На заводі знаходиться близько 90 осіб з порушеннями зору, які рятуються від обстрілів російської армії

За кілька годин після початку російського вторгнення, члени Української асоціації незрячих телефонували до офісу Сергія Кіта. Як і всі в країні, незрячі українці були перелякані, коли почалося вторгнення. Про це розповідається у спеціальному репортажі The Guardian, повідомляє Foreign Ukraine.

Кіт — директор Дніпровського заводу зі зварювання деталей для залізничних колій, заснованого 1945 року однією з найстаріших організацій країни. Фабрика є некомерційною, здебільшого нею керують і на ній працюють люди з порушеннями зору.

Фабрика Кіта — одна з 48 організацій, які розташовані на підконтрольних Україні територіях; ще 32 підприємства знаходяться на окупованій території.

«Ми були першим притулком, який відкрився в Україні 25 лютого. 26 членів нашої [асоціації] у Харкові зателефонували мені та попросили допомогти їм. Ми сказали, що вони можуть залишитись на фабриці», – розповідає Кіт.

Харків, який розташований за 30 км від кордону з Росією, зазнав бомбардувань російських військ з першого дня вторгнення, тоді як у Дніпрі було порівняно спокійно. Харків’яни поїхали із сім’ями до Дніпра.

«Ми обдзвонили всіх, знайшли для них матраци і звільнили один з наших офісів. Але потім продовжували надходити дзвінки. Ми ніколи не робили нічого подібного раніше, але ми не могли просто зупинитись», – зазначає Кіт.

На заводі знаходиться близько 90 осіб, які рятуються від обстрілу. Колишні кабінети та підвал забиті ліжками та мішками з речами, складеними поруч.

Хоча Кіт прагнув, передусім, розмістити людей з порушеннями зору, він також надав ліжка сусідам та родичам членів асоціації, людям з іншими інвалідностями та переселенцям, які приїхали до Дніпра та яким нема куди йти.

Анатолій Савельєвич, 71-річний незрячий зі Слов’янська, східноукраїнського міста неподалік лінії фронту, сказавши, що поїхав, бо не виносив звуку артилерії. Його евакуювали добровольці, але він залишив свою дружину після того, як вона відмовилася їхати.

Він приїхав на фабрику після серцевого нападу, який пережив минулого місяця. Він сказав, що не їв упродовж 24 годин. Інші незрячі мешканці гуртожитку пригостили його чаєм та печивом.

Інші інваліди по зору приїхали зі своїми родичами, а також із дітьми.

Андрій, незрячий, виріс із незрячим батьком і слабкозорою матір’ю в комуналці – це норма в радянські часи.

«Совєти поміщали людей з порушеннями зору у гетто і тримали їх окремо від решти суспільства. Було навіть місто під Москвою під назвою Сліпе місто, – розповідає Андрій.

Завод призупинив виробництво, коли розпочалася війна, але його робітники, за словами Андрія, самі добиралися до роботи автобусом.

«Вони знають маршрут, іноді приходять групами, але в основному поодинці. Наша ідея полягає в тому, щоб інтегрувати людей з вадами зору з рештою суспільства, щоб люди навчилися поводитися з ними і не боятися їх», – каже Андрій.

У Андрія та його батька стало важко з грошима, оскільки резервні фонди заводу вичерпалися. Вони отримують деякі пожертви від спонсорів та отримують більшу частину їжі з місцевих ресторанів.

Місто, як і раніше, стягує з них комерційну плату, незважаючи на те, що вони зареєстровані як центр для біженців, а фабрика не працює. В Україні, де середня зарплата держслужбовця становить 300 фунтів стерлінгів на місяць, витрати на утримання такої кількості людей є величезними.

«Я роблю це, тому що, якби мені довелося залишити свій будинок і поїхати в інше місто, я сподіваюся, що там був би інший Андрій, такий самий, як я, який допоміг би мені», – сказав Андрій.

Сергій Кіт зазначає, що вони завжди прагнули бути більш незалежними, і що до війни вони не приймали пожертв. Але наразі вони відчайдушно шукають партнерів для перезапуску заводу.

«Ми хочемо бути незалежними, а для цього нам потрібно заробляти гроші і ми шукаємо партнерів», – наголошує Кіт.

Більшість сировини для фабрики надходила з нині зруйнованого міста Маріуполя. За словами Кіта, порушення логістичних маршрутів вкрай ускладнило імпорт товарів до України, а постачальники бояться надсилати товари. Ще до війни, додав він, вони мали проблеми з фінансами, оскільки їхні вироби ручної роботи не могли конкурувати з масовим виробництвом.