Як війна зменшує прірву між Заходом і Сходом в Україні

Війна спровокувала масштабні демографічні зміни, які впливають на економіку та власне сприйняття українцями один одного

Щоранку, прокидаючись в Харкові, Олексій Вахрушев телефонував усім своїм співробітникам і перевіряв, чи все з ними гаразд після чергової довгої ночі обстрілів. Це був найперший етап війни, коли друге за величиною місто України перебувало під майже цілодобовим бомбардуванням. Вахрушев наказав, щоб його працівників забрали та відвезли на територію компанії на півночі Харкова. Це потрібно було зробити відразу після закінчення нічної комендантської години о 6 ранку, щоб втратити якомога менше часу протягом робочого дня. Про це розповідається у спеціальному репортажі The Washington Post, повідомляє Foreign Ukraine.

Олексій Вахрушев/Фото: Danylo Pavlov for The Washington Post

Лінія фронту проходила приблизно за 20 миль від фабрики, де його компанія «Темп Україна» виробляла будівельні матеріали та матеріали для тротуарної плитки, і ракети та бомби, запущені Росією, іноді падали досить близько, щоб розбити скло. Незважаючи на це, Вахрушев і його команда продовжували працювати. Але їхня робота швидко змінилася: шматок за шматком вони завантажували обладнання та продукцію фірми на вантажівки для безпечного перевезення до Ільниці, містечка за 800 миль поблизу кордону з Угорщиною та Румунією.

За даними Міжнародної організації з міграції ООН, понад 6 мільйонів людей зараз є переміщеними особами в Україні, на додаток до майже 5 мільйонів, які повністю покинули країну. Разом з ними виїхали підприємства та зникли робочі місця. Багато з них, як-от компанія Вахрушева та більше десятка її співробітників, вирушили в райони Західної України, де бої та ракетні обстріли були мінімальними. Їхня подорож символізує масштабні та дуже мінливі демографічні зміни, що відбуваються всередині країни — такі, що змінюють її економіку та, можливо, змінюють власне сприйняття українцями один одного.

«Схід і захід зближуються: ми вчимо їх, а вони вчать нас», — пояснив Вахрушев.

На Закарпатті, сільськогосподарському регіоні, де розташована Ільниця, за оцінками губернатора Віктора Микити, населення в 1 мільйон збільшилося щонайменше на третину. Раптовий наплив людей напружив місцеву інфраструктуру. Багато переміщених осіб розміщуються в шкільних будівлях, і чиновники намагаються знайти для них нове житло до відновлення занять восени. Проте, наголошує Микита, про всіх дбають.

«Закарпатці – дуже гостинні люди, – сказав він.

Потрясіння також означало інші зміни, які можуть бути набагато тривалішими. Понад 350 компаній переїхали на Закарпаття, привозячи з собою нові знання, нове бізнес-ноу-хау та нові способи роботи. Наприклад, «Темп Україна» є першою тут компанією, яка переробляє пластикові відходи як частину свого виробничого процесу — бажана послуга в залежному від туризму регіоні, який хоче зберегти свій ландшафт у первісному вигляді.

І оскільки кількість комп’ютерних фахівців стрімко зросла з приблизно 2000 перед війною до майже 35 000 сьогодні, Микита та його співробітники сподіваються перетворити регіон на технологічний центр. Вони починають співпрацювати з ІТ-компаніями, зацікавленими переїхати в регіон, і планують додати курси комп’ютерного програмування в місцеві школи.

Але переміщення людей і ресурсів виходить за рамки економічних вигод. Демографічні зміни — навіть тимчасові — допомагають трансформувати соціальну структуру країни.

Поділ в українському суспільстві часто перебільшують, але відмінності між регіонами країни існують. Захід України переважно сільський, україномовний і пронизаний центральноєвропейською культурою. Схід і південь переважно російськомовні. Багато найбільших міст країни знаходяться на сході та півдні, так само, як і значна частина важкої промисловості до російського вторгнення.

За словами Вікторії Середи, професора соціології Українського Католицького Університету у Львові, стереотипи, які склалися один щодо одного в різних регіонах, пом’якшуються в міру їх взаємодії, а українська ідентичність дедалі більше пов’язується зі спільним почуттям громадянської приналежності.

«Лінія поділу» у самовизначенні українців зараз полягає в тому, чи «вони захищають свою країну всіма можливими способами. Коли люди живуть неподалік або в одній громаді, вони діляться своїми особистими історіями. Вони мають можливість побачити, що це не так, як це було показано в ЗМІ чи деякими політиками з метою політичної мобілізації», – каже вона.

Посеред звивистих вулиць старого Ужгорода, обласної столиці Закарпаття, кав’ярня «Хлібний дім» є магнітом для такого обміну. Кав’ярня — єдиний місцевий заклад, де подають страви близькосхідної та єврейської кухні — сендвічі з лаваша, фалафель, салати, хумус і рубаний оселедець. Його власники Вадим Беспалов та Елла Кирилюк у перші тижні війни втекли сюди з Києва та Одеси і зустрілися на богослужінні в місцевій церкві.

Кав’ярня «Хлібний дім»/Фото: Danylo Pavlov for The Washington Post

До Другої світової війни, Ужгород був приблизно на третину єврейським. Голокост і післявоєнна еміграція знищили це населення. Беспалов і Кирилюк мають єврейське походження і виявили, що у них спільна мрія відкрити ресторан, де подають традиційні страви. Вони орендували занедбане приміщення на маленькому провулку в колишньому єврейському кварталі Ужгорода й відкрили його наприкінці червня. У передньому вікні стоїть велика менора.

П’ять столиків у кафе були заповнені під час обіду, за ними сиділи місцеві жителі та ті, хто був переміщений через війну. Відеооператор з Києва Діма Галін виявив кафе випадково. «Важливо, що це місце існує. Людям потрібно зустрічатися, а їжа та культура — гарне місце для початку», – сказав він.

«Це великий коктейль, який ми називаємо Україною, — підключився Беспалов, — це все змішується».

В Ільниці процес асиміляції для працівників «Темп Україна» йде трохи повільніше. Сам переїзд був серйозним: кілька вантажівок, найнятих у Харкові, евакуювали компанію, здійснивши дводенну поїздку 20 разів за півтора місяці.

Загалом Вахрушев переїхав із 37 людьми — молодшим братом Сергієм, який також працює на підприємстві, співробітниками та членами їхніх родин. Їхній новий дім, сонний хутір із 12 000 мешканців, розташований у передгір’ї Карпат, знаходиться далеко від зруйнованого війною Харкова — як географічно, так і психологічно.

«Питання не в тому, де знаходиться фірма. Ми досі платимо податки в одній країні – Україні. Питання в тому, [чи] люди можуть працювати безпечно, почуватися в безпеці з грошима, які вони заробляють», – сказав Вахрушев з нового об’єкта компанії на території, яку йому допомогла знайти обласна адміністрація.

Відсутність промисловості та розвитку Закарпаття – це як повернення «в минуле» у 1990-ті роки, відразу після розпаду Радянського Союзу, коли «все було занедбано. Ставлення до роботи також було зовсім іншим, ніж у Харкові. Підприємства закриваються в неділю, і робітники закінчують роботу саме тоді, коли закінчується робочий день.

Проте, справи йдуть досить добре, тому Вахрушев тепер сподівається збільшити виробництво та скерувати більше експорту до сусіднього Європейського Союзу. Мішки з подрібненого пластику звалені на новому місці компанії, а щойно відпресовані кришки люків лежать збоку. Сергій Вахрушев хвалить щедрість місцевих жителів, які допомогли підприємству створити та знайти житло для працівників.

«Вони допомагають нам, а ми допомагаємо їм», — сказав він.