Війна змінила пацієнтів: деякі – нехарактерно агресивні, інші повернулися у стан депресії та нездатні рухатися, часто залишаються неспокійними вночі і нестримно плачуть

У Марини Ганицької не було іншого вибору. Вона загортала тендітні тіла своїх пацієнтів у мішки для сміття і ховала їх у нашвидкуруч викопаній братській могилі на морозі під загрозою російського вогню. Це буде переслідувати її вічно. 44-річна Ганицька є директором Бородянської психоневрологічної лікарні – державного центру для чоловіків із шизофренією, церебральним паралічем, гострим аутизмом та іншими психічними вадами та розладами. Про це йдеться у спеціальному репортажі The Washington Post, повідомляє Foreign Ukraine.

Близько 50 років заклад під Києвом обслуговував складні потреби деяких із найуразливіших верств населення України. Але прецедентів лікування травм від російської окупації не було.

Оскільки увага нації зосереджена на нових лініях фронту на сході та півдні країни, люди у Бородянці намагаються змиритися з тим, що вони пережили в перші дні війни, і що вони втратили. З мужністю та витонченістю, Ганицька робить усе можливе, щоб її пацієнти не залишилися осторонь.

Центр опіки площею 17 гектарів відгороджений парканом від тихої вулиці на ключовій розв’язці дороги до столиці. Всередині приміщення – скромні старі зали та спальні, але чисті. На території є невелика ферма, пральня, пекарня та морг. У дальньому кутку ростуть молоді деревця в пам’ять про тих, кого довелося поховати Ганицькій.

Незабаром після вторгнення, російські війська взяли в оточення об’єкт і зайняли робітниче містечко, приблизно в 50 км на північний захід від столиці. Їхнє швидке прибуття перекреслило план Ганицької щодо евакуації пацієнтів залізницею. Ще 84 мешканці сусіднього центру, зокрема 14 дітей, були евакуйовані до Бородянки та передані під її опіку.

Вона та близько 10 співробітників залишилися, оскільки, внаслідок російських бомбардувань, зникли вода та електрика. Синьо-жовте оздоблення будинку престарілих, пофарбоване в кольори України після першого вторгнення Росії у 2014 році, досі є помітним при денному світлі.

«355 осіб у нашому закладі потребували догляду. Така була ситуація. Ніхто не приїжджав, щоб забрати нас», – розповідає Ганицька.

Протягом наступних трьох сповнених жаху тижнів померло 12 пацієнтів. Російські війська розташувалися поруч з об’єктом, який вони оточили мінами та артилерією.

«Вони використовували нас виключно як живий щит. Вони могли стріляти, куди хотіли. Ми сиділи і думали: «Наступний удар буде завдано по нам чи по тому будинку поблизу?» Людей було надзвичайно важко заспокоїти», – зазначає Ганицька.

Розлучившись із власною родиною, вона благала російських солдатів відпустити їх. Коли чеченський командир зажадав від неї похвалити президента Росії на відео, вона не змогла змусити себе вимовити ці слова. Натомість, вона подякувала, що залишилася жива.

Під постійними обстрілами пацієнти та персонал покладалась один на одного.

«Ми могли якось знайти спільну мову з усіма», — сказала Ганицька.

Мешканцям закладу, які зможуть допомогти, вона пообіцяла роздати медалі.

Після того, як працівники будинку престарілих тижнями доглядали за пацієнтами та готували їжу на багатті, врешті-решт прибула українська екстрена служба. 13 березня вони евакуювали майже всіх пацієнтів, багато з яких не залишали заклад десятиліттями.

Їх відправляли до переповнених лікарень в інших регіонах України або до їхніх сімей, у яких не було можливості доглядати за ними. Ще 26 мешканців, багато з них похилого віку, загинули під час хаосу евакуації або протягом наступних тижнів.

Програвши битву за Київ, російські війська відступили на початку квітня, але не раніше, ніж солдати розгромили Центр опіки.

В інших місцях у Бородянці, Бучі, Ірпіні та інших передмістях столиці російські війська залишили після себе – зруйнований ландшафт і тіла сотень мирних жителів.

Тут видно залишки багатоповерхівок, розколотих російськими ракетами навпіл.

За словами Ганицької, чиновники припускали, що центр не зможе знову відкритися, і скоротить свій бюджет приблизно на 75%.

«Усі думали, що все закінчилося», — сказала вона.

Натомість, Ганицька та інші співробітники взялися до роботи. Вона плакала, коли вони мили кахельну підлогу центру та ремонтували пробиті кулями вікна. А волонтери привезли матраци, подушки і тарілки.

Пацієнти повернулися до будинку престарілих у травні та червні. Одних висадили, а інших Ганицька, відома своїм співробітникам як «командир», особисто забрала.

«Вони були такі щасливі. Деякі з них навіть землю цілували, радіючи, що вони вдома», – згадує вона.

Відтоді Київська обласна влада частково відновила фінансування центру, хоча воно покриває лише витрати на ліки, харчування та зарплати на наступні три місяці.

Майже всі 250 співробітників повернулися, але Ганицькій довелося ввести обмеження на відпустку. Робітники потрібні як ніколи.

Пацієнти досі запитують, чи повернуться росіяни та їхні бомби.

Війна змінила пацієнтів. Деякі – нехарактерно агресивні. Інші повернулися у стан депресії та нездатні рухатися. Медсестри кажуть, що пацієнти залишаються неспокійними вночі і нестримно плачуть. Дехто з них почав накопичувати хліб.

«У них досі живе таке повоєнне уявлення, що треба запастися хлібом і сховати його в тумбочці», – сказала Ганицька.