Це запекла війна пам’яті між двома версіями минулого України та її відносин з Росією, частиною якої Україна була протягом століть, поки не здобула незалежності у 1991 році, коли розпався Радянський Союз

Біля входу до Київського національного університету імені Тараса Шевченка бронзовий барельєф Михайла Грушевського вдивляється у червоний портик. Історик за освітою та ключова фігура національного відродження України на початку ХХ століття, Грушевський ненадовго очолив Українську революційну раду – або парламент – у 1918 році. Про це йдеться в аналітичній публікації The Guardian, повідомляє Foreign Ukraine.

Тарас Пшеничний, заступник декана історичного факультету, зупиняється, щоб розглянути образ свого видатного предка та поміркувати про надзвичайні часи, які переживає університет після російського вторгнення.

За його словами, декан історичного факультету та п’ятеро інших професорів його факультету служать в армії разом із 15 студентами, один із яких загинув під час бойових дій.

Але для таких, як Пшеничний, інша, витончена, битва ведеться далеко від артилерійської стрілянини на передовій. Це запекла війна пам’яті між двома версіями минулого України та її відносин з Росією, частиною якої Україна була протягом століть, поки не здобула незалежності у 1991 році, коли розпався Радянський Союз.

З одного боку, як пише Марк Галеотті у своїй книзі «Коротка історія Росії», це «груба вирізана і зшита» версія історії, яку просуває Володимир Путін. Галеотті описує російського президента як «історика-аматора», який використовував історію як для виправдання своєї війни проти України, так і для створення «власних планів бою на основі свого неправильного розуміння».

Путін стверджував, що Україна не має досвіду «справжньої державності» за межами СРСР і що, прагнучи відмовитися від радянської спадщини, вона делегітимізувала себе.

Повторюючи та розширюючи погляди російської еліти на історію, які походять від більшовиків, Путін розглядає Україну як недієздатну країну, а українську мову – як несправжню мову; швидше за все, це місце, за яке потрібно боротися, домінувати та періодично грабувати. Усе це вимагало від українців наслідувати Грушевського та пропагувати власну історію.

«Росія використовує історію як зброю», — каже Пшеничний, який написав свою докторську дисертацію про спустошливий Голодомор, який Сталін створив в Україні на початку 1930-х років і який забрав життя понад 3 мільйонів людей.

Він робив це раніше. Ось чому зараз відбувається конфлікт: тому що Росія вкрала і неправильно витлумачила історію України. І ця історія, принаймні в минулому столітті, сповнена похмурих відлунь. Пшеничний вказує на сучасні російські крадіжки зерна як на повторення більшовицької, а потім сталінської монополізації українського зерна, що двічі призводило до голоду. Він вказує на пригноблення української культури. І на смертельні переслідування за використання української мови та символіки.

«Маніпуляції [Путіним] історією створили фальшивий простір у Росії, щоб сприймати Україну як щось на кшталт нацистської держави», – каже він.

Він має на увазі одну з головних тез Кремля: його «спеціальна військова операція» потрібна для «денацифікації» України.

І посеред жорстокого конфлікту та гнітючої окупації, українська «війна пам’яті» є не лише академічною. Кілька музеїв, зокрема і один у Харкові, який прославляв філософа XVIII століття Григорія Сковороду, були знищені, а російські історичні підручники нав’язуються в окупованих регіонах.

«Наше головне завдання — боротьба з російським псевдоісторичним наративом. Але друге завдання — створити новий історичний простір, очищений від російських наративів, тому що з 24 лютого [коли Росія почала своє вторгнення] відбулася повна зміна національного сприйняття», – каже Пшеничний.

Для деяких, бажання переробити історію є більш популістським і різким: у тенденції, яка стала очевидною з моменту проголошення незалежності у 1991 році, вони бачать відновлення української історії у більш відверто націоналістичних тональностях.

Валерій Галан, засновник Музею становлення Української Держави, у своєму ресторані з козацькою тематикою встановив таблички, які закликають клієнтів та персонал: «Ми розмовляємо українською. Мова має значення».

Історик-аматор, Галан каже, що захоплюється Степаном Бандерою – головою Організації українських націоналістів, якого вбили агенти КДБ у Німеччині у 1959 році – а також Володимиром Великим, ключовим діячем Києво-Руської держави, що існувала з кінця IX до середини XIII ст., та Іваном Мазепою, ватажком Запорізького козацького війська кінця XVII — початку XVIII ст.

Він бачить інструменталізацію історії в більш жорстоких термінах.

«Я сподіваюся, що після цієї жахливої ​​агресії люди відкриють очі. Музеї – це зброя проти фальшивої історії. Історія не схожа на гвинтівку, з якої стріляють один раз. Це зброя, яка служить десятиліттями. Є ще певна частина нашого суспільства – етнічні росіяни або ті, хто підтримував Росію, – які повинні були отримати освіту раніше», – зазначає історик.

У Галана, який служив офіцером Радянських Збройних Сил, є новий проект: серія музеїв і виставок, присвячених нинішній війні. Він відводить мене до підсобної кімнати, де збирає артефакти для цього нового підприємства, включно з використаною протитанковою ракетою Javelin.

«Наша мова була заборонена. Наших козаків відправили в Сибір. Треба показувати людям наші досягнення. Починаючи із Золотої Орди [період монгольського панування до 1502 року], ми стояли як буфер для Європи», – підкреслює Галан.

Для Ярослава Грицака, історика з Католицького університету у Львові, практика історії під час війни за національне виживання менш демагогічна.

«Я б сказав, що головна функція історика зараз – забезпечити стабільність і гарантію того, що Україна має легітимні претензії і обов’язково виграє. Історія виконує терапевтичну функцію. Головна мета Путіна – створити хаос і плутанину. Він використовує історію. Відновити справжню історію – це наша контратака. Справа в тому, що Путін знає, що він бреше. Але він думає, що всі брешуть, а правди немає. Але є таке поняття, як історична правда. Половину життя я провів за Радянського Союзу. Важливо пам’ятати про масштаби історичної амнезії, нав’язаної Україні. Я поняття не мав про Голодомор, бо його стерли. Голокост применшувався, щоб припустити, що радянських євреїв вбивали не тому, що вони були євреями, а тому, що вони були радянськими громадянами. І якщо в різних радянських республіках до історії ставилися по-різному, то в Україні пригноблення історії було радикальним», – зазначає Грицак.

На його думку, Україна і Росія мають дві абсолютно різні стратегії щодо історичного минулого.

«Для Росії йдеться про те, щоб знову зробити Росію великою, і вона робить це, звертаючись до історії. У мене є друг, російський ліберальний інтелектуал. Він каже, що Росія схожа на позашляховик, який їздить по грунтовій дорозі. Лобове скло вкрите брудом, тому він може бачити лише те, що видно позаду. Український погляд на історію інший. Він хоче залишити минуле, де немає нічого, крім великих страждань, війни та революції. Для України історія полягає в тому, щоб ніколи не повертатися назад», – резюмує Грицак.