Ані в журналістиці, ані в наукових колах розуміння конфліктів на пострадянському просторі не викликало логічних висновків: а саме розглянути їх у контексті руйнування імперій

Радянський Союз, зазвичай, називають на Заході «радянською імперією» або навіть «Російською імперією», і в ключових аспектах – це, справді, так. Під час холодної війни Москва окупувала і контролювала низку держав на своїй периферії, тому історичні факти про експансію Росії через завоювання та колонізацію цілком очевидні. Але ні в журналістиці, ні в наукових колах розуміння конфліктів на пострадянському просторі не викликало логічних висновків: а саме розглянути їх у контексті руйнування імперій. Про це йдеться в аналітичній публікації Анатоля Лівена, старшого наукового співробітника Інституту відповідального державного управління Квінсі на сторінках Foreign Policy, повідомляє Foreign Ukraine.

Ця відсутність інтересу видається дивною, враховуючи глибоке занепокоєння західної ліберальної інтелігенції імперіалізмом та його критикою. Коли я висвітлював розпад Радянського Союзу і його наслідки як журналіст лондонської газети «Таймс», моя призма була сформована роками, проведеними в Південній Азії — спочатку як дослідника імперської історії, а потім як журналіста. Тому для мене було природним явищем – розглядати розпад радянського простору як постімперський процес. Це була, мабуть, найбільша різниця між моїм поглядом і поглядом більшості моїх західних колег.

Радянський Союз був, звісно, ​​особливим випадком серед імперій. Але це більшою чи меншою мірою можна сказати про всіх. Величезні відмінності існували між Британською, Французькою та Іспанською імперіями, не кажучи вже про Османську чи Китайську. Проте їх перетинає фундаментальна розділова лінія: лінія між сухопутними і морськими імперіями. Росія була сухопутною імперією і в деяких аспектах залишається такою як за своїм складом, так і за своєю політикою. Це мало критичні наслідки під час та після розпаду Радянського Союзу, які спостерігаються до сьогодні.

Незважаючи на жорстоку війну, що триває в Україні, і настільки ж жорстоке придушення чеченського заколоту, конфлікти і суперечки, які виникли після розпаду Радянського Союзу, були далеко не найстрашнішими в історії імперій, зокрема нещодавніх. У всіх випадках кінець імперії призводив до масового насильства. У деяких випадках це відбувалося відразу після імперського краху. В інших випадках насильство відбулося після кількох десятиліть. В Ірландії, на Близькому Сході, у Південній Азії, Східній Європі та на Балканах наслідки Габсбурзької, Османської та Британської імперій — і характер їхнього розпаду — досі проявляються сьогодні, покоління по тому.

Відносини між імперією та локальними конфліктами були цілком двозначними, найбільш яскраво вираженими в епітеті Тацита про імперський Рим, який римський історик вклав у вуста британського вождя: «там, де вони створюють пустелю, вони називають це миром». Створення імперій пов’язані з масовим насильством, іноді у масштабах геноциду. Однак після цього економічні та політичні інтереси імперської держави вимагають підтримки миру на її теренах. Заява про припинення конфлікту та встановлення миру – у рамках Pax Romana, Pax Britannica чи Pax Americana – також має фундаментальне значення для його легітимності та відчуття імперської місії.

Проте, відомо, що імперії також заморожують, породжують та інкубують конфлікти. Іноді це відбувається тому, що імперське правління призупиняє колишні конфлікти, як, наприклад, між індусами та мусульманами в Британській Індії або між вірменами та азербайджанцями за царів та СРСР. Іноді джерелом конфлікту є створення імперією абсолютно нових держав або держав з новими кордонами, таких як Ірак на Близькому Сході, які об’єднують різні етнічні групи, що ніколи не жили в одній державі, розділення людей між сусідніми державами або загнання древніх ворогів під один дах, як у колишній Югославії та багатьох африканських країнах. Це призводить не лише до громадянських конфліктів, а іноді й до війн між державами-наступниками — як у Кашмірі, колишній Югославії та Україні — оскільки держави-наступники борються за перекроювання кордонів відповідно до своєї версії етнічної чи етнорелігійної легітимності.

Іноді гірке обурення є наслідком масової міграції, викликаної імперським економічним розвитком або цілеспрямованою колонізацією: англійці та шотландці до Ірландії, китайці до Ост-Індії, індійці на Фіджі та Вест-Індії, таміли на територію нинішньої Шрі-Ланки, грузинів до Абхазії, росіян у балтійські республіки та регіони України.

Можливо, найкраще, на що можна сподіватися, — це формальні чи неформальні домовленості, подібні до тих, що існують у Малайзії та країнах Балтії, за яких корінне населення монополізує контроль над урядом та силами безпеки, тоді як нащадки китайських та російських іммігрантів, відповідно, домінують у багатьох частинах економіки. Найгіршими наслідками є жахливі масові вбивства, такі як вбивства китайців, які супроводжували індонезійський переворот 1965 року, або насильницькі спазми, такі як грузино-абхазька війна 1992-93 років, яка почалася з грузинських збройних погромів проти абхазів і закінчилась етнічною чисткою більшості грузинського населення зі сторони абхазьких переможців.

Ані міжнародне право, ані демократія не дають чітких відповідей на жодну з цих суперечок. Саме теорія етнічного самовизначення заради демократії, прийнята президентом США Вудро Вільсоном після закінчення Першої світової війни, дала нібито ліберальне обґрунтування насильницького поділу та очищення на великому етнічному гобелені Центральної та Східної Європи та Південно-Східної Європи. Як і в Косово, Нагірному Карабаху та Криму, принципи міжнародного права та демократії часто працюють один проти одного, внаслідок чого держави обирають між ними залежно від власної вигоди. Мажоритарна демократія є загальновідомо небезпечним принципом в етнічно розділених суспільствах з різними національними переконаннями, як яскраво демонструє історія Північної Ірландії з 1920-х по 1990-і роки.

Зрештою, навряд чи розумно очікувати, що місцеві жителі та їхні лідери автоматично підпорядковуватимуться міжнародним законам, які вони ніколи не приймали і з якими не погоджувалися. Коли Британська, Османська, Габсбурзька та Радянська імперії впали, а Югославія розпалася, це було дуже природно для північних ірландських католиків, курдів, судетських німців, косовських албанців, кашмірських мусульман, бангладешців, біофранців, сербів, хорватів, пуштунів, чеченців, карабахських вірмен і кримських росіян домагатися чи підтримувати незалежність та/або союз із співвітчизниками у сусідній державі. Іноді, як в Ірландії, Південній Азії та Судані, результатом (після великого насильства) був міжнародно визнаний поділ. Найчастіше все вирішувалося якимось поєднанням прагматизму і переважаючої сили.

Однак у цьому аспекті між наслідками для морських і сухопутних імперій є одна велика відмінність: морські держави можуть повернутися додому через сотні або тисячі миль води і відокремитися (хоча часто лише після жахливих воєн за незалежність, як в Індокитаї, Алжирі та Кенії) від конфліктів, які вони залишили позаду. У колишніх сухопутних імперіях стара основна імперська нація залишається на межі своїх колишніх імперських володінь, і її власна більшість і меншість населення часто виходять за ці кордони.

Це стосується і Туреччини, яка включає величезне курдське населення, що перетинається з курдськими меншинами Сирії, Іраку та Ірану і, природно, прагне об’єднатися з ними в одну курдську державу. Туреччина зіткнулася б з аналогічними проблемами зі своїми численними вірменськими та грецькими меншинами, якби не вбила або не вигнала практично всіх їх. Німеччина у 1920-х і 1930-х роках, як держава-наступник Німецької імперії, що межує з багатьма землями колишньої австрійської імперії, зіткнулася з цією проблемою в протилежному напрямку: великі етнічні німецькі меншини в сусідніх державах бажали возз’єднання. У країнах колишнього Радянського Союзу є обидві ці риси.

В одному випадку морська імперія (Британія) також контролювала колонію на своєму безпосередньому кордоні (Ірландія), внаслідок чого особи, що належать до меншості імперських поселенців (нащадками яких є ірландські протестанти), залишаються громадянами колишньої імперської держави. Внаслідок цього, дотепер Великобританія керує частиною Ірландії і до 1990-х років була залучена до постколоніальної війни. У цьому не винні британські політики останніх поколінь. Їх не було за часів кривавих завоювань королеви Єлизавети I та Олівера Кромвеля, і вони не були відповідальні за конфіскацію ірландських земель та заселення їх англійцями та шотландцями. У будь-якому випадку, постарайтеся, якщо зможете, орієнтуватися у сучасних проблемах незалежності та поділу Ірландії відповідно до будь-яких чітких версій демократії чи міжнародного права.

Ніщо з цього не виправдовує російське вторгнення в Україну, як і часто жахливу поведінку інших імперських і постімперських держав. Це передбачає дві речі: по-перше, російські війни в Україні та на Кавказі не є частиною якогось глобального плану агресії проти Заходу. Війна Росії в Україні йде за Україну. Таким чином, ми можемо шукати прагматичне рішення війни, не побоюючись, що це підштовхне Росію до загроз НАТО і Європейському союзу, за можливим виключенням країн Балтії, і то тільки в тому випадку, якщо вони почнуть безрозсудно агресивні дії проти Росії (наприклад, перерізавши комунікації з російським ексклавом (Калінінградом).

Попри багато західних повідомлень, було недостатньо свідчень про будь-які конкретні наміри Росії вторгнутися до країн Балтії, не кажучи вже про Фінляндію чи Польщу. Як одного разу сказав мені російський чиновник: «Ми правили Польщею майже 200 років, і все, що це принесло нам – нескінченні неприємності. З якого дива нам знову хотіти проковтнути цього їжака?» Тому з погляду життєво важливих інтересів, Заходу немає потреби постійно прагнути вивести Росію з ладу.

По-друге, ми маємо підходити до пошуку врегулювання в Україні в дусі етичного реалізму, націленого на міцний мир, який забезпечить незалежність України та потенційний шлях до вступу в ЄС, а не у настрої гіперзаконництва та гіперморалізму. Дуже ймовірно, що це унеможливить мир, і наша власна історія цього не виправдовує. В інших згаданих мною постімперських випадках, абсолютна перемога однієї чи іншої сторони була можлива дуже рідко — і лише ціною затяжної війни і величезних страждань. У більшості випадків, коли якогось миру, нехай і недосконалого, було досягнуто, це сталося завдяки тій чи іншій формі прагматичного компромісу. Це найкраще, чого ми можемо і маємо прагнути у випадку з Росією та Україною.

Один кумедний аспект сучасних західних лібералів полягає в тому, що навіть коли вони публічно били себе в груди з каяттям і соромом за минулі гріхи західного колоніалізму, вони продовжують претендувати на моральну перевагу над іншими країнами, які успадкували деякі з тих самих проблем і зробили одні й ті самі гріхи. Така поведінка посідає чільне місце в історії релігії, але не є ані моральною, ані практично корисною.