Від виробників космічних скафандрів до консультантів, від модних брендів до виробників уніформи: українські підприємства перепрофілювались на виробництво товарів військового призначення

Колись Юрій Захарчук розробляв моделі бойових костюмів для сцени, розробляючи все – від середньовічних обладунків до космічних скафандрів. Але після 24 лютого, коли Росія напала на Україну, Захарчук вирішив перевести свій бізнес із царини фантастики в реальний світ війни, яка увірвалась у його рідне місто Київ. Про це розповідається у спеціальному репортажі The New York Times, повідомляє Foreign Ukraine.

Перехід його компанії на виробництво бронежилетів і шоломів має певний сенс, зауважив він з кривою посмішкою.

«Ми завжди забезпечували захист для всіх потреб, — сказав він, — від часів Римської імперії до фантазій про майбутнє».

А якщо серйозно, додав він, його компанія Steel Mastery має досвід у розробці легкого спорядження, яке підходить для тривалого носіння.

«Ми знаємо, як зробити речі комфортними», — сказав він.

Захарчук, чия компанія з 70 робітників колись постачала костюми для тисяч клієнтів у Європі та Сполучених Штатах, не єдиний у переході на мілітаризацію. По всій Україні багато компаній пристосовуються до життя на війні, роблячи це частиною свого бізнесу.

У південному місті Одеса місцевий модний бренд почав шити тканинні жилети за розміром  бронежилетів.

У Львові деякі підприємства, які перебирались до цього безпечнішого західного регіону України, працюють над встановленням броні на існуючі транспортні засоби, військову форму та амуніцію.

«У нас є багато підприємств, які перекваліфіковуються, щоб допомагати армії. Деякі навіть займаються озброєнням, але це те, про що ми не можемо говорити, — каже віце-президент Львівської торгово-промислової палати Володимир Коруд, побоюючись, що вони можуть стати військовими цілями.

Багато підприємств працюють на благодійних засадах для підтримки Збройних Сил України. Але дедалі частіше підприємства прагнуть створити прибуткові моделі, які вони зможуть підтримувати протягом усього конфлікту — і, можливо, навіть коли він закінчиться, з оглядом на експорт.

36-річна Оксана Черепанич каже, що не лише особистий інтерес спонукав її переорієнтувати свою компанію з виробництва уніформи для готелів і ресторанів на виробництво військового спорядження.

«Це також стосується збереження робочих місць. Ми повинні мотивувати людей залишатися в нашій країні, переконавшись, що вони можуть знайти тут роботу. Таким чином, ми підтримуємо економіку нашої країни», – пояснює свою позицію Черепанич.

Її план спрацював. Її компанія Gregory Textile зі Львова зараз має контракти на виготовлення уніформи для українських військових. Їй вдалося зберегти робочі місця для 40 швачок, і навіть створити 10 нових робочих місць. Вона пропонувала цю роботу жінкам, які втекли від бойових дій на сході України.

І хоча компанія заробляє лише 60% від того, що заробляла до війни, за її словами, вона досі приносить прибуток.

Інші, як Захарчук, використовують цей момент переосмислення для місій, які межують із донкіхотством. Він виробляє бронежилети з керамічним покриттям — подвиг, який включав контрабанду печі радянських часів і залучення допомоги 80-річних вчених.

Бронежилет, зазвичай, складається з жилета, виготовленого з куленепробивної тканини, яка утримує пластину броні спереду та ззаду. Найпростіший підхід полягає в тому, щоб зробити пластини з металу, навик, який легко було б прикріпити до компанії, що спеціалізується на костюмних обладунках. Замість цього він вирішив заснувати нове підприємство – YTO Group, з виробництва керамічних бронежилетів.

Керамічні пластини набагато легші, і їм віддають перевагу багато армій у світі через підвищену мобільність, яку вони забезпечують. Але для їх виробництва потрібні складні технології та обладнання, яких Захарчук не мав.

«Я багато чого не знаю. Але якщо мені щось знадобиться, я це знайду. Це моя особлива майстерність», – зазначив він.

Спочатку йому довелося дізнатись, як виготовляються такі пластини, а потім — як отримати необхідне обладнання. Він переглядав веб-сайти з працевлаштування, щоб знайти людей із навичками, які, на його думку, могли б бути доречними, а потім телефонував їм, щоб запитати поради.

Зрештою він виявив, що йому потрібна вакуумна піч, яка в Україні здебільшого використовувалася для виробництва спеціальної кераміки для радянських атомних електростанцій.

Він телефонував на фабрику за фабрикою, стикаючись із низкою відмов. Деякі компанії вже закрилися; інші з вибаченнями повідомили йому, що їхні об’єкти були зруйновані під час бойових дій.

Після двох місяців пошуків він знайшов атомну електростанцію з піччю, побудованою у 1980-х роках і вона була в аварійному стані. Він взяв кредит у банку і купив її за 10 000 доларів.

Піч, яку можна помістити на задній частині невеликого трейлера, важить понад 1500 фунтів. Вона споживає стільки ж енергії, як 3000 квартир. Але це не було проблемою.

Проблема полягала в місці: піч була в південноукраїнському місті, окупованому Росією в березні. Та все ж Захарчук не злякався.

«Ми підкупили всіх російських офіцерів на блокпостах, і вони допомогли нам це вивести. Ви можете назвати це моєю власною «суперспеціальною операцією», — пожартував він, посилаючись на те, що Росія назвала своє вторгнення «спеціальною військовою операцією».

Але навіть із піччю Захарчук потребував ноу-хау. Тож він звернувся до кола українських науковців віком від 75 до 90 років, які були радянськими фахівцями з фізики і надтвердих металів.

«Вони мають понад 50 років досвіду», — сказав він, але їхній похилий вік означає, що «іноді з ними важко спілкуватися».

Тим не менш, ініціатива може окупитися. Зараз YTO Group виготовила пробні зразки. Якщо компанія зможе збільшити масштаби, Захарчук планує продавати броню приблизно за 220-250 доларів за штуку, що приблизно вдвічі менше, ніж в інших країнах.

У Львові 31-річний Роман Христин також почав займатись бізнесом з виробництва бронежилетів. Російське вторгнення зруйнувало його консультаційний бізнес: він консультував з питань логістики та кризового менеджменту.

Спочатку він намагався допомогти військовим, доставляючи припаси, зокрема макарони, ліки та пальне у прифронтові райони. Але він швидко вичерпав свої ресурси та ентузіазм.

«Тоді я зрозумів: я повинен брати участь в економічній битві, а не у фізичній війні. Я не боєць, я не солдат. Але я можу працювати в мережі, я можу імпортувати та експортувати. І я знаю, як почати бізнес», – зазначає Роман.

Саме тоді Христин почав займатись бронежилетами.

«На початку війни була потреба в 400 тисячах бронежилетів. Тепер це вдвічі більше. А щодо доступності – це навіть не половина», – сказав він.

Він закупив величезний запас тканини, необхідної для виробництва матеріалів до бронежилетів. Його команда також випробувала та зупинилася на власній формулі для виготовлення металевих пластин усередині них.

Христин сподівається не лише зробити свій внесок у підтримку економіки України під час війни, але й знайти собі заняття після неї.

«Безпосередньо зараз ми створюємо команду продажів, щоб почати працювати над експортом за кордон», — сказав він.

Черепанич також сподівається зберегти свій новий бізнес з виробництва військової форми, врешті-решт відокремивши його від свого бізнесу з виробництва одягу для готелів і ресторанів, який вона сподівається відновити знову після війни.

Що стосується Захарчука, то зараз він намагається залучити 1,5 мільйона доларів від інвесторів, щоб відремонтувати свою піч і використати їх для збільшення виробництва до своєї мети — 10 000 комплектів керамічних плит на місяць. Наразі він отримав 20 відмов.

Як завжди, це його не зупинило.