над Україною. Це спроба узаконити мрію Путіна про відтворення Російської імперії. На даний момент схоже, що США, Великобританія та Канада не піддаються на ці хитрощі, хоча цього не можна сказати про Німеччину та Францію.

Незалежно від короткострокових тактичних дипломатичних перемог чи поразок, стратегічний фокус залишається тим самим: Росія є екзистенційною загрозою для України, яка не зникне найближчим часом. Поки Україна існує як демократична держава, яка не контролюється безпосередньо Москвою, вона постійно перебуватиме під загрозою. В найближчому майбутньому це буде реальністю життя в Україні.

Міжнародна аудиторія має зрозуміти, що плани Росії щодо України не стримуватимуться лише перспективою економічних санкцій. Кремль керується ідеологією та мрією про відновлення величі Росії. Ця історична місія перевищує будь-які потенційні економічні проблеми, які можуть бути викликані санкціями для населення або керівництва Росії.

Українці це розуміють. Вони також розуміють, що захищатимуть Україну лише вони. Існує значна подяка за всю військову допомогу, надану міжнародними партнерами України, та за дипломатичні зусилля щодо стримування Росії та стримування вторгнення Москви, але також визнається, що продовження конфлікту з Росією є неминучим. Путіна зупинить лише перспектива поразки.

На думку кремлівського лідера, Україна не може існувати як окрема держава, бо українці та росіяни – «один народ». Цей наратив глибоко вкоренився серед російського населення. Ціна, яку доведеться заплатити за реалізацію такої мрії, не піддається економічному виміру. Перемога має бути досягнута будь-якою ціною.

Наразі рішення щодо майбутнього України, схоже, ухвалюються у Москві, Женеві, Брюсселі та Вашингтоні. У нинішніх умовах українці не мають права голосу, але це тимчасове лицемірство. Зрештою, майбутнє України вирішуватимуть саме українці.

Вони за останні вісім років продемонстрували, що не готові поступитися своєю незалежністю. Водночас, Путін ніколи не відмовиться від відродження Російської імперії, центральним елементом якої стане Україна. У його очах саме існування України як незалежної європейської демократії є неприпустимою провокацією.

Тепер міжнародній спільноті варто визнати, що між російською та українською позиціями немає вигідної золотої середини. За словами колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Голди Меєр, яка народилася у Києві, «бути чи не бути — це не питання компромісу».