Молодь України змушена ухвалювати жорсткі рішення, на які не здатні більшість дорослих

Якби не війна, сказала мені Іра Любарська, вона, мабуть, провела усю весну, гуляючи вулицями свого рідного міста, слухаючи в навушниках музику улюбленого гурту Imagine Dragons, або сидячи на даху багатоквартирного будинку і перечитуючи книгу Трумена Капоте. І, можливо, якби вона була з Києва, чи Львова, чи з інших регіонів України, які постраждали від російського вторгнення, але відновили хоч трохи нормальне повсякденне життя, вона могла б так жити. Але виросла Іра у Маріуполі.

Про це йдеться у колонці Анни Нємцової – російської журналістки та громадської діячки на сторінках The Atlantic, повідомляє Foreign Ukraine.

Тому замість того, щоб ділити післяобідні пікніки з Вікою, її найкращою подругою дитинства, на даху будинку, в якому вони виросли, пара тижнями спала на смердючих матрацах у підвалі будівлі. Замість того, щоб бовтатися на подвір’ї будинку, де вони лазили по деревах або гаяли час на гойдалках, вони використовували подвір’я для приготування їжі на відкритому вогні, їх квартири були зруйновані російськими бомбардуваннями. Замість того, щоб жартувати та грати у пісочниці, як це було з дитинства, Іра допомогла Віці поховати там батьків. Замість того, щоб переслідувати життєві пристрасті, вона допомагала своїй сім’ї тікати з міста, адже воно було повністю знищене.

Ірі 18 років. Якби не війна, життя розтяглося б перед нею, адже можливості на кожному кроці. Висока, спортивна брюнетка, вона хоче стати репортером та вивчає журналістику у місцевому університеті. Вона розповіла мені про свій досвід із безперервною концентрацією, щоб зібрати воєдино дні та ночі, пов’язані з російським бомбардуванням, від якого загорілась квартира її сім’ї та десятки інших у їхньому будинку. Вона розповіла мені, як відвела свого батька-інваліда, стару бабусю і найкращу подругу, що тепер уже осиротіла, з єдиного міста, в якому вона колись жила; як їм довелося кинути її матір, яка опинилася у пастці на території, контрольованій Росією; як їй доводилося витягувати уламки зі своїх угів, поки вона тяглася за милі — іноді з батьком — у пошуках безпеки.

Під час моїх подорожей Україною я зустріла дуже багато молодих людей, таких як Іра. У Чернігові, неподалік білоруського кордону, був 18-річний хлопець, який наполягав на тому, щоб залишитися, навіть коли інші втікали, щоб він міг підтримати свого батька, поки той працював у міському морзі, задокументувавши епічну кількість смертей. У Києві був 24-річний чоловік, який прагнув допомогти забезпечити міські лікарні життєво важливими ліками. У Львові був аспірант і підприємець-початківець, який відклав свої плани і приєднався до міських сил територіальної оборони.

Якби не війна, можливо, їм дозволили б залишитись молодими. Але вторгнення Росії в Україну змусило їх і багатьох інших українських молодих людей, відразу стати дорослими. Війна наклала на них відповідальність, яка набагато перевищує ту, яку повинні нести люди їхнього віку, вимагаючи від них героїчної поведінки, тоді як в інших частинах світу від їхніх ровесників очікувалася б звичайна поведінка.

«Мені доводиться згадувати наше життя в минулому часі – я був; ми були», – сказала мені Іра, описуючи квартиру своєї сім’ї. «Ми жили у будинку № 7; будівлі не залишилося. Я ходив на курси журналістики. Я вступив до Маріупольського державного університету; університету не залишилося. Міста не залишилося».

Для неї та іншої української молоді 24 лютого 2022 року є поворотним моментом — життя завжди ділитиметься на період до того дня, коли війська Володимира Путіна увійшли до України і після. Раніше вони були молодими. Потім вони стали старими.

Я провела багато часу в Україні з цими молодими людьми не лише через трагедію їхніх обставин, а й тому, що певною мірою я можу їх зрозуміти. Мені не доводилося жити серед конфліктів, але я жила серед метушні і змушена була дорослішати раніше, ніж була готова до цього.

Я виросла в Радянському Союзі, у місті, яке Сталін наказав приховати через його стратегічне значення. У моєму рідному місті народилися визначні захисники демократії, такі як Борис Нємцов та Андрій Сахаров. Потім, коли я була підлітком, розпався Радянський Союз, і довкола мене звалилася вся будівля суспільства.

У цей час особливо виділяється одна дата. 19 серпня 1991 року останні залишки радянського апарату спробували здійснити переворот проти демократичного процесу, що зароджувався тоді, спробувавши навіть заарештувати президента Бориса Єльцина. Вони зазнали невдачі, і образ Єльцина на танку здався роміянам і всьому світу символом моменту, з якого наша країна може будувати нову країну.

Мене там не було. Я була у Пітері, у клініці УЗД. Я щойно дізналася, що вагітна. Мені було 19 років. Ні в чому на той момент не було певності. Молоді люди водили біля мого будинку транспаранти із написом «Нас ніщо не лякає!», але будували протитанкові барикади. Великі натовпи заповнювали основні площі Санкт-Петербурга, юрмилися групи, які не хотіли бути частиною тоталітарної системи. Однак, наша країна, якою ми її знали, розвалювалася. За спробою державного перевороту піде економічний колапс. Купувати продукти можна було лише на талони, простоявши кілька годин у черзі. Незважаючи на все це – хаос та кризи – я вирішила зберегти вагітність. Настав час мені стати дорослою, хочу я цього чи ні.

Те, що доводиться пережити українській молоді, набагато складніше, ніж те, що довелося пройти мені. Незважаючи на хаос початку 1990-х, у Росії був привід для оптимізму. Найважче побачити цей оптимізм в Україні сьогодні: навіть якщо країна здолає свого загарбника, так багато було зруйновано; так багато потребує відновлення. Тим не менш, я відчуваю якусь спільну справу з цими молодими людьми, змушеними ухвалювати рішення набагато жорсткіші, на які не здатні більшість дорослих.

Іра жила у Маріуполі з батьками та бабусею у трикімнатній квартирі у будинку №7 на вулиці Діловій. У квартирі були великі вікна та полиці з книгами, а з даху відкривався краєвид на Азовське море. Будинок, у якому лише 56 квартир, був збудований наприкінці 1930-х років і стояв навпроти Маріупольського металургійного комбінату, недалеко від берега річки Кальчик, що впадає в Азов.

Маріуполь знаходиться в тій частині України, де більшість мешканців, особливо представники попередніх поколінь, розмовляють російською, але бабуся Іри наполягла на тому, щоб навчити її українській мові. «Ніби передбачала, як багато це означатиме для мене зараз, — сказала Іра. Іра та Віка проводили дитинство, граючись, а коли виросли, дивилися захід сонця з даху, допізна балакали чи дивилися фільми — одним із перших улюблених фільмів Іри були «Пірати Карибського моря».

У ранок вторгнення бабуся Іри розбудила її криком: Путін оголосив нам війну. Маріуполь був однією з перших цілей, і сім’я чула, як поблизу лунали вибухи. Їхня будівля, що займала цінне місце з чудовим видом на море, знаходилася поряд з декількома великими російськими цілями, включаючи металургійний завод.

До кінця місяця в будівлі не було ані електрики, ані інтернету, ані мобільного зв’язку, а потім зрештою і газу для опалення та приготування їжі. Його мешканці збиралися у дворі та готували їжу на відкритому вогні. Російські війська брали район за районом, встановлювали блокпости, допитували всіх, що проходять, але переважно чоловіків. «Їх було так багато, як сарани, – розповів мені батько Іри, Віталій. У метушні, мати Іри виявилася не на тому боці і опинилася в пастці у тилу ворога.

Артилерійський вогонь посилився. Незабаром Маріуполь «запах мертвими тілами, що гниють», сказав Віталій. Бабуся Іри, Ірина, була успішною діловою жінкою в Маріуполі та володіла джипом Cherokee, який вона наповнила одягом та важливими документами, благаючи Іру та Віталія виїхати. Але вони відмовилися: мати Іри досі була в пастці по той бік лінії фронту.

31 березня артилерійські снаряди та бомби потрапили до будинку № 7, викликавши численні пожежі та величезну дірку у квартирі Іри. «Вогонь пронісся всіма квартирами, — згадувала Іра. «Ми нічого не могли зробити». Їхні будинки стали непридатними, сім’ї Іри та Віки сховалися в гаражах будинку. Тієї ночі, коли Іра і Віка, намагаючись заснути, почули ще один вибух. Бомба потрапила до сусіднього гаража. Серед постраждалих були батьки Віки, які загинули під час вибуху.

Під час переказу цього епізоду, голос Іри сповільнився, жах того ранку досі був свіжий. «Настав час йти, — сказала вона мені, — але Віка так жахливо плакала і сумувала. Я сказала їй, що її батьки хотіли б, щоб вона втекла з Маріуполя, що настав час переїжджати». Мешканці будинку невдовзі зібралися у дворі та поховали батьків Віки біля пісочниці. Ірі дуже хотілося зателефонувати рідній матері, сказати їй, що сім’я вирішила втікати у пошуках безпеки, але мобільного зв’язку, як і раніше, не було.

Зрештою, вони не могли більше чекати, і на початку квітня, коли Маріуполь потрапив у жорстоке оточення росіян, група їх вирушила в дорогу. Джип Ірини було знищено під час вибухів, тому вони вирушили пішки. До Іри, Віталія, Ірини та Віки приєдналися сусідка Іри Ольга та 2-річний син Ольги Гріша. Чоловік Ольги загинув під час того ж вибуху, що й батьки Віки. Внаслідок цього вибуху, у Ольги було поранено ноги, тому її довелося переправляти на інвалідному візку, отриманому в найближчій клініці. Група також взяла із собою ще одного мешканця будинку, хворого 80-річного діуся, який лежав на колісних ношах.

Вони пройшли через руїни Маріуполя загалом понад 10 миль, щоб вибратися за межі міста, минаючи завалені уламками магазини, кав’ярні, салони краси, багатоквартирні будинки. Якоїсь миті Ірі та Віці довелося повзти, як командос, дорогою, аби переконатися, що маршрут безпечний. Віталія, який під час бомбардування гаража отримав струс мозку, через який йому було важко ходити, довелося нести на плечах Іри. «Ми просто повинні були це зробити», – розповіла вона мені, ніби намагаючись переконати себе в тому, що вже зробила. «Я продовжував казати їм: «Ми виберемося живими».

На шляху до виходу вони пройшли через 22 російські блокпости. На кожному з них їх зупиняли і допитували або сепаратисти з Донецька, або бойовики з Чечні. Віталію та іншим чоловікам довелося роздягнутися, щоб довести, що вони не мають татуювань зі свастикою — натяк на абсурдну заяву Путіна про «денацифікацію» України — і не мають зброї. Тільки-но перебравшись у безпечне місце, Іра подумала, що проросійські сили могли забрати її чи будь-яку з інших жінок для зґвалтування. Але єдиним страхом було те, що її батька заарештують.

Приблизно в цей час я вперше зустріла Іру в Запоріжжі. Їй та родині вдалося втекти з Маріуполя, і вони прямували до села на заході України, де я пізніше знову наздожену її. Вона досі може розмовляти зі своєю матір’ю телефоном, але, оскільки війні не видно кінця, сім’я перестала планувати, коли вони можуть возз’єднатися.

Обидва рази, коли я зустрічалася з нею, Іра показувала мені аркуш паперу, документ, який дозволяв їй проходити через російські блокпости, доводячи, що вона пройшла «фільтрацію» — процес, за допомогою якого їй дозволили виїхати з Маріуполя. Приниження цього випробування залишилося майже таким самим довгим, як і жахи її останніх днів у рідному місті. «Спочатку нас бомбили, потім допитували, потім фільтрували», – сказала вона. «Путін «звільнив» нас від нашого дому, нашого навчання, нашої роботи, нашого майбутнього».

Історія Іри дивовижно типова для молодих людей, яких я зустрічала, підлітків та 20-річних, що виявляли надзвичайну мужність під час терору.

У Чернігові я спостерігала, як Назар Фененко робив перерви, допомагаючи своєму батькові у місцевому морзі під час онлайн-курсів університету. У Чернігові, старому та витонченому місті, зараз зруйновані житлові будинки, школи та лікарні. Десятки людей — не лише дорослих, а й дітей — були вбиті, смерті, з якими добре знайомі Назар та його батько Юрій. У перші дні війни мати та молодша сестра Назара евакуювалися, але 18-річний хлопець вважав за краще залишитися. «Я просто не міг уявити свого батька одного в цьому морзі», – сказав він мені. Якби не війна, Назар просто би продовжив навчання — на хімічному факультеті в Київському університеті.

У Львові 24-річний Марко Басараб розповів мені, як приєднався до міських сил територіальної оборони невдовзі після того, як переїхав туди з Києва, де бомба вибила вікна у квартирі його родини. Вдень він збирав та роздавав допомогу жертвам війни, які шукали притулку у західноукраїнському місті, а вночі вводив у Львові комендантську годину. Син успішного київського бізнесмена, Марко навчався у приватних школах Великобританії, Франції, Німеччини та Румунії та захистив кандидатську дисертацію. Якби не війна, він планував провести відпустку у Португалії з друзями.

Це лише кілька незліченних історій про юнаків, чиє життя назавжди змінилося. Якби не війна, ким вони були?

Однак варто розглянути й іншу перспективу: як ці молоді люди прийшли на допомогу своїй країні у скрутну хвилину, як вони виявили свою хоробрість у найекстремальніших обставинах. Так, ми могли б з тугою говорити про майбутнє, яке вони втратили, але вони показали мені майбутнє, яке вони можуть побудувати.

Серед молодих людей, яких я зустріла, був 24-річний Антон Одноріг. Розчарований легендарно високим рівнем корупції в Україні, під час вторгнення він щойно пішов із держслужби та влаштувався на роботу до компанії із закупівель медичних товарів у Києві. Якби не війна, він планував поїздку до свого рідного міста Маріуполь, де прогулявся б азовськими пляжами з матір’ю та сестрою.

Коли ми сиділи в його кабінеті з краєвидом на Майдан, де прозахідні протести 2014 року спровокували анексію Криму Росією та багаторічну війну на Донбасі, Антон, здавалося, відчув можливість побудувати нову Україну, в якій любов покоління до радянської доби може бути замінена прагненням нового покоління — до глибокої інтеграції з Європою та Заходом. «Я хочу, щоб ми поважали один одного, ставали багатими і щасливими разом. Моє покоління може це зробити», – сказав він мені.