Втрачений радянський рай: пенсіонери на Донбасі, незважаючи на війну, надалі возвеличують путіна та росію

Людей на Донбасі, які вороже чи принаймні нелояльно ставляться до української влади називають інформаторами, шпигунами, симпатиками РФ або ждунами

Пенсіонерка Валентина Миколаївна/Foto: Julia Kochetova / DER SPIEGEL

Вікна тут забарикадовані мішками з піском і постійно долітають звуки з фронту. Та все ж чимало літніх мешканців Донецької області залишилися тут, тому що, незважаючи на загарбницьку війну Володимира Путіна, схильні довіряти Росії більше, ніж власному уряду. Про це розповідається у спеціальному репортажі Der Spiegel, повідомляє Foreign Ukraine.

Ракета влучила за Головпоштамтом Краматорська. Уламки російської Р-37 лежать біля дитячого майданчика серед тополиного листя. Інші частини ракети пошкодили 10 будівель, поранили шістьох людей – і вбили Максима. 70-річна Валентина Сдобіна вказівним пальцем витирає сльози з очей. Вона плаче за зятем.

Коли вдарила ракета, вона кинулася сходами зі своєї квартири і побачила групу чоловіків, які надавали Максиму першу допомогу біля його маленького автомобіля Kia.

«Було так багато крові. Половини голови у нього не було. Вони обстрілювали нас тільки через українських військових, які живуть тут по сусідству», – каже вона.

Тоді її настрій змінюється від смутку до люті: їй доводиться жити на пенсію у 2850 гривень, що еквівалентно 73 євро, і раз на місяць стояти у черзі в продуктовому банку за подачками.

Валентина Сдобіна/Foto: Julia Kochetova / DER SPIEGEL

«Я з’їдаю лише половину ковбаси на день». У мене немає грошей, щоб втікати», – підкреслює бабуся.

Війська Путіна використовують важку артилерію, тисячі тонн снарядів, руйнуючи село за селом, як паровий каток, залишаючи руїни та смерть. Луганська область майже повністю окупована і значною мірою зруйнована. На підконтрольній Україні частині Донецької області зараз українські захисники готуються до наступної атаки.

Але незрозуміло, на кого з мирних жителів, що залишилися, вони можуть покластися. Це стає очевидним, коли репортери DER SPIEGEL подорожують околицями. Незважаючи на всі злочини, скоєні росіянами, багато людей тут почуваються, перш за все, зрадженими українським урядом. Багато хто на Донбасі історично симпатизував Росії, але які настрої серед його мешканців після восьми років боїв і п’яти місяців повномасштабної війни?

Інтерв’ю з 47-річним міським головою Краматорська Олександром Гончаренком, відбувається в конференц-залі мерії – жовтої цегляної будівлі радянських часів із вікнами, забарикадованими мішками з піском. Керівник міста одягнений у тонку сорочку поло, його сріблясто-сиве волосся акуратно розпущене. Він вільно розмовляє німецькою мовою з мелодійним швейцарським акцентом і починає більшість своїх речень словами «Дивіться». Майже 30 років тому Гончаренко вивчав бізнес-адміністрування в Берні. Потім два десятиліття він пропрацював менеджером з продажу в одній із великих машинобудівних компаній у своєму регіоні.

«Сімдесят відсотків виробленої тут продукції йшло на експорт», — каже він.

Коли незалежний політик обійняв посаду два роки тому, у нього було бачення сучасного індустріального міста, яке виділятиметься з-поміж інших громад у регіоні. У Краматорську досі переважають радянські промислові руїни.

 «Але ми відремонтували дитячі садки та школи, створили 30 нових спортивних майданчиків і три нових парки», — каже Гончаренко.

Підтримка політичного керівництва також здебільшого зросла завдяки досвіду 2014 року, додає він. Тоді, каже, люди побачили, на що здатні окупанти.

«Ці так звані сепаратисти захоплювали машини і розстрілювали людей на вулицях серед білого дня», – зазначає мер Краматорська.

Відповідаючи на запитання про скарги Валентини Сдобіної, він каже, що треба дивитися, хто постійно скаржиться.

«Це завжди одні й ті самі люди. Вони проросійські», – зауважує Гончаренко.

Вісім років тому, за його словами, вони складали близько 40 відсотків від загальної чисельності населення, але тепер, за його оцінками, не більше 3-5 відсотків.

Незважаючи на те, що російські снаряди продовжують бити по місту, з 152 тисяч жителів, залишилася лише третина. Серед тих, хто залишився, підтримка Росії більша, ніж серед тих, хто втік, каже він.

Олександр Гончаренко/Foto: Julia Kochetova / DER SPIEGEL

«Це не корисно для нашої оборони», – вважає Гончаренко.

Наразі українська влада сказала людям залишити Донецьку область. На неокупованих територіях досі проживає від 200 000 до 220 000 мирних жителів. У повідомленні про евакуацію уряд попереджає, що майбутня зима погіршить ситуацію, особливо для дітей.

Потім Гончаренко йде на площу Свободи перед своїм офісом. У тротуарі є діра, куди п’ять днів тому влучила російська ракета «Смерч». Вона пролетіла лише за 150 метрів (492 фути) від мерії. Імовірно, серед українського населення були інформатори.

Людей на Донбасі, які вороже чи принаймні нелояльно ставляться до української влади називають інформаторами, шпигунами, симпатиками РФ або ждунами. Причому останнє слово означає «люди, які чекають». Це принизливий термін, який використовують українці для позначення місцевих жителів, які вітають наступ Росії.

У Мирному, передмісті Слов’янська, мешканці панельного житлового будинку радянських часів тягнуть до своїх квартир повні каністри води з багажника російської «Лади». Через війну тут тижнями не качають воду.

«Нам місяць довелося прожити і без світла», — розповідає 68-річна Валентина Миколаївна, яка сидить на лавці перед будинком — круглолиця жінка у сонцезахисних окулярах. На її футболці написано «Summer Time», але вона не знає, що означають ці слова.

Біля Валентини Миколаївни навколо каміна згруповані столи та стільці.

«Ми повинні тут готувати, тому що у нас три місяці не було газу», — каже вона.

З 2000 мешканців її містечка залишилося лише 700. Кожні кілька секунд вітер доносить до них гул артилерії з фронту, розташованого приблизно за 15 кілометрів (приблизно 9 миль). У якийсь момент бойові дії розгорнулися на відстані 5 кілометрів від Валентини Миколаївни, але вона відмовляється йти.

«Зрештою, це мій дім», — каже жінка.

Мирне, що приблизно перекладається як «мирне поселення», засноване у 1958 році для працівників державного рибопереробного заводу «Донський рибокомбінат». Валентина Миколаївна переїхала в маленьке містечко з російського міста Ростов-на-Дону 50 років тому разом зі своїм коханим дитинства Володимиром. Він був старшим інженером, а вона працювала начальником відділу кадрів на заводі. Вони щодня їли рибу, влітку купалися в озерах, а взимку каталися на ковзанах. Восени ходили по гриби в навколишні ліси. У своїй трикімнатній квартирі в Мирному виховували двох синів.

«Ми були тут щасливі, — каже вона.

Її сини – 39-річний Саша та 47-річний Сергій, після початку війни втекли з родинами до Києва. Зараз вони возять країною гуманітарну допомогу для своїх співвітчизників. Валентині Миколаївні чуже відчуття рідного дому.

«Твоє походження не мало значення в Радянському Союзі», — каже вона.

Її чоловік помер чотири роки тому, і вона отримує лише приблизно 60 євро пенсії.

Вона не дуже думає про Київ. Євромайдан у Києві Валентина Миколаївна називає «переворотом за підтримки США».

«За дружнього до Росії президента Віктора Януковича, «у нас принаймні була стабільність, і моя пенсія була вищою». Президент Володимир Зеленський багато чого обіцяв, але не виконав. Особливо те, що він принесе мир. До війни я дивилась російські телеканали, але вони зараз заблоковані. Від родичів в Росії я дізнаюсь, що відбувається в Україні. Я не вірю, що бучанська різанина насправді була», — вважає Валентина Миколаївна.

Вона не може говорити про ці речі зі своїми синами.

«Інакше будемо битися. А усе це немає значення. Я просто хочу, щоб вони припинили стріляти, я хочу, щоб у нас знову був газ і я хочу, щоб тролейбус їздив. Мені байдуже, нехай хоч диявол у нас тут перемагає», – каже Валентина Миколаїна.

«Треба бути обережним із терміном «проросійський. Багато людей на Донбасі є прорадянськими. Серед молоді є ностальгія за СРСР, яка поєднується з бажанням належати до російськомовної супердержави, — каже Ніколаус фон Твікель із Центру ліберальної сучасності, який після 2014 року перебував у складі місії спостерігачів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) у Донецьку.

«Донеччина була магнітом для іммігрантів – зокрема, росіян та українців, а також, наприклад, греків – з моменту розвитку вугільної та сталеливарної промисловості у ХІХ столітті. Російська мова була їхньою спільною мовою. Після розпаду СРСР у людей тут були особливо високі очікування щодо нового життя в Україні. Коли ці очікування не виправдалися, вони почали прославляти радянське минуле. Останніми роками російська державна пропаганда акцентувала увагу саме на цьому. Для деяких людей путінська Росія виглядає таким собі втраченим радянським раєм», — розповідає Андрій Портнов, український історик і професор історії Університету Віадріна у Франкфурті-на-Одері.

Сьогодні частина Донбасу, яка ще знаходиться під контролем України, являє собою сукупність запустілих місцевостей, зруйнованих вулиць та житлових будинків, а також закритих промислових об’єктів.

«Але після 2014 року, багато чого змінилося на краще. Долучилися міжнародні волонтерські організації та фонди. Гроші потекли в наше місто, дозволяючи відбудовувати житлові будинки та комунальні об’єкти. Люди вперше відчули покликання виступити українськими патріотами. Важливу роль у цьому відіграла і українська мова. Раніше ми вже вивчали українську в школі на Донеччині, але тепер дехто почав користуватися нею і вдома», – розповідає 40-річна Євгенія Калугіна з краєзнавчого музею у Слов’янську.

Євгенія Калугіна/Foto: Julia Kochetova / DER SPIEGEL

Лінії розлому в регіоні також проходять між поколіннями. 16-річна Катерина Воробей у травні закінчила школу в Краматорську. Більшість випускників з її школи уже втекли. Але вони з мамою залишилися в Краматорську доглядати за літніми родичами. З 24 лютого Воробей також розмовляє виключно українською мовою – принаймні, наскільки це можливо.

«Я давно хотіла це зробити, але моя родина була проти», – зазначає Катерина.

Її бабуся захоплюється Путіним і величчю Росії.

«Мені доводилося роками слухати, як вона розповідала про те, наскільки сильною є ця країна», — каже вона.

Але коли після початку війни бабуся продовжила пропаганду, Катерині це набридло.

«Я сказала їй, що не собака і більше не гавкаю під її дудку. Вона зовсім втратила розум, вдарила мене і навіть вкусила за плече. Тепер ми більше не розмовляємо», — каже дівчина.

Катерині сумно, що вона зараз майже сама у своєму місті.

«Мені тут нема з ким поговорити. Всі мої друзі вже втекли», — бідкається Катерина.

Іноді випускниця середньої школи переглядає відео у TikTok, намагаючись краще зрозуміти, чому такі люди, як її бабуся, піддаються російській пропаганді.

«Мені здається, вони так і не навчилися думати самостійно», — підсумовує Катерина.

Катерина Воробей/Foto: Julia Kochetova / DER SPIEGEL