Після понад 100 днів конфлікту, слідчі досі намагаються оцінити поширеність сексуального насильства і скільки людей стали його жертвами

Незадовго до заходу сонця двоє солдатів у чорних балаклавах увірвалися до маріупольського підвалу, де Катерина ховалася із сусідами з перших днів війни. На мить 19-річна дівчина сподівалася, що солдати можуть бути українцями, хоча знала, що це малоймовірно в районі, який утримують росіяни. Вона швидко зрозуміла, що це були чеченські бойовики з Північно-Кавказького регіону Росії, частина збройних сил, які є особливо жорстокими щодо мирних жителів, які залишилися в українському портовому місті. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Washington Post, повідомляє Foreign Ukraine.

Солдати вихвалялися чудовим обмундируванням, виданим їх частинам.

Вона згадала, що у них на плечах висіли гвинтівки, і вони виглядали п’яними.

«Нам потрібно перевірити документи», — згадує вона, як один із солдатів говорив людям, які зібралися у підвалі. Коли вона піднялася, щоб взяти свої документи, один із чоловіків зупинив її, приклав руку до її щоки та похвалив її форму носа.

«Він спитав мене, як мене звуть. Я вже здогадувалася в глибині душі, що зараз станеться», – згадувала вона пізніше.

За тиждень після початку війни, міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба заявив, що мали місце «численні випадки» зґвалтування українських жінок російськими солдатами. Але після понад 100 днів конфлікту слідчі досі намагаються оцінити поширеність сексуального насильства і скільки людей мають подібний досвід, як Катерина.

Крім того, що доступ та інформація обмежені в окупованих районах, таких як Маріуполь, але травма, страх та стигматизація можуть утримувати людей від того, щоб висловитись.

«Розслідувати злочини на сексуальному ґрунті на окупованій території, коли ми ще перебуваємо у стані військового конфлікту, дуже важко. Це дуже складно, тому що жертви насправді налякані», – заявила генеральний прокурор України Ірина Венедиктова.

Польські прокурори, які зібрали понад 1000 свідчень біженців про військові злочини, кажуть, що поки жодне з них не пов’язане із сексуальним насильством.

Принаймні, на даний момент Катерина залишається однією з неврахованих. Пізніше вона добровільно розповіла історію журналістам The Washington Post, коли вони брали інтерв’ю в іншого члена її групи. Але щодо повідомлення про свій випадок владі, вона сказала: «Я ще не готова».

«Немає нічого незвичайного в тому, що люди не хочуть подавати офіційні заяви. У більшості випадків ті, хто зв’язався з нашою гарячою лінією, не хочуть розмовляти з поліцією чи прокуратурою», – каже Катерина Черепаха, директор La Strada Ukraine, яка керує національною гарячою лінією для жертв домашнього насильства та дискримінації за статевою ознакою.

Її організація консультує людей щодо процесу звітування, аби вони могли виступити, коли будуть готові. Згвалтування під час конфлікту вважається військовим злочином та не має терміну давності.

Черепаха сказала, що її волонтери відповіли на дзвінки з проханням про допомогу після 16 можливих випадків зґвалтування з того часу, як російські війська вторглися в Україну наприкінці лютого. За її словами, всі жертви, окрім однієї, були жінками, а троє – неповнолітніми. Наймолодшому було 13 років.

Українська прокуратура не оприлюднила власні підрахунки у справі. Чиновники кажуть, що вони мають лише часткову картину сексуального насильства у конфлікті і не хочуть применшувати значення проблеми.

Інших українських чиновників звинувачують у протилежному – у використанні історій про зґвалтування для ескалації емоцій. Минулого тижня український парламент проголосував за звільнення уповноваженої Верховної Ради з прав людини Людмили Денисової, частково через побоювання, що вона поширювала необґрунтовані повідомлення і зосередилася на сенсаційних подробицях, зокрема про зґвалтування немовлят.

Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні працює над підтвердженням версії. Зі 124 заяв про сексуальне насильство у зв’язку з конфліктом, які вона отримала, їй вдалося підтвердити 24 — 12 за участю російських збройних сил або пов’язаних з ними груп, п’ять за участю українських збройних сил та сім за участю невстановлених осіб на території, яку контролює Україна. Організація Об’єднаних Націй визначила, що ще 44 повідомлення неможливо перевірити, а вісім були хибними чи вкрай малоймовірними. Місія продовжує розслідувати ще 48 тверджень.

Праміла Паттен, спеціальний представник ООН з питань сексуального насильства в умовах конфлікту, назвала це лише «верхівкою айсберга» «звинувачень, які постійно і масово занижуються».

Згвалтування використовувалося як зброя війни протягом усієї історії — чи то для поневолення, терору або етнічної чистки населення. Повідомлялося про систематичне сексуальне насильство у конфліктах від М’янми до Боснії, тоді як, за оцінками істориків, до 2 мільйонів німців були зґвалтовані радянськими військами, коли вони просувалися проти нацистських військ в останні дні Другої світової війни.

Згідно з набором даних про сексуальне насильство у збройних конфліктах, повідомлення про те, що російські військові чинили зґвалтування на сході України, передували нинішньому конфлікту.

Але на думку чиновників та правозахисників, яку вони висловили в інтерв’ю The Washington Post, зґвалтування в Україні зараз не є чітко координованими та цілеспрямованими.

«Поки що Організація Об’єднаних Націй «не знайшла доказів систематичного використання сексуального насильства як засобу ведення війни в Україні», — заявила голова місії спостерігачів ООН Матільда ​​Богнер.

Офіційні особи кажуть, що очікують почути про нові випадки, як тільки жертви опиняться у безпеці.

У таких районах, як Маріуполь, основною перешкодою для перевірки повідомлень про звірства залишається доступ.

«Маріуполь став символом найтяжчих страждань України, зловживання настільки поширені, що навіть російські офіційні особи стурбовані тим, що вони можуть підірвати їхній наратив про визволителів», – зазначив анонімний американський чиновник з посиланням на розсекречені дані розвідки США.

Вадим Бойченко, мер Маріуполя, сказав, що йому відомо близько десятка повідомлень про зґвалтування у місті. Але страх і той факт, що здебільшого жителі, які бажають виїхати, можуть зробити це тільки через Росію, означає, що інформації недостатньо.

Катерина розповіла The The Washington Post, що сиділа біля дверей підвалу із 75-річною жінкою та домашнім вихованцем чихуахуа, коли 26 березня увійшли чеченці. Один солдат сказав їй піднятися для «огляду». Навколо них пролунав звук артилерійського обстрілу, і вона сказала йому, що боїться йти нагору.

Але він привів її в порожню квартиру на другому поверсі і наказав нахилитися і покласти руки на ліжко.

«Він показав мені, що я маю робити, але я сказала, що не хочу цього робити. Тоді він сказав, що вб’є мене», – розповідає дівчина.

Вона стала на коліна і благала зберегти їй життя.

«Але він мовчки підняв мене і зробив те, що хотів», – сказала дівчина.

Того дня її не було кому захистити у підвалі.

Вона жила у багатоквартирному будинку з сім’єю свого хлопця, хоча він поїхав працювати за кордон незадовго до вторгнення. Її стосунки з матір’ю довгий час були напруженими, а батько помер чотири роки тому.

38-річний Артем, робітник сталеливарного заводу «Азовсталь», з яким вона потоваришувала, розповів, що коли прибули солдати, він був у лікарні, відвідував свою матір, яка ризикнула вийти і була поранена уламком від вибуху. Але він підтвердив розповідь Катерини, сказавши, що пізніше повернувся до підвалу і почув від кількох сусідів, які були свідками того, як її вели нагору.

«У підвалі були й інші чоловіки, які могли б їй допомогти, але вони теж були налякані», – зазначає Артем.

25 квітня Катерина, Артем і троє друзів сім’ї втекли, ризикуючи проїхати через російські контрольно-пропускні пункти, перш ніж перетнути кордон до Латвії, потім до Литви та Польщі. Вони сказали, що хочуть залишитись у Норвегії.

Хоча Катерина сказала, що планує колись повідомити про зґвалтування, але мало сподівається на покарання злочинця, обличчя якого вона ніколи не бачила і більше нічого не знає про нього.

«Але я сподіваюся на це», – сказала вона.