Правозахисники кажуть, що Україна не повинна вступати до Європейського Союзу, доки не зачинить ці заклади

Василь Величко годинами прив’язаний до лавки у спекотний день, але жодна людина, почувши його крики, не відв’яже його. 18-річний хлопець – один із кількох тисяч людей з інвалідністю, які живуть в дитячих будинках України. BBC отримала доступ до п’яти закладів і виявила масові випадки жорстокого поводження, зокрема з підлітками, яких прив’язували, а дорослих роками залишали лежати в ліжечках. Foreign Ukraine пропонує ознайомитись з цим матеріалом.

Правозахисники кажуть, що Україна не повинна вступати до Європейського Союзу, доки не зачинить ці заклади. Перед війною з Росією український уряд казав, що реформуватиме систему.

Василь, хворий на епілепсію та погано навчається, живе в дитячому будинку на околиці міста Чернівці на південному заході України.

Підліток носить підгузник. Він гойдається вперед-назад, періодично видаючи довгий пронизливий крик, але персонал не реагує на це.

Вони втомлені, перевтомлені, і зрозуміло, що легше стежити за дітьми та молоддю, прив’язуючи їх.

Потік переселенців зі сходу спричинив додатковий тиск на систему, але те, як з такими людьми, як Василь, поводяться в українських закладах спостерігалось ще задовго до російського вторгнення.

Поруч з Василем лежить ще один хлопець. Його руки зв’язані рукавами джемпера. Його порожні очі дивляться вдалину, і під ним зібралася калюжа сечі.

Ці хлопці з інвалідністю є серед 100 тисяч дітей та молоді, які живуть в українських дитячих будинках, але багато з них навіть не є сиротами.

Більшість із них мають сім’ї, але врешті-решт живуть у цих місцях через відсутність громадських послуг та підтримки.

Родина Василя вважала, що в них немає іншого вибору, як відмовитися від нього.

Вони намагалися його вилікувати, коли він був зовсім маленьким, навіть проконсультувавшись із нейрохірургом із Великобританії, щоб отримати необхідну підтримку.

Але погана система охорони здоров’я та соціального захисту означала, що їм було важко забезпечити його вдома, оскільки у нього трапляються регулярні напади та він може стати агресивним.

Зрештою, коли йому виповнилося п’ять років, місцева влада сказала, що для нього найкраще місце – це інтернат.

«Дуже важко бути батьком дитини з інвалідністю, – розповідає мама Василя Марина, ніжно тримаючи сина за руку. Вона не запитує і не турбується через те, що Василя зв’язали.

«Я пишаюся тим, що я українка, але нам потрібна більша підтримка держави. Якби ми жили у Великобританії, наш син, напевно, жив би з нами», – зазначає жінка.

Вона каже, що перші кілька років відвідування Василя були важкими – «ми приходили додому зі сльозами», але тепер вони навчилися жити з цією ситуацією.

В Україні найбільше в Європі дітей, які живуть в інтернатних закладах.

Вони є жертвами радянської системи, яка полегшила батькам процес передачі своєї дитини державі.

В українському суспільстві існувало й досі існує переконання, що діти з інвалідністю отримують кращий догляд в інтернатах.

Сусідня Румунія закрила багато своїх дитячих будинків після того, як було виявлено, що діти живуть у жахливих умовах після революції 1989 року.

Але в Україні до російського вторгнення в лютому приблизно 250 дітей щодня потрапляли до інтернатів.

Мережа з майже 700 закладів отримує понад 100 мільйонів фунтів стерлінгів на рік від держави та налічує 68 000 співробітників.

Український уряд пообіцяв низку реформ протягом останніх кількох років, визнаючи, що його система інституціоналізації потребує змін.

Поки війна не призвела до зупинки таких планів, уряд почав переселяти тисячі «сиріт» у групові будинки сімейного типу. Але особи з інвалідністю з цих планів виключені.

Український уряд не відповів на запит про додаткові коментарі.

Ерік Розенталь, генеральний директор правозахисної організації Disability Rights International (DRI), каже, що люди з обмеженими можливостями тепер є товаром на «фабриках інвалідності».

Він відвідав сотні цих закладів і каже, що завжди був шокований і спустошений тим, що там бачив.

Нас ведуть по іншому закладу, де в дитячих ліжечках живуть особи з інвалідністю віком 20-30 років.

Вони рідко покидають ці ліжечка, навіть щоб поїсти – персонал годує їх з ложечки через грати.

Ерік каже, що кістляві викривлені щиколотки одного чоловіка та виступаючі ребра хлопчика є ознакою «недоїдання протягом усього його життя».

Він каже, що війна не може бути виправданням для такої жахливої системи догляду, оскільки люди з інвалідністю були знехтувані десятиліттями.

Стоячи біля чоловіка, Ерік каже: «Він повільно помирає в цьому ліжку».

Дерев’яні ліжка стоять у кілька рядів одне біля іншого. Яскраво пофарбовані стіни затьмарюють похмурість життя цих молодих людей.

Вони не намагаються вирватись на волю – вони просто відчайдушно потребують уваги.

У сусідній кімнаті Олег десятиліттями лежить у ліжку. 43-річний чоловік потрапив до цього закладу ще у дитинстві.

У нього церебральний параліч, стан, який впливає на рухи та координацію. При правильному догляді люди з церебральним паралічем можуть жити повноцінним і незалежним життям.

Олег розуміє все в навколишньому світі – і його обличчя світиться, коли він бачить Галину Курило, одну зі слідчих DRI.

Він впізнає її, хоча бачив ще сім років тому.

Олег вітає її теплою усмішкою, і вона знайомить нас. Він висловлює здивування та хвилювання, коли дізнається, що ми журналісти, посміхаючись і запитуючи наші імена.

Тримаючи його змарнілу руку, Галина каже, що з його поганого фізичного стану видно, що більшість часу він проводить у ліжку.

«Мене просто хвилює той потенціал, якого він не реалізував, адже тут провів все життя», – каже Галина.

До війни Україна вже була однією з найбідніших країн Європи.

Бідність і відсутність підтримки сімей, що перебувають у складних життєвих обставинах, сприяють усвідомленню необхідності цих закладів.

Так вважає директор одного з таких закладів Микола Сухолицький.

«Дітям з інвалідністю краще жити тут, а не в сім’ї. Замість того, щоб перебувати в неблагополучних сім’ях, де вони можуть бути недоглянутими, без їжі, тут вони можуть користуватись усім необхідним», – каже він.

Ерік каже, що мільярди доларів міжнародної допомоги, які надходили в Україну під час війни, також повинні бути використані для закриття дитячих будинків, підтримки сімей у догляді за своїми дітьми та побудови спільноти, яка приймає інвалідність.

«Ми знаємо, що дитячі будинки не повинні існувати», — каже він.

Він побоюється, що частина грошей може бути витрачена на утримання закладів – і що після закінчення війни «міжнародна увага до України зменшиться, а дитячі будинки залишаться такими, як є».

Після довгого спекотного дня на подвір’ї свого дитбудинку Василеві настав час прощатися з батьками.

Він досі зв’язаний і ще кричить.

На прощання Марина каже, що «дуже вдячна закладу».

Але вона додає: «Наші діти з обмеженими можливостями не повинні бути заховані від суспільства, за цими високими стінами».