Росія використовує викрадення дітей, щоб вплинути на українське населення та владу і змусити їх скласти зброю

Тисячі українських дітей зникли безвісти з 24 лютого. Зростає кількість свідчень того, що деякі з цих дітей були силоміць вивезені до Росії. За словами постійного представника України в ООН Сергія Кислиці, на початок червня до Росії було передано понад 234 тисячі дітей. Викрадення неповнолітніх є порушенням як Конвенції ООН про геноцид, так і Конвенції ООН про права дитини. Проте, нещодавні дослідження показують, що така тактика має серйозні прецеденти. У минулому авторитарні режими в Іспанії та Аргентині, серед іншого, вдавалися до викрадення дітей, щоб переслідувати своїх супротивників — саме тоді, коли ці режими вступали у свої смертоносні та репресивні фази. Ці історичні випадки є уроком того, як Україна може притягнути винних до відповідальності.

Про це йдеться в аналітичній публікації Світлани Черних, старшої викладачки Австралійського національного університету та Франчески Лесса, викладачки Оксфордського університету на сторінках The Washington Post, повідомляє Foreign Ukraine.

Що ми знаємо про зниклих дітей з України?

Чутки про викрадення неповнолітніх українців датуються 19 березня, коли МЗС України повідомило, що російські выйськові забрали 2389 дітей із Луганської та Донецької областей. Водночас, помічник мера Маріуполя Петро Андрющенко повідомив, що близько 4500 жителів міста проти їхньої волі були вивезені до Росії.

Хоча точна кількість викрадених дорослих та дітей залишається невідомою, дедалі більше даних свідчить про те, що це велика кількість. У середині квітня Організація з безпеки та співробітництва в Європі повідомила про детальні заяви офіційних осіб України про те, що російські війська депортували близько 500 000 мирних жителів. З того часу їх кількість зросла: нещодавно влада України підрахувала, що 1,2 мільйона українців були депортовані проти їхньої волі.

Ці твердження ще доведеться перевірити, а у воєнний час знайти конкретних дітей та сім’ї виявилося непросто. Але повідомлення про примусову депортацію до Росії та загрозу найбільш уразливим громадянам України викликали тривогу у Європейському парламенті.

Повідомляється, що на початку березня російська уповноважена з прав дітей Марія Львова-Бєлова зустрічалася з Володимиром Путіним, щоб обговорити внесення до Державної Думи змін, які б спростили російське законодавство та прискорили усиновлення дітей із зони бойових дій в Україні.

У квітні Львова-Бєлова підтвердила, що 1560 дітей з України прибули до Росії без батьків, і що частина цих дітей, за її словами, може бути усиновлена ​​російськими сім’ями. А російський сенатор Лілія Гумерова відкрито говорила про те, що українським дітям «зі звільнених територій» не вистачає знання російської мови, і оголосила, що буде організовано спеціальні літні табори для навчання їх російській мові.

Режими в інших країнах також викрадали дітей

Викрадення та незаконне присвоєння неповнолітніх дітей диктаторськими режимами навряд чи можна назвати новим явищем. Військовий режим Аргентини 1976-1983 років, наприклад, був відповідальний за систематичне зникнення близько 30 000 політичних опонентів, але також «вкрав» близько 500 дітей, які народилися під час затримання їхніх матерів.

Через незаконну мережу усиновлень ці діти часто потрапляли до рук сімей тих самих військових чи поліцейських, які були причетні до вбивства біологічних батьків дітей. В інших випадках немовлята потрапляли до дитячих будинків або усиновлювалися сім’ями, лояльними військовому режиму, з фальшивими документами, які приховують їхнє справжнє походження.

З цими дітьми поводилися як з «військовою здобиччю», а головною метою військової диктатури було «знищити будь-які сліди своїх лівих ворогів та їхню спадщину». Незважаючи ні на що, з 1977 року неурядова організація «Бабусі Травневого скверу» успішно ідентифікувала та об’єднала 130 дітей із їхніми біологічними сім’ями.

Історія з «вкраденими немовлятами» в Іспанії стала відома у 2011 році. Практика передачі дітей — тисячі з яких були відібрані у політичних опонентів, поміщені в будинки для людей похилого віку або віддані на усиновлення сім’ям, лояльним режимам, — почалася за генерала Франсіско Франка під час громадянської війни 1936—1939 років. Точна кількість дітей, вкрадених із сімей, які вважаються політично підозрілими, невідома, але, за деякими оцінками, обчислюється десятками тисяч.

Захисники описують тактику примусового вилучення дітей у жінок, які воювали на боці республіканців, як спробу режиму Франка «викорінити комуністичні тенденції», яка нагадує заявлене Путіним прагнення «денацифікувати» Україну. Мережа нелегального усиновлення в Іспанії пізніше перетворилася на «бізнес із заробляння грошей», який тривав до 1980-х років.

Які уроки для України?

Пікові моменти репресій зі сторони авторитарних режимів пов’язані з крайньою дегуманізацією ворога, яка поширюється і на дітей, заперечуючи їхню вроджену невинність. Історія свідчить, що ці періоди часто збігаються з більш поширеними порушеннями прав людини. В Іспанії та Латинській Америці це означало масове усунення супротивників, зокрема викрадення їхніх дітей.

У своїй війні проти України Росія, мабуть, використовує викрадення дітей, щоб вплинути на українське населення та владу і змусити їх скласти зброю.

Донедавна винні у злочинах проти дітей рідко притягувалися до відповідальності. Проте, ситуація змінюється. У 2012 році федеральний суд Буенос-Айреса засудив колишніх аргентинських диктаторів Хорхе Відела і Рейнальдо Біньоне до 50 і 15 років ув’язнення відповідно за спостереження за систематичною крадіжкою немовлят у політичних ув’язнених.

У нещодавно опублікованій книзі «Судовий процес над Кондором» один із нас виявив не менше 45 кримінальних справ про транснаціональні порушення прав людини в Південній Америці 1970-х років. Серед них у 2020 році аргентинський суд засудив чотирьох колишніх офіцерів розвідки до довічного ув’язнення за злочини проти людяності, зокрема за крадіжку та приховування двох уругвайських дітей.

Оскільки Україна починає притягувати винних до відповідальності за військові злочини, ці історичні справи та нещодавні судові процеси в Південній Америці за транснаціональні порушення прав людини є прикладом того, як правда зрештою виходить на світ. І найголовніше, ці справи ілюструють, як особи, відповідальні за викрадення дітей, можуть бути притягнуті до відповідальності в суді.