Навіть якщо Європа уникне війни, повернення до ситуації, яка була до березня 2021 року, коли Росія почала стягувати свої війська до кордонів України, вже не буде

Поточна криза між Росією та Україною – це розплата, яка готувалась впродовж 30 років і це не лише пов’язано із можливим членством України в НАТО. Йдеться про майбутнє європейського порядку, який сформувався після розпаду СРСР. У 1990-х роках Сполучені Штати та їхні союзники розробили архітектуру євроатлантичної безпеки, в рамках якої Росія не мала чітких зобов’язань або інтересів, і з того часу, як до влади прийшов Путін, РФ кинула виклик цій системі. Путін регулярно скаржився, що глобальний порядок ігнорує інтереси Росії у сфері безпеки, і вимагав, щоб Захід визнав право Москви на привілейовані інтереси у пострадянських країнах. Він ініціював вторгнення до сусідніх держав, таких як Грузія, які вийшли з орбіти Росії, щоб завадити їм повністю переорієнтуватися.

Про це йдеться в аналітичній публікації Анджели Стент, позаштатного наукового співробітника Інституту Брукінгса та колишнього офіцера національної розвідки США на сторінках Foreign Affairs, повідомляє Foreign Ukraine.

Путін зараз погрожує значно масштабнішим вторгненням в Україну, ніж анексія Криму та інтервенція на Донбас, яку Росія здійснила у 2014 році. Вторгненням, яке підірве нинішній порядок і потенційно підтвердить перевагу Росії у регіоні її безпосередніх інтересів, на європейському континенті та у світі загалом. Путін вважає, що зараз – найкращий час, щоб діяти. На його думку, Сполучені Штати слабкі, розділені та нездатні проводити послідовну зовнішню політику. Десятиліття перебування при владі зробили Путіна більш цинічним. Російський лідер зараз має справу зі своїм 5-м президентом США і став вважати Вашингтон ненадійним співрозмовником. Новий уряд Німеччини лише стає на політичні ноги, Європа загалом зосереджена на внутрішніх проблемах, а обмежений енергетичний ринок надає Росії більше важелів впливу на континенті. Кремль сподівається на підтримку Пекіна, яка була продемонстрована у 2014 році, після того, як Захід спробував ізолювати РФ.

Поведінка російського президента визначається взаємозалежним набором зовнішньополітичних принципів, згідно з якими, Москва найближчим часом буде руйнівною силою. Можна назвати це «доктриною Путіна». Основний елемент цієї доктрини — змусити Захід ставитися до Росії, як до СРСР – держави, яку треба поважати і боятися, яка має особливі права на сусідні країни і право голосу у всіх серйозних міжнародних справах. У цій доктрині стверджується, що лише кілька держав повинні мати таку владу, а решта країн повинні підкорятися їхнім бажанням. Ця доктрина пов’язана з всеосяжною метою Путіна: нівелювати наслідки розпаду Радянського Союзу, розколоти трансатлантичний альянс і переглянути географічне врегулювання, яке поклало край холодній війні.

Вибух з минулого

Росія, за словами Путіна, має абсолютне право на місце за столом переговорів щодо всіх важливих міжнародних рішень. Захід має визнати, що Росія входить до глобальної ради директорів. Після приниження у 1990-х роках, коли ослаблена Росія була змушена погодитися з порядком денним, встановленим Сполученими Штатами та їх європейськими союзниками, Путін значною мірою досягнув цієї мети. Незважаючи на те, що Москва була виключена з G-8 після анексії Криму, її вето в Раді Безпеки ООН та роль енергетичної, ядерної та географічної наддержави гарантують, що решта світу має зважати на її думку. Росія успішно відновила свої збройні сили після війни 2008 року з Грузією, і тепер є визначною регіональною військовою державою, здатною проектувати свою потужність у всьому світі. Готовність Москви загрожувати своїм сусідам дозволяє їй змусити Захід сісти за стіл переговорів, що стало очевидним останні кілька тижнів.

Як зазначає Путін, застосування сили цілком доречне, якщо Росія вважає, що її безпеці загрожує небезпека: інтереси Росії є настільки ж легітимними, як і інтереси Заходу. І російський лідер стверджує, що Сполучені Штати та Європа ігнорували їх. Здебільшого Сполучені Штати та Європа відкинули наратив Кремля про невдоволення, яке насамперед зосереджено на розпаді Радянського Союзу і особливо на відокремленні України від Росії. Коли Путін назвав розпад СРСР «великою геополітичною катастрофою ХХ століття», він нарікав на те, що 25 мільйонів росіян опинилися за межами Росії, і особливо критикував той факт, що 12 мільйонів росіян опинилися в новій українській державі.

Цей наратив про втрати для Заходу пов’язаний з особливою нав’язливою ідеєю Путіна про те, що НАТО може загрожувати Росії. Кремль наполягає що ця стурбованість заснована на реальних фактах. Зрештою, Росія неодноразово зазнавала вторгнення із Заходу. У ХХ столітті її захопили антибільшовицькі союзні війська, зокрема із Сполучених Штатів під час громадянської війни з 1917 по 1922 роки. Німеччина двічі вторгалася до країни, що призвело до загибелі 26 мільйонів радянських громадян у Другій світовій війні. Путін безпосередньо пов’язав цю історію з нинішніми побоюваннями Росії з приводу інфраструктури НАТО, яка наближається до кордонів Росії, і вимогами Москви про гарантії безпеки.

Проте, сьогодні Росія є ядерною наддержавою, яка розмахує новими гіперзвуковими ракетами. Жодна країна — зокрема, її менші та слабкіші сусіди — не планують вторгатися до Росії. Насправді, сусіди країни на заході дотримуються іншого наративу та підкреслюють свою вразливість протягом століть перед небезпекою вторгнення із Росії. Сполучені Штати також ніколи не нападуть на РФ, хоча Путін і звинуватив їх у прагненні відрізати «соковитий шматок їхнього пирога». Тим не менш, історичне самовідчуття вразливості Росії знаходить відгук серед населення країни. Підконтрольні уряду російські ЗМІ рясніють заявами про те, що Україна може стати стартовим майданчиком для агресії НАТО. Справді, у своєму минулорічному есе Путін написав, що Україну перетворюють на «плацдарм проти Росії».

Путін вважає, що Росія має абсолютне право на привілейовані інтереси на пострадянському просторі. Це означає, що її сусіди не повинні вступати в жодні союзи, які вважаються ворожими для Москви, особливо в НАТО чи Європейський Союз. Путін чітко виклав цю вимогу у двох договорах, запропонованих Кремлем 17 грудня 2021 року, у яких вимагається, щоб Україна та інші пострадянські країни, а також Швеція та Фінляндія, дотримувалися постійного нейтралітету та утримувалися від прагнення членства в НАТО. Росія також прагне мати право вето на зовнішньополітичний вибір своїх сусідів, які не входять до НАТО. Це забезпечить прихід до влади проросійських урядів у цих країнах, насамперед, в Україні.

Розділяй і володарюй

Поки що жодний західний уряд не готовий прийняти ці екстраординарні вимоги РФ. Сполучені Штати та Європа підтримують ідею, що нації можуть самостійно визначати як свої внутрішні політичні питання, так і свої зовнішньополітичні орієнтири. Протягом 1945-1989 років, Радянський Союз відмовляв у самовизначенні Центральній та Східній Європі та здійснював контроль над внутрішньою та зовнішньою політикою членів Варшавського договору через місцеві комуністичні партії, таємну поліцію та Червону Армію. Коли країна надто далеко відходила від радянської моделі — як Угорщина у 1956 році та Чехословаччина у 1968 році — їх лідерів скидали силою.

Сучасна кремлівська інтерпретація суверенітету має помітні паралелі з інтерпретацією Радянського Союзу. Тобто, перефразовуючи Джорджа Оруелла, деякі держави більш суверенні, ніж інші. Путін вважає, що лише кілька великих держав — Росія, Китай, Індія та Сполучені Штати — мають абсолютний суверенітет і вільні обирати, до яких союзів вони можуть приєднатись. Найменші країни, такі як Україна чи Грузія, не є повністю суверенними і мають поважати обмеження Росії, так само як Центральна Америка та Південна Америка, за словами Путіна, мають прислухатися до свого великого північного сусіда. Росія також не шукає союзників у західному сенсі цього слова, а натомість шукає взаємовигідних інструментальних та ділових партнерських відносин з такими країнами, як Китай, що не обмежують свободу Росії і не обговорюють її внутрішню політику.

Такі авторитарні партнерства є елементом путінської доктрини. Путін представляє Росію як прихильника статус-кво, поборника консервативних цінностей та міжнародного гравця, який поважає визнаних лідерів, особливо автократів. Як засвідчили нещодавні події в Білорусі та Казахстані, Росія — це сила, яка може підтримати авторитарних правителів, які перебувають у бойовій готовності. РФ захищала автократів як по сусідству, так і далеко від своїх кордонів, зокрема на Кубі, Лівії, Сирії та Венесуелі. Захід, на думку Кремля, підтримує хаос і зміну режиму, як це сталося під час війни в Іраку 2003 року та арабської весни 2011 року.

Але у своїй власній «сфері впливу» Росія може діяти як ревізіоністська держава, коли вважає, що її інтереси перебувають під загрозою, або коли вона хоче просувати власні інтереси, як це продемонстрували анексія Криму та вторгнення до Грузії та України. Прагнення Росії домогтися визнання як лідера і прихильника потужних режимів останніми роками стають дедалі успішнішими, оскільки групи кремлівських найманців знаходяться у багатьох країнах світу, зокрема і в Україні.

Ревізіоністське втручання Москви також не обмежується тим, що вона вважає за свою привілейовану сферу. З точки зору Путіна, інтересам Росії найкраще відповідає роздроблений трансатлантичний альянс. Відповідно, він підтримував антиамериканські та євроскептичні настрої в Європі; підтримував популістські праві та ліві рухи по обидва боки Атлантики; втручався у вибори; і загалом сприяв загостренню розбіжностей у західних суспільствах. Одна з його головних цілей – змусити Сполучені Штати піти з Європи. Президент США Дональд Трамп зневажливо ставився до НАТО і деяких ключових позицій США в Європі. А от адміністрація президента США Джо Байдена старанно прагне відновити Північноатлантичний альянс, і тому інспірована Путіним криза навколо України зміцнила єдність альянсу. Але в Європі виникають сумніви щодо міцності позицій США після 2024 року, тому Росія досягла певного успіху, посилюючи скептицизм, особливо через соціальні мережі.

Послаблення трансатлантичного альянсу може відкрити Путіну шлях для досягнення його кінцевої мети: відмовитися від ліберального, заснованого на правилах міжнародного порядку після закінчення холодної війни, який просувають Європа, Японія та США, на користь проросійського. Для Москви ця нова система може нагадувати змову держав у ХІХ столітті і перетворитися на сучасну Ялтинську систему, де Росія, США і Китай розділяють світ на триполярні сфери впливу. Зближення з Пекіном, посилило заклики Росії до формування постзахідного порядку. І Росія, і Китай вимагають нової системи, в якій вони матимуть більший вплив у багатополярному світі. В обох системах ХІХ і ХХ століть визнавалися певні правила гри. Адже під час холодної війни Сполучені Штати та Радянський Союз поважали сфери впливу один одного. Дві найнебезпечніші кризи тієї епохи — Берлінський ультиматум радянського прем’єра Микити Хрущова у 1958 році та Карибська криза 1962 року — були врегульовані до того, як вибухнув військовий конфлікт. Проте, путінський постзахідний «порядок» буде безладним гоббсівським світом із кількома правилами гри. Путін прагне тримати Захід у рівновазі, здогадуючись про його справжні наміри, а згодом вдавати здивування від його поведінки.

Російське перезавантаження

Враховуючи кінцеву мету Путіна та його впевненість у тому, що саме зараз настав час змусити Захід відповісти на його ультиматуми, чи можна утримати Росію від нового військового вторгнення в Україну? Ніхто не знає, що зрештою вирішить Путін. Але він досі впевнено керується тим, що Захід протягом 30 років ігнорував закономірні інтереси Росії. Він сповнений рішучості підтвердити право Росії обмежувати суверенний вибір своїх сусідів та колишніх союзників з Варшавського договору і змусити Захід прийняти ці обмеження — чи то за допомогою дипломатії, чи військовою силою.

Це не означає, що Захід знесилений. Сполученим Штатам варто продовжувати дипломатичні відносини з Росією та прагнути виробити modus vivendi, прийнятний для обох сторін, не ставлячи під загрозу суверенітет своїх союзників та партнерів. Проте, навіть якщо Європа уникне війни, повернення до ситуації, яка була до березня 2021 року, коли Росія почала стягувати свої війська до кордонів України, вже не буде. Кінцевим результатом цієї кризи може стати третя поспіль реорганізація системи євроатлантичної безпеки з кінця 1940-х років. Вперше це сталося з об’єднанням Ялтинської системи у два конкуруючі блоки в Європі після Другої світової війни. Другий період спостерігався з 1989 по 1991 роки після розпаду комуністичного блоку та Радянського Союзу, коли Захід прагнув зробити Європу об’єднаною і вільною. Тепер Путін відверто кидає виклик цьому порядку своїми діями проти України.

Оскільки Сполучені Штати та їхні союзники чекають наступного кроку Росії та намагаються стримати вторгнення за допомогою дипломатії та погроз жорсткими санкціями, їм необхідно зрозуміти мотиви Путіна. Цьогорічна криза, зрештою, пов’язана з тим, що Росія перекроює карту після закінчення холодної війни і намагається відновити свій вплив на половину Європи, начебто з міркувань власної безпеки. Можливо, цього разу вдасться запобігти воєнному конфлікту. Але поки Путін залишається при владі, залишиться і його доктрина.