Війна загострила громадянські настрої та показала принципові самобутні відмінності між Україною та Росією, особливо щодо системи влади, ролі особистості та цінності людського життя, характеру соціальних зв’язків, здатності проводити масові заходи, активності та почуття свободи дій

Російське вторгнення в Україну та його брутальний перебіг об’єднали суспільство і владу в прагненні її дерусифікувати в багатьох сферах. Проросійські партії втратили майже весь електорат і були заборонені, російські історичні особистості та символи видаляються з публічних просторів, російська мова та культура – ​​зі шкільних програм та публічних просторів, Українська Православна Церква Московського Патріархату перебуває у кризі та намагається обмежити зв’язки з Москвою.

Про це йдеться в аналітичній публікації Ядвіги Рогози, аналітикині Центру східних досліджень імені Марка Карпіа, повідомляє Foreign Ukraine.

Більшість українців відкидають російську культуру як інструмент побудови імперського статусу ворога та формування російсько-центристської, колоніальної свідомості. Це супроводжується зростанням гордості та національної самосвідомості – популяризацією та утвердженням своїх символів, історичних особистостей, культурної спадщини, відновленням інтересу до людей, дистанційованих з публічного простору у комуністичний період та забутих після здобуття незалежності. Суспільство об’єднується у цих прагненнях та цінностях, і колишні регіональні розбіжності значною мірою подолані. Як і 2014 року, внаслідок анексії Криму, імпульс до прискорення формування нової антиросійської ідентичності українців дала сама Росія. Однак безпрецедентний масштаб агресії, що триває, означає, що розмах цих прагнень сьогодні незрівнянно більший. Від декомунізації, що почалася в широких масштабах після захоплення Криму, країна переходить до «повномасштабної», остаточної дерусифікації, що охоплює всі сфери життя, включаючи історію та бачення майбутнього.

Дії щодо дерусифікації

3 травня Верховна Рада проголосувала за заборону політичних партій, дії яких заперечують чи виправдовують російську збройну агресію, зображують її як громадянську війну та прославляють чи виправдовують її учасників. Цій події передувало березневе рішення РНБО про зупинку діяльності проросійських груп та розпуск парламентської фракції «Опозиційна платформа — За життя» (ОПЗЖ) у квітні. Судові рішення лише санкціонували поступовий розпад партій на чолі з ОПЗЖ, які виступають за Москву, депутати якої масово залишили країну після початку зіткнень, а одного з її лідерів – Віктора Медведчука (затримано після втечі з-під домашнього арешту) – став ворогом народу в Україні. Дії влади були водночас реакцією на очікування громадян: опитування свідчать про масову підтримку заборони проросійських груп і дезінтеграції їх соціальної бази. 22 травня Верховна Рада ухвалила закон, що забороняє просування будь-якої символіки, пов’язаної з агресією (символи Російської держави та збройних сил, включаючи літери «V» і «Z») як партіями, так і громадськими організаціями (вони можуть лише експонуватись в музеях та підручниках).

У країні йде процес дерусифікації топонімів: дотримуючись суспільних настроїв, міська влада змінює назви вулиць та площ, пов’язаних з Росією, на назви, пов’язані з героїчними сторінками української історії. У Києві проходять громадські консультації щодо зміни назв станцій метро (зокрема, Дружби народів, Льва Толстого, а також Мінської, яку пропонується перейменувати на Варшавську) та кількох сотень вулиць, пов’язаних із російською державою та культурою. У Дніпрі перейменовано 30 вулиць. Те саме відбувається по всій країні, від Харкова до Ужгорода. Демонтуються радянські пам’ятники: у центрі Києва з-під Ковчега Дружби народів прибрали скульптуру на згадку про приєднання України до СРСР, а сам ковчег перейменували на Ковчег Свободи. З Дніпра, Луцька, Одеси, Мукачева та інших центрів було вивезено численні пам’ятники та символи часів СРСР. Водночас, цей процес показує, що, незважаючи на декомунізацію простору пам’яті, що відбувається з 2014 року, в країні досі збереглися багато радянських символів та пам’ятних дат. У травні Міністерство культури та Український інститут національної пам’яті ініціювали проект «Дерусифікація, декомунізація та деколонізація у публічному просторі», який розпочався із серії дебатів про минуле та політику щодо спадщини Росії та СРСР у форми назв вулиць та площ. Рішення про їх зміну залишаються на розсуд органів місцевого самоврядування, але міністерство пропонує призначити спеціальну раду, яка б могла вирішувати проблемні випадки, коли голоси мешканців можуть розділитися.

Влада оголосила про зміни у навчальних програмах, щоб обмежити участь у них російської мови та літератури. Міністр освіти Сергій Шкарлет висловився за заміну уроків російської мови в школах іншими предметами вже з 1 вересня, але наголосив, що рішення мають приймати самі школи та батьківські ради. Його ідею підтримують мовний омбудсмен Тарас Кремень та омбудсмен з питань освіти Сергій Горбачов, які хочуть збільшити кількість уроків української мови, літератури, історії, математики та англійської мови у своїх шкільних програмах. У квітні стартував загальнонаціональний проект «Єдиний» – безкоштовний 28-денний мовний курс, покликаний дати учасникам можливість подолати бар’єр переходу з російської на українську мови у повсякденному спілкуванні. У свою чергу Рада з розвитку бібліотек схвалила рекомендації про вилучення з фондів творів російськомовної літератури, визнаних пропагандистськими, та заміну їх україномовними. Згідно з розробленими критеріями, будуть видалятися твори, які якимось чином підривають незалежність України, прославляють агресивну політику Росії, пропагують війну та національну та релігійну ворожнечу. 29 травня Верховна Рада зареєструвала законопроект (написаний політиками з конкуруючих партій — «Слуга народу» та «Європейська солідарність»), що закликає до обмеження присутності російської музики у ЗМІ та публічному просторі та заборони всіх виконавців, які мали російське громадянство після 1991 року.

Руйнується і нинішня формула роботи Української Православної Церкви Московського Патріархату. Вона роками функціонувала де-факто як знаряддя РПЦ, але після вторгнення почала втрачати віруючих і концентрувати суспільне невдоволення, внаслідок чого спробувала стати незалежною від Москви.

Дерусифікація свідомості

Консенсус у прагненні відірватися від російської та радянської спадщини ілюструють опитування громадської думки. Українці практично одноголосно відкидають концепції, що просуваються російською владою, і пропаганду агресора. З тезою про те, що українці та росіяни – одна нація, не згодні 91% опитаних (роком раніше – 55%), тоді як 70% жителів сходу України, 91% півдня, 93% центру та 97% жителів західної частини країни заперечують це твердження. 89% опитаних вважають російську навалу геноцидом українського народу (86% на сході країни, 85% на півдні, 91% у центрі та 92% на заході). Негативне ставлення до Леніна заявили 78% опитаних, а до Сталіна – 84%. Швидко падає і відсоток українців, які використовують у повсякденному спілкуванні лише російську мову – у 2012 році їх було близько 40%, на початку війни – 18%, а наприкінці квітня – 15%. Людей, які щодня використовують дві мови, стає дедалі більше (на даний момент 33%), а це означає, що деякі громадяни почали використовувати у повсякденному спілкуванні українську мову. Частка респондентів, які виступають за обов’язковість використання української мови у сфері послуг, збільшилася з 72% у лютому до 85% у травні, при цьому найбільше зростання зафіксовано серед мешканців центру країни (з 57% до 91%).

Опитування також свідчать, що ворожість до Росії сьогодні кардинально змінює ставлення українців до спільного минулого – дедалі менше ідентифікують себе із радянською спадщиною, відбувається наруга над радянськими історико-ідеологічними міфами. Про розпад СРСР шкодують лише 11% респондентів (зниження з 46% у 2010 році). Про розпад радянської імперії не шкодують 87% українців, і вони становлять абсолютну більшість у всіх регіонах (80% на сході, 81% на півдні, 89% у центрі та 94% на заході). Ставлення до СРСР об’єднує респондентів різного віку: 81% людей віком від 51 року не шкодують про його розпад, 91% у віці 36–51 року та 92% у віці 18–35 років. Так званий День Перемоги 9 травня – це пережиток минулого в країні: у 2018 році він був важливим для 80% опитаних, а сьогодні – для 34% (36% вважають його пережитком, а 25% – звичайним днем). Навіть серед людей старших 51 року, які святкували цю подію більшу частину свого життя, тих, хто ставиться до неї сьогодні як до звичайного дня або як до святині (48%), більше, ніж тих, для кого вона має велике значення (44%) ). До речі, в країні вже кілька років відзначаються дві дати: 8 травня за європейською традицією відзначається День пам’яті та примирення та вшанування жертв Другої світової війни, а 9 травня – День перемоги над нацизмом. Більше того, у квітні до парламенту надійшов законопроект про скасування святкування 9 травня.

Дослідження показують, що Україна також намагається переосмислити радянське минуле у дусі власної могутності: 78% респондентів високо оцінюють внесок свого народу у перемогу над фашизмом, а 67% навіть вважають, що їхня країна зробила найбільший внесок у перемогу у Другій світовій війні. Фігури, нав’язані десятиліттями радянської пропаганди і є частиною природного пантеону пострадянської людини, були повалені і, як і раніше, затавровані як прихильники імперської політики Росії. На цьому тлі становище важливих українських символів та історичних особистостей, зокрема Богдана Хмельницького (92% позитивних оцінок порівняно з 73% у 2018 році) або Михайла Грушевського (83% та 68% відповідно).

У той же час війна охоплює регіональні розбіжності, які раніше були помітні серед громадян до політичних, історичних та ідеологічних питань. Події, постаті чи формування, які в минулому були суперечливими та розділеними, сьогодні набувають визнання абсолютної більшості суспільства, а відмінності між жителями окремих регіонів (і між російськомовними та україномовними громадянами), хоч і мають місце, значно зменшились. Учасниками боротьби за незалежність України ОУН-УПА вважають 81% респондентів (з 2015 року цей показник подвоївся, а порівняно із 2010 роком – у чотири рази). На думку з цього суперечливого питання поки що мало впливає місце проживання: тезу підтримують 89% жителів заходу, 82% центру, 73% півдня і 72% сходу країна.

Найбільше цінуються і колись суперечливі для деяких громадян постаті – Степан Бандера, лідер українських націоналістів, або Симон Петлюра, лідер Української Народної Республіки, який воював із більшовиками у союзі з Польщею. Першого позитивно оцінюють 74% українців (у 2012 р. – 22%, у 2018 р. – 36%; на сході країни цей відсоток нині становить 65%), другого – 49% (у 2016 р. – 26%, 2018 р. – 30%). Ці настрої супроводжуються також зростаючим почуттям гордості за свою країну та інтересом до своєї історії, культурної та природної спадщини. Після початку вторгнення та демонстрації ефективної оборони на полі бою жителі стали набагато частіше висловлювати гордість за свою Батьківщину (ситуацію в країні у лютому позитивно оцінювали 25% опитаних, а у квітні – вже 80%; у лютому 45% вважали, що держава ефективно виконує свої функції, а травні – 89 %).

Хвилі дерусифікації

Протягом трьох десятиліть незалежності Україна балансувала між зміцненням відносин із Росією та проявом європейських прагнень та відокремленням себе від спадщини східного сусіда. Першу спробу часткової декомунізації було здійснено відразу після розпаду СРСР — основи комуністичної ідеології були вилучені з програм шкіл та вишів, а погруддя Леніна та інших комуністичних активістів зі шкіл та установ — переважно на заході країни — а також змінені назви багатьох підприємств та установ. Друга спроба була здійснена у період президентства Віктора Ющенка (2005-2010 рр.), який зосередився на увічненні пам’яті про Голодомор, який не відзначений радянською історіографією, та на оцінці заслуг націоналістичних формувань ОУН-УПА у боротьбі за Незалежність України. За його правління також було створено Український інститут національної пам’яті.

Чергову хвилю викликала агресія Росії у 2014 р. Саме тоді прискорився процес конструювання свідомості, що стосується західних цінностей та героїчних настроїв громадян, а також оцінки українських прагнень до незалежності (важливими суб’єктами яких були націоналістичні формування). У 2015 р. було ухвалено низку законів, що забезпечують правову базу декомунізації, розпочався більш масштабний демонтаж радянських пам’яток та пам’ятних дат, перейменування вулиць та навіть міст (зокрема, Дніпропетровськ було перейменовано на Дніпро). Було узаконено соціальні акції — у 2014 році по всій країні стихійно зносили пам’ятники Леніну, і ця акція отримала назву «Ленінопад». Хоча ця спонтанна декомунізація була природною реакцією значної частини суспільства, дії тодішнього президента Петра Порошенка, котрий будував свій політичний капітал на патріотичній риториці, викликали протидію частини громадян, особливо російськомовних жителів східних регіонів.

Після 24 лютого спостерігається найсильніший в історії незалежної України імпульс до проведення глибокої і комплексної дерусифікації, тобто до усунення не лише спадщини періоду СРСР, але й усього, що вважається інструментом впливу Росії у країні. Низку кроків у цій галузі вже вжито, а масштаби та глибина подальших змін є предметом інтенсивних дискусій. Багато постулатів, що виникають із цього приводу, носять радикальний характер – відмова від культури сусіда у всій її повноті, просякнута ідеями імперської політики Росії, і неповажне і поблажливе ставлення до сусідніх країн, зведених до рангу колоній, що перегукується у творах сучасних письменників і літературних класиків – від Олександра Пушкіна до Йосипа Бродського. Підхід, що виявляється, іноді буває крайнім і позаісторичним – він вимагає однозначної ідентифікації з Україною, навіть історичних діячів, які жили в часи, коли сучасні національні категорії тільки зароджувалися.

Також стосовно сучасних реалій багато українців виступають за всеосяжне відсікання від Росії та її суспільства, відкидаючи правомірність її поділу на прихильників вторгнення та влади, і т.зв. добрих росіян, які намагаються їм протистояти. Безперервні суперечки можна розцінювати як завершальний етап пошуків звільнення від сильного впливу сусіда – як політичного, так і культурного, що пронизує багато сфер життя. На рубежі 1980-х і 1990-х років тим же шляхом пішли країни Балтії, які в той час почали демонтаж радянської спадщини та формування нової ідентичності, що породила сильні антиросійські та націоналістичні настрої. Сьогодні Україна переживає цей процес інтенсивно і, здається, безповоротно.

Війна загострила громадянські настрої та показала принципові самобутні відмінності двох країн, особливо щодо системи влади, ролі особистості та цінності людського життя, характеру соціальних зв’язків, здатності проводити масові заходи, активності та почуття свободи дій. Рішучість українців відрізати себе від Росії пов’язана із двома явищами. По-перше, це безпрецедентний інтерес до України на міжнародній арені та її посилення як окремої держави, культурно та політично відмінної від свого сусіда. Друге – видима активізація зусиль влади та жителів, яка зазнала нападу країни на перманентне переміщення в західний простір як у символічному, так і в політико-інституційному вимірах. У найближчі роки Україна розвиватиме та поєднуватиме ці дві тенденції – прагнення до зміцнення власної національної ідентичності та розвиток зв’язків із Заходом, важливим елементом яких стане поглиблення співпраці з Польщею, яка сприймається як ключовий і перевірений союзник.