У наступні шість місяців війни вимальовуються два сценарії

Коли Володимир Путін на 9 травня вийшов інспектувати військові паради та міжконтинентальні балістичні ракети, з його уст не пролунало ані декларації про псевдоперемогу, ані оголошення про ескалацію, яка б поставила всю Росію на військові рейки і призвела до загальної мобілізації. Таким чином, російським планом, схоже є продовження виснажливої ​​війни на півдні та сході України з метою зміни режиму та утримання території, яка в кінцевому підсумку може бути інтегрована до складу РФ.

Про це йдеться у колонці американського аналітика, блогера та оглядача Росса Даута на сторінках The New York Times, повідомляє Foreign Ukraine.

З американської точки зору, це виглядає як стратегічна реабілітація. Незважаючи на деякі безглузді вихваляння з приводу ролі США у знищенні російських цілей, ми неухильно нарощували нашу підтримку України — включаючи пакет у розмірі 40 мільярдів доларів, який, ймовірно, буде схвалений Сенатом — не провокуючи ескалації з боку Росії у відповідь. Ризик того, що опосередкована війна спонукає Москву перейти до більшого конфлікту, виявився у постійному брязканні зброєю на російському державному телебаченні, але поки не у фактичному виборі Кремля. Путіну не подобаються наші потоки озброєнь в Україну, але він, схоже, готовий вести війну на цих умовах, а не грати з вищими ставками.

Проте, наш успіх породжує нові стратегічні дилеми. У наступні шість місяців війни вимальовуються два сценарії. У першому випадку Росія та Україна обмінюються територією невеликими порціями, і війна поступово переходить у «заморожений конфлікт» у стилі, знайомому з інших війн у прикордонних країнах з Росією.

У цих обставинах будь-яка міцна мирна угода, ймовірно, вимагатиме поступки з боку Росії над деякими завойованими територіями в Криму та на Донбасі, якщо не сухопутним мостом, який нині здебільшого утримується російськими військами. Це принесло б Москві нагороду за її агресію, незважаючи на те, що Росія втратила у процесі свого вторгнення. І залежно від величини території, Україна залишиться понівеченою та ослабленою, незважаючи на її військові успіхи.

Отже, така угода може здатися неприйнятною ані для Києва, ані для Вашингтона. Але в такому разі альтернатива — постійна безвихідь, яка завжди веде до повернення млявої війни — також залишила б Україну понівеченою та ослабленою, залежною від потоків західних грошей та військової техніки і не спроможною впевнено відновлюватися.

Єдиний проукраїнський фронт у Сполучених Штатах трохи розколовся через масштаби того, що ми відправляємо. Таким чином, незрозуміло, чи раціонально буде адміністрації Байдена або ж уряду Зеленського вкладати кошти у довгострокову стратегію замороженого конфлікту, яка потребує постійної двопартійної підтримки — і, можливо, досить скоро підтримки адміністрації Дональда Трампа чи Рона Де Сантіса.

Проте є й інший сценарій, у якому ця дилема стає менш складною, оскільки є вихід із глухого кута на користь України. Українські військові стверджують, що в майбутньому цілком можливо, коли з достатньою військовою допомогою та технікою вони зможуть перетворити свої скромні контрнаступи у великі та відкинути росіян не лише до довоєнних рубежів, а й, можливо, повністю за межі української території.

Звісно, що це майбутнє, якого Америка має бажати, за винятком надзвичайно важливого застереження, що це також і майбутнє, в якому ядерна ескалація з боку Росії раптово стане набагато вірогіднішою, ніж зараз.

Ми знаємо, що російська військова доктрина передбачає використання тактичної ядерної зброї з метою оборони, щоб переломити ситуацію у програній війні. Варто припустити, що Путін та його оточення розглядають тотальну поразку в Україні як загрозливий для режиму сценарій. Об’єднайте ці реалії зі світом, в якому росіяни раптово розгромлені, а їх територіальні завоювання випаровуються, і ви отримаєте найбільш загрозливу військову ситуацію з використанням ядерної зброї з часів нашої морської блокади Куби у 1962 році.