Марія Миколаївна проводить свій час, читаючи пошарпані журнали та переставляючи медалі та ордени свого чоловіка

Переживши Другу світову війну, Марія Миколаївна працювала інженером і виховувала двох дітей в українському місті Харкові. Сьогодні вона ледь виживає за тьмяними стінами підвалу, куди була змушена втекти, після того, як російські бомби пошкодили її квартиру. Про це йдеться у спеціальному репортажі Reuters, повідомляє Foreign Ukraine.

Останні чотири місяці 92-річна бабуся жила під землею разом із донькою, зятем та сімейним котом.

Єдиний проблиск природного світла вона бачить, сидячи в дверях біля підніжжя сходів, що ведуть на вулицю.

Харків, друге за величиною місто України, стримав російський напад у перші два місяці вторгнення, але останнім часом зазнає майже щоденних обстрілів після періоду відносного спокою.

Марія страждає від проблем з пересуванням та прогресуючої втрати пам’яті, які погіршились після нападу на її будинок.

«Вона забула, як виглядає місто, розгубилася і не знає, куди йти, що робити, як лягти, як спати, як сховатися», – каже її донька Наталя.

Будинок Наталі знаходився в одному з найбільш бомбардованих районів Харкова. Вона вважала, що її матері буде безпечніше залишитися у своєму передмісті, а сусіди будуть приносити їжу та стежити за нею.

Але одного разу вночі надійшов дзвінок, що біля квартири Марії стався вибух та зникло світло.

Чоловік Наталі Федір знайшов таксиста, який виявив бажання забрати Марію та кілька речей, які вони могли захопити.

«Таксист зніс її вниз і дуже швидко мчав містом, щоб доставити бабусю в безпечне місце», – розповідає Наталя.

Війна не є чимось новим для Марії. Під час окупації України в роки Другої світової війни її родина була змушена поселити німецького офіцера. Василь, чоловік, за якого вона збиралася вийти заміж, воював на тій війні.

Марія з чоловіком були родом з одного села на Полтавщині, але після війни зустрілися в сусідньому Харкові, де навчалися у вечірній школі, сиділи за одною партою і закохалися.

Потім вона працювала інженером на державному заводі, який виготовляв аерокосмічні деталі.

«Важкі часи залишились позаду, — згадує Наталя.

Сьогодні, коли її пам’ять згасає, Марія проводить свій час, читаючи пошарпані журнали та переставляючи медалі та ордени свого чоловіка.

Фізичне нагадування про місце її сім’ї в історії: орден Вітчизняної війни за участь Василя в радянських операціях проти німців і медаль за боротьбу проти Японії наприкінці війни.

У підвалі Марія спить на матраці, який покладений на дерев’яні піддони в імпровізованій спальні, під трьома дешевими флісовими ковдрами.

Вона, по суті живе телефонними дзвінками через WhatsApp від своєї 31-річної онуки Марії, яка мешкає в Нью-Йорку.

Щодо майбутнього, то у родини немає відповідей, є лише запитання, каже 62-річний Федір.

«Коли закінчиться ця війна? І від кого це залежить? Від політиків? Від нас? Від військових? Тому що це неприпустимо в наш час, це дикість. Щоб моя свекруха та інші люди похилого віку, яким 95 чи 97 років, закінчили своє життя в таких умовах. Чим швидше це закінчиться, тим краще», – каже Федір.