У відповідь на це наша національна здатність консолідуватися під час великої кризи допомогла заповнити прогалини в існуючій системі охорони здоров’я і мережа волонтерів швидко забезпечила лікарні по всій країні – ліками, витратними матеріалами та медичними приладами

Олена Черненко є засновником та генеральним директором Українського Медичного Альянсу, громадської організації, яка надає комплексну професійну допомогу системі охорони здоров’я України та сприяє глобальній мережі донорських організацій, благодійників та реципієнтів. Вона також є засновником та генеральним директором «MedCapitalGroup», спеціалізованого консалтингового агентства в галузі охорони здоров’я, яке з 2019 року надає повний спектр сучасних послуг для державних/муніципальних/приватних клінік в Україні та за кордоном. New Eastern Europe поспілкувалися із Оленою Черненко і Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з цим інтерв’ю.

Ви, як лікар, багато років до війни працювали в Києві. Ви ще там на даний момент?

Ні, на жаль, мені довелося покинути Київ після початку війни. Так, я працювала у сфері охорони здоров’я понад 15 років. У той час я працювала на керівних посадах у закладах охорони здоров’я; а з 2019 року я заснувала власну консалтингову компанію, яка мала на меті консультувати клієнтів з питань менеджменту в охороні здоров’я. Зараз, через війну, я створила благодійний фонд для допомоги лікарням у регіонах, які дуже її потребують, і не лише в районах конфлікту, а й по всій Україні.

Як виглядає зараз ситуація з точки зору української охорони здоров’я та медичного обслуговування в умовах війни?

Треба починати з того моменту, коли почалася війна. Варто зазначити, що українська система охорони здоров’я на той момент була не в найкращому стані. Ми маємо великий тягар радянської спадщини в нашій системі охорони здоров’я, який присутній до сьогодні, у багатьох аспектах – від основних законів до законів для будівництва в охороні здоров’я. Все це дуже застаріло і потребує модернізації та змін. У нас була реформа охорони здоров’я, яка стартувала в останні кілька років, і я особисто маю багато критики щодо реформ, які були і не відбувалися до війни. Отже, українська система охорони здоров’я мала чимало проблем. Це не зріла чи стабільна система, як у багатьох європейських країнах. Наприклад, державна та приватна галузі охорони здоров’я не були консолідовані, і це також спричинило багато проблем.

Тобто система охорони здоров’я вже була в скрутному становищі перед війною?

Так, усі ці проблеми ускладнилися та призвели до ще більших трагедій у ці важкі часи. Зараз ми чітко бачимо проблеми. Ба більше, ми не були готові до тих викликів, які були передбачуваними. А тепер уявіть, як важко було через війну. У кожній системі управління ми повинні розглядати два види загроз, проблеми та ризики. Є непередбачувані, як-от COVID-19, і передбачувані.

Чи вважаєте ви війну передбачуваною? А як медична система готувалася до війни?

Останні місяці перед початком війни слово «війна» було скрізь у ЗМІ та публічній комунікації. Але на системному рівні наші лікарні виявилися неготовими. Наприклад, у них не було планів переїзду в бомбосховища. З перших днів війни лікарі були змушені робити операції чи приймати пологи у притулках. Тож можна визнати, що попри загрози, які були раніше, ми не були готові до війни. Дехто любить говорити, що українці погано вміють робити сильні прогнози; реактивність – це риса нашого національного менталітету. Ми реагуємо дуже-дуже ефективно, ми можемо консолідуватися в момент зовнішньої загрози… може, як ніхто інший у світі. Але ми не вміємо заздалегідь стратегічно готуватися – навіть до очевидних загроз. Це велика трагедія для нас і урок для всієї Європи. Коли ми думаємо про такі критично важливі інфраструктури, як охорона здоров’я, ми маємо робити прогнози, ми маємо підготуватися. Кожна країна має вчитися на нашому досвіді. І не лише в охороні здоров’я, а й в інших критичних галузях: атомній енергетиці, цивільній авіації тощо.

Який досвід українських шпиталів під час війни?

Зараз в Україні потрібно чітко розділяти два типи лікарень. Перші – це ті, що знаходяться в зоні бойових дій. Другі знаходяться поза районами бойових дій. Статус динамічний, не постійний. Іншими словами, статус шпиталю може швидко змінитися в будь-який момент, залежно від того, де йдуть бойові дії. Ми чітко бачимо, що потреби в цих двох типах лікарень різні. Ті, що знаходяться в зоні бойових дій, мають проблеми з виконанням основної діяльності, яка полягає в наданні основної медичної допомоги місцевому населенню (не лише травми, спричинені війною, а й звичайні госпіталізації) та бойові дії. Потік пацієнтів у зону бойових дій виснажує ці лікарні. Їхні пацієнти надходять із серйозними травмами, часто потребують інтенсивної терапії чи складних, комбінованих, складних хірургічних операцій. Цей потік настільки великий, що багато лікарень перевантажені. У зонах бойових дій деякі шпиталі повністю або частково зруйновані, тож тим, що ще працюють, доводиться приймати пацієнтів із тих, які не можуть функціонувати. Це величезний виклик. Інше питання пов’язане з руйнуванням ланцюжка поставок до цих лікарень. Їм не вистачає медикаментів, приладів, витратних матеріалів тощо. Це ще один урок: створити резервне довгострокове сховище або створити центр поставок для регіонів.

У найдраматичніші перші тижні війни, коли ми не могли повірити, що це відбувається з нами – ракетні обстріли Києва, наприклад – сильна ієрархічна система не змогла відповісти на цей повномасштабний виклик. Багато проблем прийшло одночасно. У відповідь на це наша національна здатність консолідуватися під час великої кризи – яка включає всіх волонтерів і тих, хто почав діяти – допомогла заповнити прогалини в існуючій системі охорони здоров’я. І ця національна здатність нас врятувала. Мережа волонтерів (зокрема, з-за кордону) швидко забезпечила ліками, витратними матеріалами та медичними приладами лікарні по всій країні. Інколи лікарні отримували ліки, які не були потрібні, а деякі лікарні отримували більше, ніж їм було потрібно. Іншими словами, це був хаотичний процес; але це принесло швидкі результати та врятувало життя.

Трохи додавши хаосу, міністерство охорони здоров’я незабаром почало намагатися врегулювати ситуацію та спробувало обмежити волонтерські мережі; замість цього наполягати на ієрархічній системі постачання. Але ми дізналися, що волонтерські мережі ефективніші під час кризи, принаймні з охороною здоров’я, яка не була готова до кризи. Наш успіх був не в структурах чи ієрархії, а в забезпеченні певних правил і механізмів і використанні всіх неформальних мереж розподілу. Ситуація була дуже динамічна і абсолютно непередбачувана. І будь-яка жорстка структура була неспроможна на це відповісти.

А як щодо лікарень за межами зони бойових дій?

Теж дуже складно, але по-іншому. Так, це правда, що в деяких із цих регіонів немає бойових дій, але це не означає, що вони не постраждали. Ці лікарні приймають багато людей, які є внутрішніми біженцями, що їх перевантажує. Багато людей, які переїхали на захід України зі східних і південних областей, перебувають у дуже поганому стані. Якщо у них є хронічні захворювання, то важка ситуація погіршила їхній стан. Деякі люди різко перервали свою життєво необхідну терапію, наприклад, люди з діабетом або онкологічні хворі. Деякі люди мають посттравматичний стресовий розлад і емоційні проблеми, які потребують психічної допомоги. Тож перед лікарнями тепер поставлено завдання надавати допомогу всім цим пацієнтам. У нас вже було кілька хвиль внутрішніх біженців, через особливості бойових дій.

Чи є також поранені бійці, які потрапляють до цих шпиталів?

Не стільки в західних областях, скільки в центральній Україні. Наприклад у Вінниці. Коли я прошу наших зарубіжних партнерів надати нам вакуумний апарат для лікування ран, вони запитують – «Навіщо саме цьому регіону? Бойових дій там немає». І я маю пояснити, що дуже багато військових з Одеської області лягають у шпиталь у Вінниці – ці регіони дуже близько. Тож у центральній Україні у багатьох лікарнях лікують поранених бійців, багатьох із зони бойових дій везуть спецпотягами.

Але на заході України це більше пов’язано з внутрішньо переміщеними особами – а це означає, що вони стикаються з подібними проблемами, про які я вже казала – із забезпеченням, медикаментами, витратними матеріалами та обладнанням.

У багатьох місцях також існує проблема застарілого медичного обладнання. Ми бачимо величезну різницю між цими регіонами та Києвом, столицею України. Я бачила, наприклад, обладнання, вироблене в 1960-1970-х роках, яке використовується для фізіотерапії! Тільки уявіть це. Те саме я можу сказати про хірургічне обладнання; радіологічне обладнання або ультразвукові сканери, кардіологічні термографи тощо. У цій ситуації, коли кількість людей різко зросла; дуже важко забезпечити всім їм належний догляд, коли обладнання настільки застаріле. Що також призвело до величезного часу очікування простих процедур. В Ужгороді, наприклад, для головної поліклініки термін нетермінового УЗД становить більше місяця. Застаріле обладнання постійно потребує обслуговування, що збільшує час очікування. Тому ми намагаємося допомогти їм не лише ліками та матеріалами, а й обладнанням.

Чи можете ви розповісти більше про свій фонд і роботу, яку ви виконуєте?

По-перше, я б сказала, що у нас є багато загальних цілей для всіх лікарень України. Це забезпечення достатнього запасу ліків, які регулярно використовуються в лікарнях; такі як анестезія, ліки для серцево-судинних пацієнтів і довгий список витратних матеріалів, які використовуються. Ми просимо лікарні надсилати нам запити, якими ми ділимося з потенційними постачальниками та партнерами. Ми знаємо, що якщо ми зможемо отримати ці запаси, вони точно будуть використані.

Ми також зосереджуємось на постачанні більш специфічних ліків та обладнання на основі точних потреб. Ми допомагаємо їм отримати певні витратні матеріали для операції. Процес динамічний, але й хаотичний. Лікарня може надіслати запит куди завгодно – до нас, до міністерства, до волонтерів… тому ми повинні ще раз перевірити, чи такий запит ще не виконано. Це вже було поставлено? Це додатковий крок для нас, щоб уникнути дублювання. Якщо запит уже виконано, ми можемо поділитися запасами в іншому місці. Я також надаю багато спеціалізованих консультацій як для постачальників, так і для отримувачів і намагаюся зв’язати їх, щоб бути ефективними та стратегічними.

А хто ваші постачальники? Чи матеріали є подарованими? Як це працює?

У більшості випадків постачальниками є спеціалізовані організації. Наприклад, ми дуже добре співпрацюємо з Глобальним фондом «Інсуліни для життя», Українським медичним товариством у Німеччині тощо. Фактично, багато медичних спільнот у багатьох західних країнах працюють з нами, щоб допомогти медичній системі України під час війни. І вони надають витратні матеріали, інструменти, прилади тощо на основі запитів, як я вже казала. З ними легко говорити про наші потреби. Коли я спілкуюся зі звичайними волонтерськими спільнотами, дуже важко пояснити конкретні медичні потреби. Тож, на щастя, у нас є медичні спільноти, які можуть зрозуміти запити та знають, де знайти матеріали. Ми намагаємося об’єднати фахівців з фахівцями.

Крім того, я зараз намагаюся мати контакти з медичними органами в різних країнах. Проблема в тому, що вони працюють з українською владою, а не зі спільнотою громадських організацій. Хоча я зацікавлена ​​сторона, я не представляю міністерство охорони здоров’я. Ми маємо багато контактів в Україні та за її межами та надаємо допомогу. Однак міністерство воліло б зберегти централізований та ієрархічний підхід до управління охороною здоров’я – чого недостатньо, особливо у воєнний час. Я щойно відвідала щорічну конференцію Європейської асоціації менеджменту охорони здоров’я в Брюсселі. Там я обговорювала український досвід з делегатами та з президентом асоціації. У підсумку, Україна згадувалася на сцені та в панелях. Я впевнена, що моя місія там була успішною. Також я відвідала Будинок Європи в Європарламенті та поспілкувався з представниками української громади. Ми домовилися про співпрацю.

Окрім української медичної спільноти за кордоном, нас підтримують українці всередині країни – як фахівці, так і ті, хто просто готовий допомогти у вирішенні проблем, з якими стикаються лікарні, а також бізнес-спільноти. По-третє, що унікально, ми отримуємо допомогу від релігійних громад. Це було щось нове для мене, коли вони підключилися до нас і запропонували свою допомогу. Наприклад, ми постійно отримуємо велику підтримку від Української Греко-Католицької Церкви Святої Варвари у Відні.

Щоб уся ця робота була стабільною, я планую розширити мережу постачальників і працюю над цим, зокрема в Польщі.

Що, на вашу думку, зараз найбільше потрібно лікарням і медичній спільноті в Україні? Ви описали проблеми з обладнанням і загальними матеріалами. Але що, на вашу думку, є пріоритетним?

У перші тижні основна увага була приділена медицині та витратним матеріалам. Це речі, які потрібні щодня для проведення процедур та операцій, як звичайних, так і специфічних для травми війни. Тепер у нас більше немає критичної проблеми з цими поставками. У деяких регіонах у лікарнях навіть забагато основних засобів. Але проблема застарілого медичного обладнання, про яку говорилося раніше, залишається актуальною. Щоб справді зрозуміти потреби, ми повинні дослідити стан усього медичного обладнання в країні. Звичайно, це ідеальна ситуація. Але ми можемо почати лише з одного регіону – для пілотного проекту, наприклад. І ми могли б застосувати комплексний підхід, щоб оцінити всі потреби і зрозуміти, як виглядає ситуація. Щоб побудувати чітке бачення того, куди йти, ми повинні чітко розуміти, де ми насправді знаходимося.

Ми знаємо, що все буде тільки складніше. Ми вже маємо велику кількість поранених військових і мирних жителів. Ампутати також стають дедалі поширеними, і для їх лікування потрібне сучасне технічне обладнання, включаючи протези, і всі ресурси для подальшого спостереження. Нині це стосується не лише чоловіків. Жінкам і дітям теж роблять ампутації, особливо дітям, у міру росту протези потребують коригування. Це для мене наступне завдання – налагодити співпрацю з європейськими та американськими фахівцями з протезування. І це лише один приклад із багатьох. Ми матимемо потребу в багатьох фахівцях в Україні внаслідок війни, яка триває. Тому я наголошую на проблемі застарілого обладнання.

Я знаю, що дуже важко уявити ситуацію після війни. Але що, на вашу думку, знадобиться для відновлення української галузі охорони здоров’я?

Як я зазначала на початку нашої розмови, українська система охорони здоров’я досі працює зі спадщиною радянської системи охорони здоров’я, і це величезний тягар. Перш за все, ми повинні створити відповідну законодавчу базу. Отже, перше, що має бути зроблено після закінчення війни, це оновлення всіх медичних нормативів і системи медичних законів.

Другим буде важкий вибір власного стратегічного розвитку. У нас є два основні підходи до системи охорони здоров’я. Перший дуже централізований; а другий децентралізований. Йдеться про ухвалення рішень і фінансування кожного аспекту охорони здоров’я. До війни наші реформи були спрямовані на перший підхід – централізований, як у Великій Британії. Для мене це не найдоцільніший вибір, якщо ми думаємо про радянську спадщину, яка також була централізованою. І тепер, після цього досвіду, який базується на більш розподіленій мережі під час війни, це має стати для нас уроком і, можливо, навіть зразком.

Зрештою, ми також повинні зосередити наше планування та стратегічне управління на двох сценаріях: на мирний час і на воєнний час. Таким чином, ми можемо чітко зрозуміти, як ми повинні змінити наш режим роботи на основі сценарію, в якому ми знаходимося.