Які цілі Німеччина має в Україні і які відносини бажає побудувати з Росією

Німеччина має вирішити суперечність, яка полягає в тому, щоб не ухвалювати рішення без українців, але водночас здійснювати власний суверенітет з погляду політики безпеки

Після нападу Росії на Україну, політика безпеки Німеччини спочатку була нерішуча, а згодом швидко адаптувалася до рамкових умов євроатлантичного порядку безпеки, що змінилися: Берлін ухвалив рішення в рамках ЄС запровадити істотні санкції щодо російських фізичних осіб, компаній і секторів економіки. Федеральний уряд брав участь у політиці перестрахування НАТО для східноєвропейських союзників, перекидаючи війська та зброю. Німеччина оголосивши, що поставить Києву важке озброєння, зробила безпрецедентний крок у зовнішній політиці.

Маркус Каїм

Про це йдеться у колонці Маркуса Каїма, наукового співробітника дослідницької групи «Політика безпеки» у Stiftung Wissenschaft und Politik у Берліні, а також лектора в Інституті політичних наук при Цюріхському університеті та запрошеного лектора у Школі управління Херті у Берліні на сторінках Der Spiegel, повідомляє Foreign Ukraine.

І все-таки, незважаючи на цей зовні разючий баланс, залишається враження керованості, майже дезорієнтації, якого в німецькому суспільстві не можуть позбутися. Цей баланс полягає в тому, щоб у союзників Німеччини не виникало відчуття, що Берлін силоміць та самостійно бере на себе відповідальність за безпекову політику. Основна причина такого враження — крім комунікативних зривів та протиріч усередині коаліції — полягає в тому, що федеральний уряд досі публічно не заявляв про свої політичні цілі в Україні та, зокрема, у військовому вимірі.

Дебати про безпекову політику в Берліні здебільшого обертаються навколо питання про засоби: кількість і якість військової допомоги Україні, можливе створення безпольотної зони в повітряному просторі України, масштаби економічних санкцій проти Росії та багато іншого. З іншого боку, недостатньо обговорюється питання про те, якими мають бути стратегічні цілі німецької політики після безпосереднього закінчення військових дій: наприклад, яких політичних чи територіальних поступок Німеччина очікує від обох сторін, щоб покласти край війні. Закінчення конфлікту з погляду Німеччини варто оформити договором чи ще одним «замороженим конфліктом»?

Навіть якщо Німеччина не бере безпосередньої участі у бойових діях, до форм непрямої військової підтримки належить і те, що будь-яка війна є актом насильства з метою «примусити супротивника виконати нашу волю». Мета будь-якої військової битви, тобто воля до виконання, має визначатися політикою. Без цієї чіткої рішучості чи розстановки пріоритетів, військове зіткнення немає міри і спрямованості. Крім того, є ще один ефект: те, що політики, які ухвалюють рішення, знаходять привабливим у повсякденному політичному житті, а саме відсутність чіткого самовизначення і, таким чином, збереження простору для дій, що призводить до ослаблення політичного схвалення у суспільстві у довгостроковій перспективі.

Чи підтримує уряд Шольца Україну у поверненні всіх територій, які вона втратила після 24 лютого?

Канцлер Шольц нещодавно заявив про цілі Німеччини у російсько-українській війні: «Росія не повинна перемогти, а Україна не має програти». Але що саме це означає, і які політичні та військові кроки із цього випливають?

Перша ціль, яку мають вказати німецькі політики, стосується остаточного територіального стану, якого потрібно прагнути: чи підтримує уряд Шольца Україну у поверненні всіх територій, які вона втратила після 24 лютого? Або вимагатиме повного виведення російських військ з Донбасу та Криму, що відображало б позицію Німеччини з міжнародного права. Але з урахуванням російської анексії Криму чи це означатиме подальшу ескалацію конфлікту з Росією?

Друга ціль стосується майбутньої внутрішньої конституції України: чи підтримує федеральний уряд Німеччини узгоджений статус автономії окремих областей у складі України та можливе посилення прав меншин у варіанті Мінських угод? І яку роль мають відігравати Організація Об’єднаних Націй та ОБСЄ у спостереженні за ймовірним припиненням вогню та як основою для подальших політичних переговорів?

Третя ціль, над якою варто задуматися, — це майбутня зовнішня конституція України: президент Зеленський заявив, що Україна більше не прагнутиме членства в НАТО. Водночас вона залишається найвпливовішою країною-партнером альянсу. Чи підтримує уряд Німеччини спільні військові навчання з Києвом, зберігання військової техніки в країні та модернізацію комісії НАТО-Україна, чи вважає це непотрібною провокацією Москви? І що саме Німеччина має на увазі під гарантіями безпеки Україні, які обіцяла міністр закордонних справ Анналена Бербок?

Яку роль німецька політика відводить Росії у повоєнному європейському порядку – партнера, суперника чи супротивника?

Зрештою, четверта ціль – це роль Росії: навіть у нинішній ситуації важливо пам’ятати, що Москва також має право голосу. Саме тому, що президент Путін розпочав цю війну, йому треба буде її закінчити. Це означає, що німецька політика також стикається з питанням, яке наразі залишається неактуальним: яку роль німецька політика відводить Росії у повоєнному європейському порядку – партнера, суперника чи супротивника? Відповідь на це питання також має допомогти німецьким політикам відреагувати на нову мету війни для США, яка нещодавно була оголошена: «Ми хочемо, щоб Росія була настільки ослаблена, аби не змогла робити подібні речі в майбутньому», — заявив міністр оборони США Ллойд Остін. Чи поділяє федеральний уряд ФРН цю мету і що це дасть Німеччині та Європі?

На політичні цілі Німеччини у цьому конфлікті неминуче впливатимуть політичні та військові події в Україні, але вони не повинні самі по собі визначати цілі Німеччини; навпаки, політичні цілі мають визначати кроки, які Німеччина робить щодо України. Звичайно, Україна насамперед має право визначати цілі своєї війни, і українці мають визначати своє політичне майбутнє.

Але й це стосується і до Німеччини. Хоча інтереси Німеччини перетинаються з інтересами України, інтереси Німеччини як лідера в Європі та ключового партнера США складніші, схильні до інших обмежень і вимагають різних міркувань. Таким чином, Німеччина також має вирішити суперечність, яка полягає в тому, щоб не ухвалювати рішення без українців, але водночас здійснювати власний суверенітет з погляду безпекової політики. Тому відповідні двосторонні консультації необхідні вже зараз, щоб запобігти появі великих ліній розлому між Україною та Німеччиною у довгостроковій перспективі.