Андрій Курков все життя писав про настільки абсурдні реалії, що вони не піддаються сатирі

Вранці 25 лютого, наступного дня після того, як на його країну почали падати російські бомби, Андрію Куркову, найвідомішому із сучасних письменників України, зателефонували. На той час він знаходився у своєму будинку біля Майдану Незалежності у центрі Києва. Дзвінок був від старого друга, бізнесмена із контактами та знайомствами в уряді, який щойно отримав конфіденційну інформацію: Курков, давній критик Володимира Путіна, був у списку «проукраїнських активістів», складеному Кремлем. Йому треба було їхати. Про це розповідається у спеціальному репортажі The New York Times Magazine, повідомляє Foreign Ukraine.

Справа в тому, що Курков працював над романом про більш раннє вторгнення Росії, так звану радянсько-українську війну 1917-1921 років, під час якої українські націоналісти за підтримки різних західних держав вперше в історії створили незалежну республіку. Цей роман – третій у серії книг про цей неспокійний період, був натхненний архівом секретних поліцейських файлів, які дочка колишнього офіцера КДБ заповідала Куркову кількома роками раніше. Документи свідчили в найдрібніших деталях про страх життя під російською окупацією, а також її пікантну безглуздість. Курков, хитрий сатирик у традиціях Гоголя та Булгакова, особливо зрадів, дізнавшись про російський податок на спідню білизну, згідно з яким кожна українська сім’я мала пожертвувати три пари спідньої білизни для погано екіпірованої Червоної Армії. Те саме стосувалося російського податку на меблі, який передбачав, що українські домогосподарства можуть мати стільки стільців, скільки є членів домогосподарства плюс один для гостей; решта були реквізовані.

Тепер, через 100 років, коли Україна знову опинилася в російському оточенні, Курков був змушений залишити свої скрині з цінними документами в Києві. Він та його дружина Елізабет Шарп, англійська емігрантка, яка живе в Україні з моменту їхнього весілля у 1988 році, встигли зібрати тільки найнеобхідніше (їжа, ноутбуки, зарядні пристрої), перш ніж завантажити їх у машину та вирушити до Лазарівки, де у них є заміський будинок. Вони були не єдиними, хто намагався тікати того ранку, і на околиці міста потрапили в пробку. За кілька кілометрів на північ, російські війська обстрілювали аеродром Антонова, і небо пульсувало вибухами. Зазвичай, дорога до Лазарівки займає близько години; того дня вона забрала 4,5 години. Коли вони зрештою приїхали, Курков відчув полегшення. Він відніс продукти сусідам, а згодом повернувся додому, щоб написати статтю про події цього буремного дня. Він не встиг зайти далеко, як його телефон знову задзвонив. Це був той самий приятель, який телефонував раніше: він хотів дізнатися, де вони зараз знаходяться.

Курков з того часу постійно перебуває в русі. Після другої повітряної тривоги, він і Шарп сіли у свою машину та поїхали до Львова, на самий захід України, де знаходилася переважна частина інтелігенції та громадянського суспільства. Незабаром Курков переїхав до Карпат, неподалік кордону зі Словаччиною, де знайомий запропонував їм скористатися його квартирою радянських часів. У наступні тижні це місце стало свого роду штабом, з якого Курков та його сім’я відкрили свій культурний фронт опору російській агресії. У той час як Шарп і діти, які є британськими громадянами і тому не можуть бути призваними в армію, проводили свій час, працюючи з біженцями, Курков присвятив себе хроніці та контекстуалізації війни для іноземної аудиторії, завдання, яке він виконував із величезним прагненням. Не минає дня без нової статті, радіопередачі, виступу на телебаченні або публічної лекції.

«Я думаю, що кожен має робити те, що він може зробити найкраще для країни. Снайпери повинні вбивати ворога. Співаки мають співати для солдатів та біженців. Що я можу робити, так це писати та розповідати, і це те, що я роблю», – зазначив Курков.

Хоча він виріс у Києві та має український паспорт, Курков народився у Санкт-Петербурзі і пише російською, своєю рідною мовою, що вже давно викликає лють в українських націоналістів. Інстинктивний космополіт (він говорить шістьма мовами, а його романи перекладені 41 мовою), Курков не терпить такого роду есенціалізму, і його роботи мають тенденцію викривати його порожнечу.

Його батько Юрій був льотчиком радянських ВПС, і йому довелося шукати нову роботу, коли Микита Хрущов, перший секретар Комуністичної партії, звільнив велику кількість військовослужбовців. Юрій, який знаходився під Ленінградом, знайшов роботу на авіаційному заводі «Антонов» у Києві та поселив свою молоду сім’ю у багатоквартирному будинку через вулицю. Куркову тоді був рік, і він виріс під шум реактивних двигунів у країні, лідери якої стверджували, що вона з ревом прямує у майбутнє; та все ж, незважаючи на всі розмови про швидкий матеріальний достаток, Радянський Союз залишався зацикленим на минулому.

У дитинстві Курков полюбляв дивитись пишний парад Перемоги, який проводиться щороку 9 травня, з його військами, танками та хуртовиною повітряних куль. У школі він вступив до військової молодіжної групи, яка влітку проводила походи маршрутами Червоної Армії під час війни. Вони одяглися в парадну форму і були нагороджені алюмінієвими медалями. Від бабусі по материнській лінії, яка частину року жила із сім’єю, Курков почув розповіді про дідуся, який загинув смертю хоробрих у боях за визволення Харкова від фашистів у 1943 році. Батько бив його шкіряним ременем кожного разу, коли він отримував погані оцінки в школі, хоча через деякий час він почав чинити опір, і покарання припинилися. У районі, де вони жили, нерідко були масові бійки між групами дітей, що конкурують між собою, і Курков завжди грав свою роль. Коли йому було 9 років, він почав колекціонувати кактуси.

Якось у середині 1970-х років, старший брат Куркова приніс додому роздрукований самвидавський екземпляр нового твору Солженіцина «Архіпелаг ГУЛАГ», який нещодавно почав циркулювати серед дисидентів. На той час комунізм вже був родзинкою для більшості радянських громадян, включаючи Куркова, але коли він прочитав «ГУЛАГ», то зрозумів, яке зло твориться від його імені. Терор і рабство, які роз’яснила книга, були простими революційними надмірностями: вони були властиві радянській державі. Рукопис був у Куркова лише один день чи два, перш ніж його потрібно було передати наступній людині, але його вплив на нього був вражаючим.

Кілька років по тому, будучи студентом Київського інституту іноземних мов, Курков дізнався, що в нього були двоюрідні дідусі, яких відправили до ГУЛАГу у 1930-х роках. Жоден із них ніколи не згадувався. Це відкриття надихнуло його розпочати свій власний проект історичного відновлення. Видаючи себе за студента факультету журналістики, він мандрував країною з диктофоном у пошуках відставних державних службовців, які були готові поговорити з ним про минуле. У Криму він натрапив на 80-річного чоловіка, колишнього прокурора, який нині працює нічним сторожем на автостоянці. Під час Великого сталінського чищення (1936–1938 роки), коли квоти на страти передавалися за указом, людина підписала сотні смертних вироків, навіть не читаючи їх. Так само шокуючим, як і сама інформація, був безтурботний тон, яким він їх передавав. Непохитний сталініст, колишній прокурор продовжував вважати свої дії правильними та необхідними.

Куркову не давало спокою питання: чому хрущовська «відлига», його зусилля щодо десталінізації Радянського Союзу закінчилися таким колосальним провалом, із приходом до влади у 1964 році реакціонера Леоніда Брежнєва? Колишній кримський прокурор, якого обурювала критика Сталіна зі сторони Хрущова та його безрезультатні спроби лібералізації та реформ, схоже, отримав відповідь. Під час своїх поїздок на початку 1980-х років, Курков спілкувався з десятками таких людей, колишніх комуністичних чиновників, які майже злилися з державними інституціями. На їхню думку, свобода була чимось, чого треба боятися і чинити опір, західне поняття, яке просто не мало сенсу в радянській сфері.

Радянський Союз зник 26 грудня 1991 року, але радянська людина виявилася живучою. На думку Куркова, радянська людина винувата у тому, що Борис Єльцин не зміг модернізувати нову Росію і тепер вона повністю підтримує Путіна. Його вплив на Україну, яка проголосувала за вихід зі складу Радянського Союзу за місяць до розпаду, був неоднозначним. На початку 1990-х років Курков із оптимізмом дивився у майбутнє України та вірив, що демократія невдовзі вкорениться. Перехід виявився складнішим. Після незалежності прийшов період соціального та економічного хаосу, через який, за словами провідного українського історика Сергія Плохія, пізня радянська епоха «виглядала втраченим раєм». Однією з жертв цього часу стала видавнича сфера, яка фактично припинила свою діяльність.

За відсутності внутрішнього книжкового ринку, Курков почав надсилати рукописи за кордон. Він отримав безліч відмов, коли у 1997 році швейцарське видавництво Diogenes Verlag прийняло його роман «Смерть і пінгвін». У книзі розповідається історія Віктора Золотарьова, романіста із пострадянського Києва, який знаходить роботу з написання некрологів для місцевої газети. Книга стала бестселером у Європі, а згодом і в Україні.

За останні 30 років українську політику дестабілізували як іноземне втручання, так і внутрішня корупція. Водночас пересічні громадяни неодноразово демонстрували межу того, яку не можна переступати. У 2014 році, під час так званої Революції Гідності, масові протести, зосереджені на київській площі Незалежності, призвели до падіння уряду президента Віктора Януковича, союзника Путіна, який відмовився підписати угоду про асоціацію з Європейським Союзом, що користувалась великою популярністю. Москва відповіла анексією Криму та відправкою військ на допомогу проросійським сепаратистам на сході, розпалюючи війну. До 23 лютого 2022 року конфлікт вже забрав життя понад 14 тисяч людей.

Під час виступу в Будинку літератури, Курков охарактеризував те, що відбувається сьогодні, просто як останній розділ в історії колоніалізму, який налічує сотні років. До кінця XVIII століття, коли більша частина нинішньої України була приєднана до Російської імперії, територія здебільшого контролювалася козаками, войовничим народом, який обирав свого лідера чи гетьмана шляхом демократичного голосування. За царського правління український націоналізм, підживлений міфами про козацьку свободу, зазнавав суворих репресій. Цю традицію продовжили більшовики. Коли 1929 року Сталін запровадив свою політику колективного землеробства, вигнавши мільйони селян із землі, вона зустріла особливо запеклий опір в Україні, так званій житниці Радянського Союзу. Побоюючись повномасштабного повстання, Сталін навмисне морив голодом цілі райони України. Внаслідок цього, загинули мільйони українців.

Відновлення історичної пам’яті за роки незалежності стало рушієм українського націоналізму. Курков бачить у новій путінській війні часткову спробу по-новому стерти цю історичну пам’ять. Російське вторгнення засвідчило, що внутрішні суперечності України справді можна подолати. Сьогодні Україна як ніколи єдина, хоча і дорогою ціною.