Як війна допомагає українським секс-меншинам боротись за свої права

Війна приносить трагедію та втрати для кожного українця, але може прискорити їхній рух за рівні права

Фото: Укрінформ

38-річний Тарас Карасійчук, один із засновників українського покоління активістів за права ЛГБТК та його друзі з різних секс-меншин зібрали гроші для полку «Азов», добровольчої військової частини, яка виявилася однією з найсильніших в Україні, але до лав якої входять члени вкрай правих груп — тих, які тероризували ЛГБТК-спільноту вже майже десятиліття. Про це йдеться в аналітичній публікації The Washington Post, повідомляє Foreign Ukraine.

«Весь батальйон знає, що вони отримали гроші від «геїв» і їх це влаштовує. Якщо вони зможуть організувати успішний опір Росії, це добре. Це може шокувати типового західного ліберального активіста, але коли ви стаєте свідком війни, ваші цінності змінюються. Ви розумієте, що ваше коріння в нації, і що мати сильну націю дуже важливо», – розповідає Карасійчук.

Україна бореться з дивною новою реальністю. Війна приносить трагедію та втрати для кожного українця, але може прискорити їхній рух за рівні права.

Є й практичні чинники — наприклад, Україна офіційно подала заявку на вступ до Європейського Союзу, а це процес, який вимагатиме кроків щодо розширення прав та захисту ЛГБТК-людей. Але найсильнішим, за словами активістів, які організували співтовариство в останнє десятиліття, є почуття національної єдності, що зароджується, яке є інклюзивним і терпимим — і в усіх аспектах несхожим на Росію.

34-річній Руслані Панухник, яка керувала Kyiv Pride з 2016 по 2020 роки, війна допомогла пояснити людям за межами спільноти, чому вона бореться за права ЛГБТК, навіть коли війна загрожує виживанню України.

«Люди завжди кажуть: «Зараз не час», рік за роком, а може, особливо цього року. Але щодня – це день свободи. Терпимість та сприйняття відмінностей є основою демократичного суспільства. Якщо ми цього не закріпимо, наскільки ми, насправді, відрізняємося від Росії», – риторично запитує Руслана.

Перший гей-парад у Києві мав відбутися у 2012 році, але його жорстоко розігнали вкрай праві угруповання. 44-річного Святослава Шеремета жорстоко побили ногами і телекамери зафіксували сімох нападників.

Після багатьох років розпачу та неодноразових запеклих зіткнень із правими опонентами, Шеремет із оптимізмом дивиться на траєкторію прав ЛГБТК в Україні.

«Звучить дико, але війна нам допоможе», – вважає він.

Він організовує політичне лобіювання руху в українському парламенті та, за його словами, у ЄС. Процес подання заявки може стати рушійною силою довгоочікуваних перемог. До кінця наступного року він очікує на внесення законопроекту про розширення партнерських прав на одностатеві шлюби в рамках комплексної стратегії, спрямованої на задоволення очікувань, які спільнота, що складається з 27 країн, вимагає від своїх членів.

Наразі гомосексуальність в Україні не криміналізована, а просто не згадується у кримінальному кодексі. В українському законодавстві існує лише одна стаття, яка захищає ЛГБТ-людей від дискримінації на робочому місці. Вона з’явилася після багатьох років лобіювання з боку Шеремета та інших.

Соціальні зміни — більш повільний процес і в українських активістів обмаль ілюзій щодо викорінення гомофобії. Нещодавні опитування засвідчують: менш як п’ята частина українців вважає, що гомосексуальність має бути сприйнята суспільством.

«Угорщина та Польща гомофобні, якщо порівнювати їх, скажімо, з Канадою. Але тут, у Києві з мільйонним населенням, ви можете побачити лише один або два веселкові прапори», — розповідає Ленні Емсон, який цього року керує Київським прайдом.

Проте, минулого року, за словами Емсона, марш Київського прайду відвідало близько 7000 людей. Це далеко від тих років, коли доводилося бігати і ховатися, адже невелика кількість учасників шукала укриття від супротивників, озброєних битами та ціпками.

Перед вторгненням Росії почастішали випадки побиття ЛГБТ-людей поліцією, що зруйнувало почуття захисту, яке склалося за роки парадів гордості, на яких поліція була єдиною силою між учасниками та потенційними нападниками.

«Схоже, що перед війною почався відкат назад, особливо щодо поліції. Це дуже розчаровує, оскільки ми особливо старанно працювали в цьому напрямку і домагалися успіху з поліцією», – зазначає Емсон.