Чому російське вторгнення є культурною війною проти України?

Оскільки Росія намагається стерти національну ідентичність України, боротьба за збереження та розвиток мистецької спадщини України набула нової актуальності

Тут, у тисячолітньому Соборі Святої Софії, на мольберті перед високим золотим вівтарем у стилі бароко стоїть нова, щойно написана ікона площею лише у квадратний фут. На ній зображено козацький воєначальник XVII століття з довгою сивою бородою. Його брови зігнуті. Його німб — звичайне червоне коло. Він виглядає скромним під величезною мозаїкою, яка сяяла з XI століття — через пограбування Києва монголами, його поглинання Польщею, панування Радянського Союзу. Жодного золота. Жодних дорогоцінних каменів. Ця ікона написана на трьох дошках із сучкуватого дерева: дошках, як я дізнався, від скрині з боєприпасами, вилученої зі зруйнованого київського передмістя Бучі. З братських могил Бучі, після жахливих звірств Росії проти мирного населення, щось нове прийшло до Святої Софії: образ скорботи та рішучості, жаху та мужності, культури, яка не здається. Про це йдеться у спеціальному репортажі The New York Times, повідомляє Foreign Ukraine.

Навіщо критикові їхати в зону бойових дій? Чому хтось має піклуватися про картину, коли над головою літають крилаті ракети? Тому що «це війна за культурну ідентичність», — сказав куратор Леонід Марущак — один із багатьох письменників, музикантів і науковців, яких я тут зустрів, які не роблять різниці між виживанням народу й землі України та виживанням її історії та ідеї. Оскільки Росія активно намагається стерти національну ідентичність України, музика, література, фільми та пам’ятники цієї країни не є рекреаціями. Вони – поля битв. Справжня культурна війна нашого часу — це війна за демократію, а українська культура, минула й сучасна, стала життєво необхідною лінією захисту для всього ліберального порядку.

Кожна війна ставить під загрозу культурну спадщину. Пройдіться сьогодні Києвом чи Львовом, і на кожному другому розі стоїть статуя, закутана вогнезахисними ковдрами. Габсбурзькі вітражі затиснуті між ДСП, а радянська мозаїка облицьована фанерою. Жахлива шкода, завдана театрам, бібліотекам і релігійним об’єктам (перш за все в Маріуполі, окупованому місті на південному сході України) лише за ці останні чотири місяці поширює жахливу хвилю культурного руйнування цього століття, які спостерігались у Сирії, Іраку, Ефіопії, Малі, Вірменії та Афганістані.

Але ризики для української культури — це більше, ніж супутні збитки. Для президента Росії Володимира Путіна, України як такої не існує; він стверджує, що Україна — це радянська вигадка, що українська мова — це російський діалект, що росіяни й українці — «один народ». І тому з лютого — власне, з 2014 року, коли вперше почалася війна на сході України — культурні прояви української незалежності виявились під прицілом.

«Ви бачите, скільки історичних фейкових виправдань у російській мотивації цієї війни», — сказав мені філософ Антон Дробович, один із найяскравіших молодих учених України, коли ми зустрілися біля його казарми на острові на Дніпрі. У мирний час Дробович очолював український Інститут національної пам’яті, офіційну установу, покликану переглянути комуністичну епоху після років відбілювання. Тепер він носить уніформу та бойові черевики та проводить зустрічі у Zoom з окопів із західними аналітичними центрами, коли працює з інститутом над усною історією вторгнення.

«Історія не менш важлива, ніж армія. Якби я вважав це менш важливим, я б займався тільки своїми протитанковими справами», – зазначив Дробович.

Незважаючи на пропаганду в соціальних мережах, незважаючи на попередження про ракети через push-повідомлення, у культурному аспекті війна тут є жорстоко старомодною. Це відверта імперська війна, і вона перетворила сучасну українську культуру на архівне підприємство, у якому збереження є роботою кожного, а нові твори кореняться в історії, яку ворог заперечує. Виставка «Розіп’ята Україна» в музеї під київським монументом «Батьківщина-мати» з нержавіючої сталі включає точні копії трьох підземних сховищ, у яких цієї зими більше місяця перебували 120 українців. Кіноархівісти стали експертами з ризиків вибуху, а бібліотекарі оцифровують фотографії радянських часів, які в останню хвилину вивезли з Маріуполя. Органи зі збереження культурної спадщини відстежують пам’ятники за допомогою тривимірних сканерів, створюючи записи на випадок, якщо їх знадобиться відновити — технологія, розроблена надто пізно для багатьох скарбів у Сирії.

Львів, розташований за годину їзди від польського кордону, став осередком переміщених осіб і переміщеної культури. Вікторія Садова показує новоприбулим місто навколо меморіального музею в тюрмі на Лонцького, яка була польською, потім нацистською, а потім радянською тюрмою. Відвідувачі з окупованих Маріуполя та Херсона уважно розглядають експонати радянських репресій українських партизанів і відразу впізнають травми.

Садова також співпрацює з музеями Києва та Харкова, вивозячи їхні колекції в безпечніші місця на захід. Не було ані вказівок міністерства культури, ані пального, ані машин; вона подякувала Богу за екстрену партію картонних коробок із Польщі. Що змушує її працювати? Вона глянула на блідо-світлі камери колишньої в’язниці і, трохи посміхнувшись, процитувала мені уривок поезії, яку любив Гайдеґґер: «Де небезпека, там росте те, що рятує».

Зараз ця небезпека найбільше загрожує подалі від Києва. В окупованих східних містах Сєвєродонецьку та Лисичанську краєзнавчі музеї вважаються зруйнованими. Ракети знову і знову прилітають до Харкова — ядра українського авангарду на початку існування Радянського Союзу. Але жодне місто не може спати спокійно, і жоден культурний заклад не є безпечним. Нещодавно, шквал російських ракет обрушився на Вінницю, місто на захід від Києва та за сотні миль від фронту. Вони підірвали музичний заклад перед поп-концертом; виконавиця Роксолана написала в Instagram, що серед десятків загиблих – її звукорежисер.

Але після виведення російських військ із Київщини у квітні та повернення частини громадян, які шукали притулку на заході, культурне життя тут частково відновилося. В опері вони виконують «Набукко» з найзворушливішим націоналістичним хором Верді, а вуличні автобуси співають «Stefania», фолк-реп-пісню, яка перемогла на конкурсі Євробачення цього року. Незалежні дизайнери на Рейтарській задовольняють попит на патріотичний стиль: синьо-жовтий трикотаж, футболки з Javelin. Навіть відомі нічні клуби — через які журнал The New York Times лише за кілька місяців до війни охрестив Київ «столицею вечірок пандемії» — обережно знову відкриваються для денних танців.

«​​У перші дні, та й зараз, у мене було відчуття, що замість слів пісок у роті», — сказала відомий прозаїк та історик Олена Стяжкіна, коли ми зустрілися за кримськотатарською їжею через кілька днів після останнього бомбардування. Стяжкіна народилася в Донецьку, найбільшому місті на Донбасі, і втекла, коли підтримувані Росією сепаратисти боролися за контроль над ним у 2014 році. Її романи, як і багато інших розмов тут до лютого, відбуваються українською та російською мовами.

У неї є друзі, які втекли з Києва, але вона не могла змусити себе поїхати з дому, не вдруге. Коли ми зустрілися, вона відчувала себе сильною та впевненою, але їй було цікаво, що може статися з нею через десять років. Вона згадала Прімо Леві, Поля Целана, Жана Амері, письменників, які пережили Голокост, а потім через багато років покінчили з собою, і в неї очі наповнились сльозами.

У 2014 році, після революції на Майдані, яка повалила колишнього президента Віктора Януковича, в Україні відбулося національне відродження, принаймні частково. Політична революція коливалась, але культурний вибух тривав, породивши нове покоління молодих кінематографістів, фотографів, дизайнерів і, особливо, діджеїв та електронних музикантів.

«Після Майдану неспроможність скерувати цю революційну енергію в державу перенаправила її на музику», — сказав куратор і письменник Василь Черепанін, який керує Центром візуальної культури, найсміливішою незалежною мистецькою інституцією Києва.

Молодіжний поштовх у країні здавався більше гедоністичним, ніж конструктивним, принаймні спочатку. («Нічні клуби, — визнав Черепанін, — не найкраще місце для критичного мислення».) Однак тепер усе це культурне бродіння сприяє сезону неймовірної хоробрості. Серед бійні Україна доводить, що громадянське суспільство може змінити ситуацію проти переважаючої військової сили. Культурна влада – це справжня влада. Українська культура, як і зброя, підтримує всі наші демократичні мрії.