Після російського вторгнення, близько 33 000 євреїв з України, Росії та Білорусі здійснили репатріацію до Ізраїлю. З них понад 12 тисяч приїхали з України, майже 20 тисяч із Росії та понад 1 тисяча із Білорусі

У тихому куточку поселення Неве Даніель на Західному березі річки Йордан, з пастирськими краєвидами на терасові пагорби з оливковими гаями та виноградниками, живе молода сім’я іммігрантів, яка нещодавно прибула і зараз пускає тут своє коріння. Лібенсонів тепло прийняли, і вони повільно адаптуються до життя в новому середовищі, на кшталт процесу інтеграції для багатьох нових іммігрантів. Про це йдеться в аналітичній публікації The Times of Israel, повідомляє Foreign Ukraine.

Після російського вторгнення 24 лютого, близько 33 000 євреїв з України, Росії та Білорусі здійснили репатріацію до Ізраїлю. З них понад 12 тисяч приїхали з України, майже 20 тисяч із Росії та понад 1 тисяча із Білорусі.

Цей потік іммігрантів з регіону не тільки перевершує показники до COVID-19, але й перевищує загальні показники імміграції за більшість років останнього десятиліття.

Повідомляється, що значна кількість російських іммігрантів повернулися до Росії після отримання громадянства та паспорта, але незважаючи на це, кількість тих, хто зробив Ізраїль своїм новим домом, залишається надзвичайно високою.

Природне місце для євреїв

Родину Лібенсонів відрізняє від решти те, де вони вирішили почати своє нове життя як ізраїльтяни.

Вони є частиною дуже невеликої кількості іммігрантів зі Східної Європи, які змінили зруйновану війною Україну чи політично репресивну Росію та Білорусь на місце, де триває один із найтриваліших і найскладніших геополітичних конфліктів сучасності.

Рада Єші, головна організація муніципальних органів влади поселень на Західному березі, вважає, що близько 50 сімей іммігрантів з України та Росії переїхали жити в поселення з початку війни.

Незважаючи на свою невелику кількість, ці новоспечені поселенці виявляються глибоко ідейними.

Ізраїль і Леа Лібенсон здійснили репатріацію у травні разом зі своїми двома синами, Натаном і Йосефом Залманами, і матір’ю Ізраїля Хая-Ріною з міста неподалік від Москви.

Подружжя стало віруючим приблизно вісім років тому і відтоді дедалі частіше замислювалися про репатріацію.

Тепер, оселившись у своєму новому домі, вони палко говорять про право єврейського народу на всю визначену Біблією землю Ізраїлю та швидко відкидають прагнення палестинців до незалежності, які ускладнюють розширення поселень.

Лібенсони розпочали свій процес репатріації три роки тому, але пандемія COVID-19, а також вагітність Леа затримали їхній переїзд до Ізраїлю, поки вони нарешті не отримали імміграційні візи в березні цього року.

Тим часом, посилення політичних репресій у Росії пробудило старі спогади радянських часів, коли євреям та іншим було заборонено залишати країну.

Кількість рейсів до Ізраїлю значно зросла після вторгнення Росії в Україну, і ще більше погіршує ситуацію те, що у липні Міністерство юстиції Росії закрило місцеві операції Єврейського агентства, яке сприяє репатріації.

У контексті зростаючих проблем у Росії, відділ Ради Єші у Східній Європі створив групу у Telegram, щоб надавати інформацію тим, хто хоче здійснити репатріацію.

Лібенсони з вуст в уста дізналися про групу у Telegram і через неї дізналися про можливість переїзду у поселення на Західному березі. Пізніше Єша зв’язав їх з Естер Флейшер з Регіональної ради Гуш-Еціон, яка почала обговорювати з ними варіанти.

Згодом Ізраїль і Леа вирішили переїхати до поселення Неве-Даніель, менш ніж за 15 кілометрів на південний схід від Єрусалиму, і Флейшер знайшов для них квартиру для оренди. Регіональна рада Ґуш-Еціон заплатила за перші три тижні оренди, поки сім’я облаштовувалась.

«Це природне місце для євреїв. Це йде від наших сердець і душ», – сказала Леа.

Подружжя зазначило, що в їхньому рідному місті була дуже комфортна структура спільного єврейського життя, із синагогою, єшивою, сильним общинним життям і частими подіями.

«Однак, ми завжди знали, що майбутнє єврейського народу – в Ізраїлі, особливо для дітей, які будуть рости в єврейському середовищі. Тільки тут вони можуть це робити і вільно ходити з кіпою на голові», – сказав Ізраїль.

Вони підкреслили, як тепло їх зустріли мешканці Неве-Даніель, і сказали, що їх засипали пропозиціями допомоги, коли вони звикали до свого нового дому.

На запитання про те, як вони ставляться до переїзду на територію, яку інший народ вважає своєю батьківщиною, подружжя відповідало зухвало.

«Палестинці не отримають тут держави», — категорично заявив Ізраїль.

Подружжя зазначило, що друзі попереджали їх не переїжджати в поселення, мовляв, це небезпечно. Проте, вони не відчували небезпеки з моменту прибуття.

Але під час подорожі поблизу палестинських населених пунктів на Західному березі річки Йордан вони «відчули ворожість палестинців», хоча це не змусило їх зупинитися щодо вибору дому.

«Ця [ворожість] лише посилює нашу мотивацію бути тут і заселити цю територію та зробити її частиною Ізраїлю. Життя тут змушує нас відчувати, що ми справді виконуємо міцву [релігійну заповідь] про заселення землі Ізраїлю, замість того, щоб йти до міста, яке вже було заселене», — сказав Ізраїль.

Хотів побачити, як ми можемо допомогти

Кількість іммігрантів з України, Росії та Білорусі, які переїжджають до поселень, надзвичайно мала порівняно із загальною кількістю іммігрантів із регіону, але Рада Єші докладала та продовжує докладати спільних зусиль, щоб залучити євреїв із цих країн до переїзду на Західний берег.

Хоча вважається, що приплив іммігрантів з України зараз уповільнюється, суворі політичні репресії в Росії та відлуння минулого, яке воно викликає у євреїв у цій країні, означають, що хвиля російських іммігрантів навряд чи вщухне найближчим часом.

Східноєвропейський відділ Yesha тепер готовий допомогти їм переїхати на Західний берег.

«Створений у 2020 році з метою допомоги євреям з колишнього Радянського Союзу, які вже переїхали на поселення, відділ взяв на себе завдання допомоги українським євреям, які втекли після російського вторгнення», – сказав директор Ради Єші Ігаль Дільмоні.

Він сказав, що на початку війни ця організація — як і кілька інших — почала зв’язувати українських євреїв із транспортними операторами, які вивозили біженців на захід від бойових дій і вони допомогли тисячам людей втекти із зони бойових дій.

Пізніше Yesha відправила партію допомоги до Молдови, щоб допомогти єврейським біженцям, які втекли звідти, а також скерувала делегацію російськомовних соціальних працівників, щоб надати їм допомогу у вирішенні проблем, пов’язаних із травмами, від яких постраждали багато біженців.

«Ми помітили, що до Ізраїлю приїжджають родини, батько яких застряг в Україні [через заборону на виїзд для чоловіків призовного віку]. Ці сім’ї та діти зазнали серйозної травми, але не отримували жодної підтримки психічного здоров’я», – сказав Ділмоні.

Голова регіональної ради Гуш-Еціон Шломо Німан, який також є керівником відділу Yesha у Східній Європі, тоді вирішив відправити делегацію волонтерів до кількох країн, що межують з Україною, аби допомогти біженцям і надати їм інформацію про переїзд у цей район.

Члени місії Гуш Еціон також відвідали готелі, де проживали біженці, аби роздати листівки та інші матеріали, що рекламують привабливість життя в цьому районі.

Однією із сімей біженців, які переїхали з України на Західний берег, є Едуард та Олена Герман, які здійснили репатріацію зі своїми трьома дітьми Іланою, Девідом і Адаелем у березні цього року.

Вивчивши кілька варіантів, вони вирішили переїхати до поселення Маале-Адумім, на схід від Єрусалиму, яке є третім за величиною поселенням на Західному березі.

Єдине місце, куди ми думали поїхати, це Ізраїль

Втеча німців від російського вторгнення типова для багатьох українських біженців, які живуть на сході країни, але від цього не менш болісна.

«До 24 лютого ніхто не думав, що росіяни нападуть, але того ранку ми прокинулися від звуку вибухів», — розповіла Олена.

Сім’я жила в місті Харків на сході України, яке було основною мішенню під час першого етапу російського вторгнення.

Мешкаючи неподалік від центру Харкова, Олена сказала, що спочатку вони з чоловіком думали, що можуть залишитися в рідному місті, оскільки бої точилися на околицях міста, і вони не вірили, що їм загрожує безпосередня небезпека.

«Коли росіяни почали бомбити житлові квартали і ми побачили над головою винищувачі, то зрозуміли, наскільки близько війна, і вирішили втікати. Єдине місце, куди ми думали поїхати, це Ізраїль», — розповіла Олена.

Олена та Едуард пояснили, що хоча безпосередньою причиною їх переїзду до Ізраїлю було російське вторгнення, вони планували здійснити репатріацію кілька років і зробили це із «сіоністських переконань».

Через кілька днів подружжю вдалося знайти групу, яка організовувала транспортування з Харкова, і після кількагодинного очікування Олена, Едуард та їхні троє дітей сіли на автобус, що прямував до Львова на заході України поблизу кордону з Польщею.

Потім вони вирушили у 40-годинну подорож, мандруючи другорядними дорогами здебільшого вночі, щоб уникнути російських військових, і нарешті опинилися у Львові.

Після того, як вони чекали шість днів на кордоні, представники Єврейського агентства допомогли їм перетнути кордон з Угорщиною, де вони зупинилися в готелі в Будапешті і готувались до репатріації.

Перебуваючи в готелі, вони побачили листівки, які розклеїла делегація Єші, і одразу зацікавилися.

У той час Ділмоні перебував у Будапешті та зустрівся з родиною, щоб обговорити варіант переїзду до поселення на Західному березі.

Олена сказала, що подружжя ніколи не думало про переїзд до поселення, але, почувши про це від Ділмоні, вони додатково проконсультувалися з координатором відділу Yesha у Східній Європі Елішею Хенкіним, який у той час також був у Будапешті.

Після прибуття до Ізраїлю їх відвезли до північного міста Ноф-Хагаліль. Подружжя розглядало деякі поселення глибше на Західному березі, такі як Аріель, Шило або Офра, але врешті-решт вибрало Маале-Адумім через його близькість до Єрусалиму.

Подружжя каже, що тепер вони щасливо живуть у поселенні та насолоджуються своїм новим домом, відзначаючи теплий прийом, наданий їм громадою з моменту їх прибуття.

Запитання про те, як вони ставляться до переїзду із зони інтенсивного конфлікту, яка стала їхньою колишньою країною, до центру ізраїльсько-палестинського конфлікту, не викликало занепокоєння у подружжя.

«Довгострокова, перманентна війна триває не лише за Юдею та Самарію, але й за всю землю Ізраїлю», — сказав Едуард, використовуючи біблійні терміни для Західного берега.

Він також відкинув порівняння між Україною як країною, чия територія була окупована, і палестинцями, які хочуть створити державу на контрольованому Ізраїлем Західному березі річки Йордан і в секторі Газа зі столицею в Східному Єрусалимі.

Едуард наполягав на тому, що це швидше українці та євреї мають багато спільного, адже їх національні історії є подібними.

«Українська нація була сформована багато років тому, але отримала незалежність лише 30 років тому. Так само єврейський народ був сформований тисячі років тому, але відновив свою незалежність лише трохи більше 70 років тому», – зазначив він.