Іронія полягає в тому, що чим популярнішим стає НАТО, тим незахищенішою буде Європа

Якщо ворог мого ворога – мій друг, то ворог мого друга також і мій ворог? Не обов’язково. Або так думає Китай, коли йдеться про бурхливу російсько-українську війну. З одного боку, Китай є стратегічним партнером Росії. З іншого боку, Китай є найбільшим торговим партнером України. Тому Пекін старанно намагається знайти баланс у своїй реакції на війну між двома своїми друзями. У цьому балансі виявляється розуміння «законних побоювань» Росії щодо розширення НАТО, при цьому наголошується, що «необхідно поважати суверенітет й територіальну цілісність усіх країн».

Про це йдеться у колонці Чжоу Бо — відставного офіцера Народно-визвольної армії КНР, старшого наукового співробітника Центру міжнародної безпеки та стратегії Університету Цінхуа у Пекіні та експерта Китайського форуму на сторінках The Economist, повідомляє Foreign Ukraine.

Такий ретельно вивірений нейтралітет, можливо, не зовсім те, чого хочуть протиборчі сторони, але він є прийнятним для обох сторін. Якщо Китай приєднається до Заходу у засудженні Росії, це викличе бурхливі оплески у Вашингтоні та більшості європейських столиць. Але він втратить партнерство із Росією. І це лише питання часу, коли Америка знову битиметься з Китаєм. Політика адміністрації Байдена щодо моєї країни – це «крайня конкуренція», яка припиняється перед війною.

Очевидно, що конфлікт в Україні завдав величезних збитків інтересам Китаю, зокрема його ініціативі «Один пояс, один шлях» у Європі. Але Пекін симпатизує побоюванням Москви про те, що основною причиною конфлікту є невблаганне розширення НАТО на схід після розпаду Радянського Союзу. Усі російські лідери з часів Михайла Горбачова попереджали про наслідки такої експансії. Росія вважає, що не може дозволити своїм українським братам залишити «Русский мир» та приєднатися до іншого табору. Якщо НАТО виглядає для Росії монстром Франкенштейна, то Володимир Путін, ймовірно, вважає, що має вбити цю істоту.

Майбутнє Європи неважко уявити. Тотальна війна Путіна проти України провалилася. Саме тому він битиметься доти, доки не зможе заявити про якусь «перемогу». Імовірно, це буде пов’язано із визнанням Україною того, що Крим є частиною Росії, її обіцянкою не вступати до НАТО та незалежності двох «республік» на Донбасі. Проблема полягає в тому, чи російські війська зможуть контролювати Донбас після його окупації.

Затяжна війна виглядає імовірною, а то й неминучою. Ситуація нагадує ситуацію в Афганістані під час війни Росії у 1980-х роках. Альянс, очолюваний американцями, скерував моджахедам нескінченну кількість зброї, яким вдалося виснажити радянських солдатів, що вторглися.

Завдяки кризі в Україні, відродилося безмозке НАТО. У лютому канцлер Німеччини Олаф Шольц створив спеціальний оборонний фонд у розмірі 100 млрд євро (105 млрд доларів) і оголосив, що його країна щороку витрачатиме на оборону 2% свого ВВП — це директива НАТО. Це зміцнить альянс та ідею європейської «стратегічної автономії».

Іронія полягає в тому, що чим популярнішим стає НАТО, тим незахищенішою буде Європа. Якщо Фінляндія вступить до НАТО, то цілком імовірно, що війська альянсу виявляться за два кроки від Санкт-Петербурга. Кремль попередив, що такий крок покладе край «неядерному статусу Балтійського моря». Це може бути блеф. Але хто знає? Якщо НАТО найбільше побоюється, що Росія може завдати тактичного ядерного удару, то навіщо тицяти Путіну в очі? Безпека Європи, як і раніше, може бути забезпечена лише за умови співпраці з Росією.

В останні місяці з’явилося багато чуток про те, що «безмежне» партнерство Пекіна та Москви, про яке було оголошено під час лютневого візиту Путіна до Китаю на зимові Олімпійські ігри, може призвести до військового союзу. Але війна в Україні ненавмисно довела, що зближення Пекіна та Москви не є союзом. Китай не надавав Росії військової допомоги. Натомість він двічі надав Україні гуманітарну допомогу та гроші, зокрема продукти харчування та спальні мішки, та зобов’язався продовжувати «грати конструктивну роль».

Одна з причин відсутності китайсько-російського союзу полягає в тому, що забезпечує зручну гнучкість між двома партнерами. І незважаючи на те, що і Китай, і Росія виступають за багатополярний світ, позаблоковість їх влаштовує, тому що вони бачать такий світ по-різному. Росія Путіна ностальгує за часами розквіту радянської імперії. (Він оплакував її смерть як «найбільшу геополітичну катастрофу» 20-го століття.) Росія вважає себе жертвою існуючого міжнародного порядку.

Навпаки, Китай є найбільшим бенефіціаром правил та норм світової торгівлі та фінансів, встановлених Заходом після Другої світової війни. Китай дуже зацікавлений у збереженні існуючого міжнародного порядку. Ось чому, незважаючи на ідеологічні розбіжності та іноді навіть напруженість, Китай принаймні підтримує міцні економічні зв’язки із Заходом. Жодна із сторін не хоче їх втрачати.

Як США може зосередитись одночасно на двох театрах воєнних дій — Індо-Тихоокеанському регіоні та війні в Європі — ще невідомо. Джо Байден сподівався поставити політику щодо Росії на «стабільну та передбачувану» основу, щоб зосередитись на стратегії Америки в Індо-Тихоокеанському регіоні. Війна в Україні, безперечно, відволікатиме увагу США та викачає ресурси. Це ще більше послабить Індо-Тихоокеанську стратегію Байдена, яка й так має надто багато цілей, обмаль інструментів та недостатньо прихильників. Питання в тому, як довго Байден дозволятиме Україні відволікати увагу. У регіоні, де Китай є найбільшим торговим партнером більшості країн, навіть найбільші союзники США не хочуть жертвувати своїми відносинами з Китаєм на користь Америки.

Чи є російсько-українська війна поворотним моментом, який віщує новий глобальний безлад? Ходять чутки, що коли китайського прем’єра Чжоу Енлая запитали, що він думає про Французьку революцію 1789 року, він нібито сказав, що ще зарано говорити про це. Можливо, ще рано говорити, що війна в Україні прискорить геополітичний та економічний зсув із Заходу на Схід. Китай, який знаходиться в центрі, має велике значення, і він має твердо стояти як стабілізатор.