Полонені українці детально розповіли, як їх викрадали з домівок і відправляли на ідеологічну перевірку, довго утримали під вартою, а в деяких випадках – морили голодом, піддавали тортурам і катували

Вранці 13 квітня, через 47 днів після того, як Росія почала облогу українського портового міста Маріуполя, чоловік років двадцяти, якого я назву Тарасом, почув, як його собака гавкає у дворі. 11 квітня президент України Володимир Зеленський оголосив Маріуполь «повністю зруйнованим». Російські війська розбомбили або іншим чином пошкодили 90% будівель, зокрема десятки шкіл і пологовий будинок. За оцінками мера, було вбито щонайменше 21 000 жителів. Більшу частину облоги Тарас провів із родиною в маленькому підвалі, без світла та води. Він час від часу виходив із підвалу, набрати відра дощової води, щоб попити, або приготувати пшеничну кашу на дровах. Усі вежі стільникового зв’язку були вимкнені. Але Тарас від знайомого довідався, що у сусідньому кварталі ще живий близький друг, і запросив його прийти «напитися та поплакати». Коли Тарас почув гавкіт собаки, то подумав, що прийшов його товариш, і кинувся його вітати. Про це розповідається у спеціальному репортажі The New Yorker, переклад якого пропонує Foreign Ukraine.

Біля дверей стояли двоє чоловіків у військовій формі, тримаючи в руках автомати. Тарас зрозумів, що вони росіяни, побачивши білі пов’язки вище колін та ліктів, якими окупаційна армія користувалась, щоб уникнути дружнього вогню. Були також відмінності в їхніх акцентах; чоловіки застосували тверде «г» там, де українці використовують повітряне «г» у таких словах, як «говори» або «говорити».

— «Хто тут живе?» — запитав один із солдатів.

— «Я і моя родина», — сказав Тарас.

Чоловіки пройшли повз нього і почали обшукувати будинок, кімнату за кімнатою. Записали повне ім’я Тараса. Зазначили марку та модель його автомобіля. Один із військових вивчив реєстраційний номер автомобіля Тараса і помітив, що там вказана інша адреса. Тарас намагався пояснити, що до блокади мав квартиру на іншому кінці міста.

— «На вулицю!» — гукнув російський солдат. «Ви повинні пройти перевірку».

Тарас чув, що в деяких околицях пропадають чоловіки. Він нервово запитав солдата: «Скільки часу це займе?»

— «Дві години».

Тарас відчув приступ голоду — він нічого не їв із минулого дня. Одягнув кросівки, джинси, світлу куртку. Росіяни супроводили його до перехрестя. Він був не один: шестеро його сусідів, усі чоловіки призовного віку, були зібрані, їх охороняла група солдатів. Поглянувши на квартал, Тарас побачив, що ще більше росіян ходили від хати до хати, витягуючи на вулицю молодих українських чоловіків. Зрештою, разом із Тарасом зібралося близько 40 чоловіків.

Під’їхав білий автобус, і Тарасу зі сусідами дали вказівку сісти. Коли вони зайшли і двері зачинилися, один із росіян підвівся і сказав: «Ви не знаєте нас, а ми не знаємо вас. Ми довіряємо вам рівно стільки, скільки ви довіряєте нам». Він видав єдине основне правило: «Якщо ви будете вередувати, то ми тобою витремо підлогу. Всі розуміють?»

Коли автобус від’їхав, Тарас дивився у вікно. Колосальний металургійний комбінат імені Ілліча з його колись хвилястими штабелями, рухомими конвеєрними стрічками та бурхливими доменними печами ставав усе меншим і меншим. Напередодні Росія заявила, що в полон здалися 1026 українських військових. Тарас бачив великі житлові будинки, зруйновані, будинки без стін і стелі. Він бачив грубо розкопані могили у дворах і три людські тіла, що розкладалися і лежали під мостом. Нічого не залишилося, подумав він. Чоловіки в автобусі дивилися на руїни.

Після півгодини їзди на північний схід автобус пригальмував і зупинився перед занедбаним банкетним залом у напівміському поселенні під назвою Сартана на березі річки Кальміус. Солдати зібрали посвідчення чоловіків і загнали їх усередину. Там солдат вигукував ім’я полоненого і заводив його до кабінету, свого роду імпровізованої кімнати для допитів. Коли назвали ім’я Тараса, він зайшов у кабінет і побачив, що за кількома столами сиділо 12 російських солдатів.

— Ви служили в армії? — запитав один із них.

— «Ні».

— «Чому ні?»

— «У мене білий квиток», — сказав Тарас, маючи на увазі документ, який свідчив про його незадовільний стан здоров’я, внаслідок якого він був непридатний до військової служби. Тарас, який мав хлоп’ячі риси обличчя та кошлате світле волосся, мав проблеми із колінами після того, як порвав собі меніск під час гри у футбол. Визнання його непридатним до військової служби стало розчаруванням; він думав, що піде в армію, як і його батько та дідусь. Тепер він просто сказав: «Спортивна травма».

— «Роздягайся», — попросив інший солдат.

Тарас роздягнувся до нижньої білизни. Зі своїх місць чоловіки оглянули його на наявність татуювань і будь-яких слідів, які могли б свідчити про те, що він нещодавно брав участь у війні — мозолі на руках, потертості на шиї від бронежилета, синці на плечі від віддачі вогнепальної зброї.

Нацьковуючи його, один із допитувачів запитав: «Де ви плануєте служити?»

— «Ніде».

Опівдні полонених вивели на вулицю. На землі лежав сніг. Ранок був похмурим, і згодом пішов дощ, що посилило холод. Приїхало ще чотири автобуси, і Тарас стояв, чекаючи, поки оформили ще близько 150 полонених. Поки він повернувся в автобус, його куртка і кросівки промокли наскрізь. Він тремтів.

Автобуси продовжили рух на північний схід, перетнувши територію самопроголошеної «Донецької народної республіки». Вони зупинилися у селі Козацьке, яке кілька років тому проросійські сепаратисти. Там, у їдальні старої початкової школи, кожному дали невелику порцію водянистого супу.

Коли наступала ніч, полонені стелили в класах і коридорах щільними рядами тонкі мати. Усі затримані виявилися цивільними з Тарасового робітничого району, чоловіками, які провели попередні тижні, не переймаючись перемогою у битвах, а тим, щоб зберегти життя своїм сім’ям. Сам Тарас уже втратив понад 20 кг ваги за неповні два місяці в облозі. У нього розвинувся хронічний біль у грудях, який, як він припускав, був через дихання затхлим підвальним повітрям або сон на бетоні.

Тарас затягнув мат у коридор. Його живіт бурчав, а одяг був ще вологий від дощу. Голодний, змерзлий, змучений, він згорнувся клубочком і заснув неспокійним сном. Він ще не чув терміну, який незабаром стане звичним: «фільтраційний табір».

Фільтрація, яка означає процес, за допомогою якого уряд військового часу або недержавний суб’єкт ідентифікує та ізолює осіб, яких вважає загрозою, сама по собі не порушує міжнародного гуманітарного права. У нещодавній доповіді дослідників Єльського університету про окупацію Росією східної України зазначається, що «окупаційні сили під час міжнародних конфліктів мають право реєструвати осіб у зоні свого контролю; контролюючі сили можуть навіть затримувати цивільних осіб за певних обмежених обставин». Система може включати різні блокпости, пункти реєстрації, центри й табори утримання. На засіданні Ради Безпеки ООН на початку жовтня 2022 року посол Росії в ООН Василь Небензя зайшов настільки далеко, що назвав їх програму фільтрації «звичайною військовою процедурою». Чи буде фільтрація нормальною процедурою або чимось гіршим, залежить від того, як вона виконується — і з якою метою.

У 1994 році Росія розпочала повномасштабне військове вторгнення, щоб повернути Чечню, сепаратистський анклав, який проголосив незалежність у 1991 році. Наступного дня після вторгнення російських танків МВС РФ видало директиву № 247: «Створити фільтраційні пункти для виявлення осіб, затриманих у зонах бойових дій, і залучення їх до бойових дій». (У Росії термін «фільтраційний пункт» увійшов в обіг під час Другої світової війни, коли радянська влада почала перевірки з метою виявлення на звільненій від німців території те, що Лаврентій Берія, глава сталінської таємної поліції називав «ворожими елементами».) Перший табір у столиці Чечні, Грозному, відкрився 20 січня 1995 року. Наступного року дослідники Human Rights Watch дійшли висновку, що російські війська били та катували чеченських чоловіків, які там утримувалися. Багатьох згодом використовували як «живий щит» у боях і як «заручників для обміну на російських ув’язнених».

Через три роки, під час Другої чеченської війни, російський генерал Віктор Казанцев розширив фільтрацію, запровадивши «режим перевірки особи» у «звільнених районах» і закликавши «посилити процедури обшуку на блокпостах». Чеченські мирні жителі були свавільно затримані в ще більшій кількості; їх часто звільняли без документів, що посвідчують особу, і це обмежувало їхню свободу пересування та наражало на повторні арешти на блокпостах. У звіті Human Rights Watch було описано те, що стало стандартною стратегією: російські війська бомбардували чеченські громади, а потім проводили «зачистку», під час якої солдати ходили по домівках, арештовуючи чоловіків, а іноді і жінок, підозрюваних у зв’язках із повстанськими силами.

Дослідники описали процес фільтрації у Чечні як форму «колективного покарання», яке застосовувалося не лише до зниклих, але й до їхніх сімей. Одна жінка, маючи на увазі свого родича чоловічої статі, якого вивезли, сказала дослідникам: «Його немає ніде — ні серед живих, ні серед мертвих». Відома правозахисна організація «Меморіал», яку Верховний суд Росії закрив на початку 2022 року, підрахувала, що під час двох воєн Росії в Чечні загинуло щонайменше 70 000 мирних жителів і понад 200  000 чеченців пройшли через фільтраційні табори.

На початку 2014 року російські війська анексували Крим. Кілька місяців по тому російський «гуманітарний конвой», який, за оцінками, складався з 12 000 російських військових, увійшов на Донбас. Наступної зими Верховна Рада доручила 15 міжнародним та українським правозахисним організаціям підготувати звіт про місця незаконного утримання на окупованих територіях Донбасу. У звіті, опублікованому у 2015 році, визначено 79 об’єктів, якими керують росіяни та пов’язані з РФ збройні групи. Спираючись на численні свідчення, автори виявили «поширену практику тортур і жорстокого поводження із незаконно утримуваними цивільними особами та військовослужбовцями».

Ті, хто вижив, детально розповіли про побиття, позбавлення сну, примусову працю, обов’язкові фізичні вправи, імітацію страт, неспровоковану стрілянину в кінцівки затриманих і погрози завдати шкоди родинам затриманих. Один із тих, хто вижив, розповів слідчим: «Вони торкалися моєї голови та геніталій металевим стрижнем, зарядженим електрикою. Вдарили мене шомполом. Підвішували до стелі, обливали холодною морозною водою».

Слідчі встановили, що суворість покарання, яку застосовували охоронці табору, залежала від низки чинників, зокрема військового походження та, перш за все, «політичних поглядів» ув’язненого — зокрема, від ступеня, в якому він висловлював «підтримку державного суверенітету». Одна з тактик, яку називають «слоном», передбачала надягання протигаза на голову затриманого та блокування потоку повітря. Двох чоловіків кастрували на очах у інших затриманих. В одному закладі охоронці табору вирізали на грудях затриманого слово «бандера» — на честь Степана Бандери, українського націоналіста, якого вбило КДБ у 1959 році. Тетяна Локшина, старший науковий співробітник Human Rights Watch, сказала, що, виходячи з розповідей українських цивільних осіб, яких утримували в 14 місцях під час поточного конфлікту, «є вагомі підстави вважати, що чоловіків катують у подібних установах».

21 березня 2022 року, на 25-ий день російського вторгнення, посольство Росії у Вашингтоні, округ Колумбія, виступило із заявою: «Ми звернули увагу на заяви української влади, які поширюються в американських ЗМІ, про начебто створення нашими військовими «фільтраційних таборів». Історії про свавільні затримання та зникнення людей, які лунають у Маріуполі, є «вигадкою». У заяві фільтраційні табори називали просто «блокпостами для мирних жителів, які залишають зону активних бойових дій», і стверджували, що росіяни «допомагали їм вижити, забезпечували їх їжею та медикаментами».

Тарас прокинувся на світанку від того, як російські солдати наказали всім вийти на вулицю. Того ранку їх перевезли автобусом до іншого табору, у сусідньому селі Безіменне, де росіяни та представники «ДНР» утримували додатково близько 600 затриманих, зокрема жінок. Під’їжджаючи до табору, Тарас побачив купу синьо-білих наметів. У вересні 2022 року «Российская газета» визнала існування фільтраційного табору, заявивши, що туди відправляли українців, аби не дати їм «проникнути в Росію через поля під виглядом біженців, щоб уникнути покарання».

У Безіменному кожного затриманого фотографували з чотирьох боків, знімали відбитки пальців і ще раз роздягали. Кожен, хто мав мобільний телефон, мав його ввімкнути та повідомити пароль; Представники табору прокручували фотографії, текстові повідомлення та історії переглядів. Вони підключили пристрої до комп’ютера та записали їхні 15-значні серійні номери.

У наметі Тараса допитували співробітники Федеральної служби безпеки Росії, основного правонаступника КДБ. Цього разу питання були більш насущними. Якими були його погляди на владу в Києві? На місцеву владу в Маріуполі? Чи були в нього члени сім’ї, які служили в українській армії? У добровольчих батальйонах? Чи були у нього знайомі в Росії? На кожне запитання Тарас відповідав тактовно, але правдиво. Він сказав слідчим, що вважає Маріуполь процвітаючим містом до російської «спецоперації» і він ніколи в житті не зустрічав фашистів.

Час від часу слідчий через те, що здавалося розчаруванням чи нудьгою, збивався зі сценарію. І іноді навіть, здавалося, що правильна відповідь була недостатньою. Якщо затриманий казав, що не схвалює уряд у Києві, його допитувач міг наполягати, щоб він уточнив, чому саме не схвалює. Тарас не міг зрозуміти, що відбувається. Чи були ці інтерв’ю спрямовані на отримання достовірної інформації? Або вся ця принизлива процедура була своєрідним ідеологічним скринінгом?

Після цього начальник табору передав йому аркуш синього паперу з печаткою «Ф.П. Безіменне». Ф.П. означало Filtration Point. Тарас припустив, що «пройшов» фільтрацію і отримав дозвіл повернутися додому. Натомість, чоловіків відправили назад до імпровізованої в’язниці в Козацькому. У них вилучили квитанції про фільтрацію.

Наступні тижні минули у похмурому ритмі. У затриманих був лише той одяг, у якому вони були в день затримання. Спалахували випадки, схожі на пневмонію чи коронавірус, але бійцям не надавали допомоги та ліків. Коли один хворий почав згасати на очах, то інші благали викликати швидку допомогу, але безуспішно. Через кілька годин чоловік помер. Охоронці наказали двом затриманим перенести тіло до спортзалу.

Охоронці нічого не пояснили. Затриманих, які були надто наполегливі у своїх запитаннях, били. Один особливо засмучений чоловік благав звільнити його через матір, яка, за його словами, паралізована і сама вдома. Пізніше він дізнався, що вона померла, ймовірно, від голоду. Охорона не дозволила синові вийти з табору на похорон своєї матері.

Один із чоловіків крейдою на стіні позначав кожен наступний день. Їжу подавали один раз вранці і один раз в обід. За спільними столами, призначеними для дітей, чоловіки їли рис або звичайні макарони, які пізніше за словами одного затриманого, «нагадували клей». По периметру будинку ріс дикий часник, і Тарас почав його їсти цілими цибулинами, як яблуко. Воду, яку треба було доставляти в табір, роздавали через день. У класах ув’язнені використовували тюремний дріт радянських часів, щоб кип’ятити та знезаражувати його, поміщаючи один кінець металевого дроту в банку з водою, а інший вставляючи в електричну розетку. Незважаючи на це, у затриманих в таборі почався пронос.

Не маючи працюючих туалетів, затримані справляли нужду у полі. Час від часу хтось вередував або намагався втекти. Наскільки міг судити Тарас, жодна спроба втечі не увінчалася успіхом. Іноді солдати валили чоловіка на землю і зв’язували йому зап’ястки за спиною скотчем. На очах у інших його затягували в машину і везли. Згодом охоронці дозволили деяким чоловікам залишити табір протягом дня, щоб працювати на сусідніх фермах, аби вони могли купити собі додаткові продукти та цигарки в місцевому магазині. Вночі вони завжди поверталися; у всіх напрямках були військові блокпости, і українця, якого спіймали без документів, могла спіткати гірша доля, ніж утримання під вартою на невизначений термін.

Незрозумілим чином після огляду затриманим повернули мобільні телефони. Тарас проводив час, переглядаючи старі світлини кращих часів з минулого: селфі з дівчиною, з якою два роки тому познайомився в Instagram; фото з поїздки у Париж. Не було можливості безпосередньо зв’язатися з членами сім’ї в Маріуполі, який ще був без стільникового зв’язку. Але в школі був Wi-Fi, і чоловіки могли стежити за новинами. Деякі мали зв’язки із владою «ДНР». «У мене вкрали паспорт», — почув Тарас слова одного чоловіка. «Вони тримають мене проти моєї волі». Минуло кілька годин. Приїхала машина місцевої поліції. Табірна охорона викликала арештанта.

— «Ви подали скаргу?» — спокійно запитав поліцейський.

— «Я?», – відповів затриманий.

Підійшов російський військовий і вручив затриманому паспорт.

— «Ну, у вас є паспорт?» — запитав офіцер.

— Затриманий вагався. «Так».

— «Ви хочете знати, чому ви тут?» – сказав офіцер. «Тепер ти підеш туди, де тобі пояснять усе, що тобі потрібно знати».

Через чотири дні місцева поліція повернула чоловіка до табору. Інші затримані засипали його запитаннями. Куди він подівся? Що вони сказали? Як його лікували? Він не мав жодних фізичних слідів насильства, але був явно приголомшений. Нарешті він розповів, що його забрали до в’язниці десь у Донецьку і залишили в камері лише з одним шматком хліба. Він замовк, відмовившись більше відповідати на будь-які запитання.

Більш ніж через два тижні після того, як чоловіків затримали, Тарас зателефонував на «гарячу лінію» для зниклих безвісти.

— «Як звати зниклого?» – запитав оператор.

Тарас назвав своє ім’я, дату народження та місто проживання. Він чув, як оператор вводить інформацію. Він глибоко вдихнув, м’язи його щелепи напружилися.

Після хвилинного пошуку оператор відповіла: «Особа пройшла фільтрацію 14 квітня і була повернута в Маріуполь».

Тараса охопила паніка, серцебиття прискорилося. Про дзвінок він розповів ще одному затриманому, а потім чоловік поцікавився про себе. Оператор повідомила, що він теж пройшов фільтрацію і його відпустили.

Зателефонував інший затриманий. Потім ще один. Загалом на гарячу лінію зниклих безвісти зателефонували півтора десятка чоловіків і отримали таку ж відповідь. Усі вони пройшли фільтрацію 14 квітня. Вони були звільнені з-під варти та безпечно повернулися до своїх громад у Маріуполі.

У середині червня у кав’ярні під відкритим небом у Тбілісі, столиці Грузії, я зустрів Таню Локшину, старшого наукового співробітника Human Rights Watch і останнього керівника московського бюро. За два місяці до цього Міністерство юстиції Росії «зняло з реєстрації» організацію. Локшина, яка має сяюче руде волосся, була одягнена у вишиту блузку та браслети з бісеру, справляючи враження професора гуманітарного коледжу. Вона керувала бюро протягом 9 років його діяльності, і, як і решта її колег, тепер жила та працювала в еміграції.

За турецькою кавою та місцевими цигарками Локшина розповіла, що 24 лютого — за кілька годин до того, як Володимир Путін розпочав своє вторгнення, коли більшість світу вірила, що він блефує — вона спакувала «валізу, наповнену купальними костюмами», і сіла на рейс до Канкуна. Це була давно запланована поїздка на зимові канікули для її дев’ятирічного сина. Коли літак приземлився, вона увімкнула телефон і дізналася, що російські танки перетнули Україну. Пляж повинен був почекати. Локшина із сином полетіли у Північну Каліфорнію. Він залишився там у родичів, а вона наступні 36 годин їхала до Польщі, щоб зібрати свідчення українських біженців. Вона продовжила інтерв’ю на кордоні Молдови з Україною. У квітні вона здійснила коротку поїздку до Москви, щоб закрити бюро Human Rights Watch, перш ніж вирушити до Києва та Львова для спілкування з людьми, які пройшли фільтрацію на окупованих територіях. Через кілька тижнів вона забрала сина і переїхала назавжди у Тбілісі.

Локшина вважає, що російська мережа фільтраційних центрів відповідає багатьом пов’язаним стратегічним вимогам, серед яких обробка цивільних осіб для передачі в Росію, перевірка учасників бойових дій і диверсантів, збір військової розвідки, отримання неправдивих свідчень про військові злочини, скоєні українськими солдатами, збір персональних даних про цивільне населення та очищення окупованих територій від недостатньо лояльних до Москви жителів.

Представник ФСБ Росії заявив, що фільтрація має більш вузьку мету: затримати «втікачів від правосуддя». Міністерство внутрішніх справ «ДНР» заявило, що «фільтраційні заходи» необхідні для перехоплення «осіб, пов’язаних із силовими структурами України, учасників націоналістичних батальйонів, учасників диверсійно-розвідувальних груп, а також їхніх спільників».

Ці офіційні обґрунтування не зовсім фальшиві. У серпні Times опитала кількох українських «учасників бойових дій, які діють на окупованих територіях. У всьому, окрім імені та одягу, вони є солдатами строкової служби, які працюють у підпільних камерах, невідомих навіть один одному. У Криму партизани допомогли підірвати російську авіабазу. У Запоріжжі отруїли групу з близько 15 російських військових. Як пише Times, «бойовики непомітно завдають ударів по добре знайомому їм оточенню, використовуючи заміновані автомобілі, міни-пастки та цілеспрямовані вбивства з пістолетів, а потім змішуються із місцевим населенням».

Проте, навіть якщо початковою метою фільтрації була обмежена військова мета — розділення цивільних осіб і комбатантів — процес швидко переріс у щось гротескне. Значну частину чоловічого населення південного сходу України було допитано та звільнено, інтерновано, депортовано або вбито. Згідно з оцінкою Національної розвідувальної ради США, «тим, хто вважається не загрозливим, можуть бути видані документи та дозвіл залишатися в Україні з певними обмеженнями. Тим, кого вважають менш небезпечними, загрожує примусова депортація до Росії. Ті, кого вважають найбільш небезпечними, ймовірно, перебувають у в’язницях». Володимир Щербау, офіцер Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні, сказав: «Якщо у вас на телефоні синьо-жовтий фон, ви не проходите фільтрацію, і крапка».

Точна кількість українців, які перебувають у фільтраційних таборах Росії та на окупованих територіях, невідома. За даними самої Росії, майже 4 мільйони українців уже пройшли певну форму фільтрації та були «евакуйовані» до Росії, деякі аж на схід до Владивостока, поблизу кордону Росії з Північною Кореєю. (США оцінюють цифру десь між 900 тисячами та 1,6 мільйонами.) Юрист російського походження Ілля Нузов, голова відділу Східної Європи та Центральної Азії у Міжнародній федерації прав людини, назвав російську фільтрацію – «програмою сприяння примусовому переміщенню значної частини населення, що може прирівнюватися до військових злочинів і злочинів проти людства».

У травні Андрій Турчак, високопоставлений чиновник від партії Путіна «Єдина Росія», відвідав Херсон, стратегічне портове місто на березі Чорного моря, яке було захоплене російськими військами на початку війни, і оголосив, що «Росія тут назавжди. . . . Повернення до минулого не буде». Через кілька тижнів депутат Держдуми написав, що «входження Херсонської області до складу Росії буде повним — як і Криму». 27 червня заступник голови окупаційної військово-цивільної адміністрації Херсона Кирило Стремоусов у Telegram повідомив, що місто готується до референдуму. Євген Балицький, призначений Росією губернатор Запоріжжя, дві третини якого перебувають під контролем Росії, наслідував їхній приклад. Під час форуму під назвою «Ми з Росією» він заявив: «Підписую розпорядження Центрвиборчкому про початок підготовки до проведення референдуму щодо приєднання Запорізької області до Російської Федерації». Напередодні ввечері у зверненні до нації президент Зеленський сказав: «Ми не віддамо нічого з того, що є нашим. . . . Якщо окупанти підуть шляхом псевдореферендумів, то вони закриють для себе будь-які шанси на переговори з Україною та вільним світом».

Майкл Карпентер, посол США в Організації з безпеки та співробітництва в Європі, сказав, що Росія намагається забезпечити більш «поступливе та податливе населення» на окупованих територіях. «У Пентагоні є термін «оперативна підготовка оточення» — на військовій мові для створення умов для контролю», — сказав він. У серпні лабораторія гуманітарних досліджень Єльської школи громадського здоров’я виявила 21 очевидну фільтраційну установку в Донецьку; це була найповніша оцінка того, що єльські дослідники назвали «широкомасштабним апаратом перевірки та позасудового затримання». (Двома місяцями раніше Національна розвідувальна рада США ідентифікувала 18.) Використовуючи супутникові зображення з високою роздільною здатністю, вони виявили «дві чіткі зони порушених земних позначок, які, ймовірно, нагадують потенційні індивідуальні чи масові поховання». Затримані, яких звільнили з деяких установ, повідомили про «недостатню кількість їжі та чистої води, вплив стихії, відмову у медичній допомозі» та «використання електрошоку, екстремальні умови ізоляції та фізичні напади».

На нещодавньому засіданні Ради Безпеки ООН Лінда Томас-Грінфілд, посол США в ООН, заявила, що російська програма фільтрації та масового переміщення пильно контролюється та координується Кремлем. Вона також зазначила, що Росія «нав’язує свої навчальні програми в школах і намагається змусити громадян України оформляти російські паспорти». Вона сказала, що поштовх для всіх цих заходів був зрозумілий: «готуватися до спроби анексії». Василь Небензя, посол Росії в ООН, відкинув зауваження Томас-Грінфілд, як «нову віху в кампанії дезінформації, розв’язаній Україною та її західними прихильниками».

Через сім місяців війни плани Росії щодо України перебувають у більшому безладі, ніж будь-коли з початку вторгнення. Нещодавно, після тривалого глухого кута, українські військові повернули собі понад 1000 квадратних метрів території на північному сході країни. «Перевірка реальності навколо Харкова робить ситуацію надзвичайно нестабільною», — сказав Губертус Ян, дослідник російської імперської історії з Кембриджського університету. Минулого тижня встановлені Росією адміністрації в Луганську, Донецьку, Херсоні та Запоріжжі провели псевдореферендуми. За даними Центральної виборчої комісії Росії, результати на користь приєднання до Російської Федерації коливалися від 87% у Херсоні до 99% у Донецьку.

За відсутності кардинальної зміни на полі бою чи застосування нетрадиційної зброї, що могло б втягнути сили НАТО у війну, найреалістичнішим фіналом Москви тепер може бути зміцнення її контролю над зруйнованими регіонами – це близько 40 000 кв. км, що містять багаті сільськогосподарські угіддя і надзвичайно цінні шахти. На нещодавній прес-конференції Путін заявив, що це його «головна мета», не згадуючи про «демілітаризацію» чи «денацифікацію» всієї країни, як він заявляв раніше. Наступного тижня він наказав «частково» мобілізувати 300 000 резервістів. Під час церемонії в Кремлі він оголосив, що Росія приєднала «чотири нові регіони», вітаючи жителів цих територій як «співвітчизників назавжди». Були присутні чотири голови довірених осіб; в один момент вони зібралися разом і взялись за руки з Путіним, скандуючи: «Росія! Росія!»

Стівен Біддл, аналітик із питань оборони в Школі міжнародних і суспільних відносин Колумбійського університету, сказав: «Путін міг би піти на будь-які позиції, які він вважає за доцільне захистити, окопатися та затягнути війну, роблячи ставку на те, що може пережити довгострокові страждання. Якщо американські республіканці переможуть восени і у 2024 році, він може мати рацію — президент Трамп швидко забудуть про Україну, а республіканський Конгрес Трампа може забути її ще раніше».

Якими б не були кінцеві цілі Кремля, Локшина з Human Rights Watch сказала, що росіяни також використовують фільтрацію та переміщення населення з пропагандистською метою у себе вдома: «Їхня відповідь на 7 мільйонів українців, які втікають до Європейського Союзу, така, ну, ми отримали 4 мільйони, тож вони не лише йдуть у ЄС, вони також втікають до нас». На російському державному телебаченні групи біженців, які відправляються потягами до призначених місць, вітають фанфарами великі натовпи й телевізійні групи. У Тулі, індустріальному місті за 120 км на південь від Москви, місцевий чиновник сказав державним репортерам: «Переміщеним людям будуть надані комфортні умови життя і вони отримають усе необхідне».

Щербау з Моніторингової місії ООН з прав людини в Україні застеріг від надмірної екстраполяції досвіду постраждалих. «Ми повинні бути обережними щодо упередженості тих, хто вижив», — сказав він. «Який статистичний ризик бути підданим тортурам? Яка середня тривалість тримання під вартою? Що відбувається з особами, які не проходять фільтрацію? У нас немає чітких відповідей на ці запитання. Найгірші випадки ще невідомі».

Майже три тижні полону Тарас був у розпачі. Щодня він годинами прокручував Telegram-канали, сподіваючись отримати будь-яку інформацію, яка могла б допомогти йому втекти. Одного разу він знайшов сторінку російського опозиційного журналіста Едуарда Бурмістрова, який жив в еміграції у Тбілісі. 3 травня Тарас аписав Бурмістрову: «Добрий вечір, я з Маріуполя. Після всього, що ми пережили, тепер нас силоміць вивезли в якесь село і забрали документи».

Бурмістров був співробітником останнього російського незалежного телеканалу «Дождь». 1 березня російський уряд заблокував телеканал через «неправдиву інформацію» про спецоперацію РФ в Україні. Співробітники телеканалу «Дождь», не маючи можливості назвати війну «війною», не ризикуючи отримати тривалі терміни ув’язнення, випустили останню трансляцію з Росії на YouTube і закрили свої офіси на невизначений термін. Більшість персоналу втекли за кілька днів до Стамбула або Єревану, туди, де вони могли замовити авіаквитки. Бурмістров полетів до Сербії, потім до Туреччини, перш ніж прибути до Тбілісі, який згодом став одним із найбільших центрів для російських дисидентів у вигнанні.

Бурмістров вимагав від Тараса подробиць. Тарас написав: «Прошу про анонімність, але наша ситуація має бути оприлюднена». Він почав надсилати фотографії та короткі відео зсередини табору у Козацькому. «Умови, м’яко кажучи, не для людей. . . . Нас годують рівно стільки, щоб ми не померли. . . . Спимо у класах і коридорах на старих згорнутих матрацах. . . . Нас охороняють троє військових з автоматами. . . . Без наших паспортів і фільтраційних паперів ми ніхто і ніщо».

Тарас надіслав Бурмістрову шквал повідомлень: «В однієї людини стався міні-інсульт. . . . Ми всі хворіємо. . . . Всі кашляють. Ходимо в туалет в поле. Ми їмо ложками, які вже не миються. Водопроводу немає. . . . Немає відповідей на наші запитання, чому нас тримають і коли нас звільнять». З дозволу Тараса, Бурмістров планував оприлюднити частину розповіді. «З цим не можна зволікати», – написав Тарас. «Якщо з нами щось трапиться, світ має про це знати!!!!!!!» Потім, побоюючись перевірки телефону, Тарас видалив усі повідомлення.

Через кілька годин Бурмістров зв’язався з двома колишніми колегами з телеканалу «Дождь», які вели трансляцію з еміграції у Тбілісі, на YouTube-каналі, який вони відкрили під власними іменами «Борзунова-Роменський». У розділі «Про нас» на своїй сторінці вони написали: «Вони можуть закрити всі медіа, але нам все одно є що вам сказати». Наступного ранку вони опублікували невеликий фрагмент із оприлюдненими відео та фотографіями Тараса, а також анонімним текстовим повідомленням, яке він надіслав, розповідаючи про свої випробування.

Бурмістров спитав Тараса, чи можна розповісти його історію «хорошій організації, якою керують хлопці з Росії», під назвою Helping to Leave. «Вони працюють з українськими організаціями і допомагають біженцям дістатися до Грузії», – написав Бурмістров. Тарас погодився на це.

Регіональна штаб-квартира Helping to Leave розташована в офісі за кілька кварталів від проспекту Шота Руставелі, головної магістралі Тбілісі. Коли одного дня в червні я зайшов туди, біля мене чекало півдюжини добровольців, переважно російських емігрантів років двадцяти. Одна з волонтерів була одружена з українцем, який доставляв гуманітарку на передову. У неї на одній повіці було витатуйовано «ні», а на іншій — «війні»; Мені спало на думку, що тепер показувати її обличчя в Росії стало злочином. Йшов проливний дощ, і ми сиділи на пластикових стільцях під дахом. Всі курили.

Волонтери створили групу 24 лютого, у день початку російського вторгнення. За останні 7 місяців вони допомогли або сприяли безпечному виїзду десятків тисяч українців із зони активних бойових дій і території, контрольованої Росією. Їхні оператори працюють цілодобово, надаючи інформацію про евакуаційні коридори та організовуючи житло, медичну допомогу, психологічну та юридичну підтримку людям, які сподіваються виїхати. Більшість роботи виконується віддалено, через Telegram, мережею з понад 400 перевірених і навчених волонтерів по всій Європі, а також у Сполучених Штатах, Канаді, Ізраїлі та Таїланді; організація також координує роботу із симпатиками всередині Росії.

З’єднавшись із Тарасом, група почала працювати над планом порятунку його та інших чоловіків у таборі. Поліна Муригіна, адвокат Helping to Leave, запитала у Тараса імена його побратимів. «Список конкретних осіб, за безпеку яких ми турбуємося, ми відправимо владі України, Росії та ДНР», – написала Муригіна.

— «Трішки хвилююся», – відповів Тарас. «Чи не може бути для нас ще гірше?»

— «В умовах війни і невизначеності важко передбачити, що робити правильно», — відповіла Муригіна.

Наступного дня Тарас надіслав імена 22 чоловіків у таборі. «Я впевнений у цьому», — написав він. «Але зібрати більше імен дуже важко. Люди бояться і нікому не вірять».

Тарас почав листуватися з волонтером Helping to Leave на ім’я Анна, це росіянка, яка живе у Стокгольмі. Він дізнався, що двоє чоловіків із сусіднього табору в Безіменному, де він спочатку пройшов фільтрацію, зникли після витоку трьох відео до мерії Маріуполя. Мерія опублікувала відео у Telegram з описом: «Кадри з середини фільтраційного табору. Справжнє гетто!» Тарас написав у СМС, що тих, хто злив відео «військові вивезли у невідомому напрямку.

Дослідники Human Rights Watch розшукали та опитали дружину одного зі зниклих чоловіків. «Того ж дня він надіслав мені копію цього відео. Я зробила все можливе, щоб відмовити його публікувати це», — сказала вона їм. «Я бачив це відео в соціальних мережах, і його також підхопила преса. . . . Мій чоловік перестав виходити на зв’язок. Родина нашого сусіда також перестала чути про нього». Пізніше вона почула, що співробітники служби безпеки «ДНР» доставили цих двох чоловіків до сумнозвісної Оленівської виправної колонії і їх звинувачують у несанкціонованому записі та поширенні неправдивої інформації про окупантів. «Їхня доля та місцезнаходження залишаються непідтвердженими», – пишуть дослідники у нещодавно опублікованій доповіді про табори на окупованих територіях. «З ними варто поводитися як з ймовірними жертвами насильницьких зникнень».

У Козацькому охоронці почали тиснути на затриманих щодо витоку інформації. «Якого х…, ти знімаєш?» Тарас почув, як один охоронець крикнув до чоловіка, який націлив свій мобільний на його їжу. «Ви тільки погіршуєте собі ситуацію».

Тарас швиденько написав Бурмістрову: «Едуарде, прибери пост із Telegram. Я хотів, щоб світ побачив, але люди зникають». Бурмістров видалив свій пост, але було надто пізно — фотографії вже поширювалися.

Наступного дня Бурмістров надіслав смс: «Як ти там?»

«З’явилися чоловіки в балаклавах», – написав у відповідь Тарас. «Вони виглядають як справжні бандити. . . . Вони ходили по периметру школи з нашими паспортами», які зберігалися в картонній коробці. Він додав: «Я зв’яжуся з вами, щоб ви були в курсі всіх моїх переміщень, якщо раптом я зникну зі зв’язку».

Ще один тиждень минув без жодних новин. «Я ще там і хворію уже кілька днів», — написав Тарас Анні.

Коли Тарас прокинувся 24 травня, минув 41 день, як його та інших арештантів забрали. Невдовзі після сніданку їх викликали надвір. Офіцер міліції «ДНР» стояв із російським солдатом, а Тарас та інші чоловіки зібралися в коло навколо них. «Ми отримали наказ», — сказав офіцер. «Ми вас звільняємо». Охоронці почали називати імена чоловіків і віддавати їхні паспорти разом із квитанціями про фільтрацію. Чоловіки обіймалися та плакали. «Тарасе!» — заревів один із охоронців.

О 13:03 Тарас написав Анні смс: «Нас відпускають». Він надіслав мем Ілона Маска зі сльозами, які текли по щоках, і написав: «Ми в це не віримо». Чому зараз? — здивувався Тарас. Це було через його злив інформації Бурмістрову? Втручання у зворотний канал за допомогою Helping to Leave? Маневрування співчутливого місцевого чиновника? Чоловіків відпустили так само, як і затримали — без пояснення причин. Через шість хвилин Тарас надіслав Анні голосове повідомлення. «Вони повернули наші паспорти», – сказав він. «Ті, хто може піти сам, можуть піти». Йому вдалося зв’язатися зі знайомим, який мав стільниковий зв’язок, і той погодився приїхати за ним. «Протягом тижня я спробую виїхати з країни», — сказав він Анні. «Не пишіть мені кілька днів. Просто напишіть O.K. зараз я все зітру. Я буду на зв’язку».

Коли Тараса забрали, у квітні, дерева були ще голими. Тепер усе зеленіло та квітнуло. Після майже шести тижнів полону він возз’єднався зі своєю родиною. Вони сиділи на задньому дворі, їли хліб, суп і свіжу зелену цибулю. Рідні не могли втриматися від сліз і наливали йому українського самогону. Усім було видно, що Тарас не зможе довго залишатися. Не можна було передбачити, коли повернуться люди у камуфляжі. Через три дні він був у дорозі за кермом автомобіля, який залишив друг, що перебував уже за межами країни.

Узгодити маршрут Тараса допомогли волонтери організації Helping to Leave. Подорож на захід не була варіантом; Російські війська фактично заблокували всі евакуаційні коридори. Він згадав, як виглядали дороги в березні, коли кожна третя машина, що прямувала в цьому напрямку, поверталася продирявлена кулями. Він бачив, як один фургон повертався з усіма пасажирами, які закривали роти та носи. Один із пасажирів був мертвий, його застрелили, коли вони намагалися вийти. Кордон із Грузією проходив за 400 км на південний схід від Маріуполя. Щоб потрапити туди, Тарасові довелося пройти через клаптик території на півдні Росії.

Він пройшов 18 військових блокпостів. Навіть маючи квитанцію про фільтрацію, його допитували та іноді змушували роздягатися. Дорога, яка в мирний час займає близько 15 годин, тривала втричі більше. Одного разу співробітник ФСБ Росії перевірив телефон Тараса, не знайшовши нічого цікавого, окрім фотографії його дівчини. Він збільшував і зменшував її риси обличчя. «Це твоя дівчина?» — спитав він Тараса, не підводячи голови. — Так, — відповів Тарас. Чиновник дивився на неї близько хвилини, перш ніж повернути телефон. «Чому ви всі втікаєте?» — поцікавився чиновник. «Хто захищатиме Батьківщину?»

У Тараса не було рублів, а його українські банківські картки не приймав жоден російський банкомат, тож Helping to Leave організувала два пікапи. Тарас приїжджав у визначене місце, і хтось давав йому достатньо грошей, щоб заправитися та встигнути до наступної зупинки. Це був ризик для обох сторін, потребувало віри й довіри між зовсім чужими людьми, громадянами ворожих народів, але Тарас не мав іншого вибору. Після першого обміну він зупинився на ніч у придорожньому мотелі та надіслав Анні останнє голосове повідомлення. «Дякую за вашу допомогу та моральну підтримку», – сказав він. Лежачи в чистому ліжку з повним шлунком, за його словами, його переповнювало почуття провини. «Я їм, приймаю душ, лягаю спати на білих простирадлах — живу по-людськи, поки моя сім’я досі перебуває там. Я почуваюся таким винним за все це. . . . Мені шкода».

У червні я зустрів Тараса в готелі на околиці Тбілісі, де він зупинявся. Він високий і незграбний, одягнений у футбольну форму з логотипом футбольного клубу «Маріуполь», схожий не на військовополоненого, а на чийогось молодшого брата. За винятком сонячного світла, що проникало крізь тонку штору, в кімнаті було темно. У кутку стояла набита чорна валіза. Ми знайшли столик внизу, у кав’ярні готелю. Був приготований легкий сніданок, але Тарас не їв. «Тут є макарони», — сказав він. «Я впевнений, що це хороші макарони, але я не можу навіть дивитися на них».

За словами Тараса, на кордоні з Грузією він пройшов останній раунд ворожого допиту російськими чиновниками. Врешті-решт, пройшовши митницю, він глибоко видихнув. «Я просто зламався», — сказав він мені. Він плакав, коли їхав, відчуваючи вир смутку, полегшення, провини та вдячності. Іноді він зупинявся, сідав на капот машини й просто дивився на Кавказькі гори. «У таборі та на військових блокпостах мені доводилося вибирати слова з великою обережністю, — сказав він. Кожне слово було ризиком. «Тепер мені не потрібно фільтрувати свої думки. Мені не потрібно ховатися».

Молода жінка їла на одинці за сусіднім столиком. Тарас періодично поглядав на неї. Я запитав його, чи знає він її. Він усміхнувся. Вона була його дівчиною з Маріуполя. Вони не бачилися понад 100 днів. Приблизно половину цього часу кожен не знав, чи живий інший. Після того, як її житловий будинок розбомбили 20 березня, вона та з родиною втекли з міста. Виходячи, Тарас проїхав повз її квартал. «Все зруйновано», — сказав він. «Вони стерли всю її вулицю — усюди тільки руїни та жахіття». Вона спочатку поїхала до Болгарії, а згодом приїхала до Тбілісі до Тараса. «Вчора ввечері ми гуляли старим містом і почули, як за нами йшли двоє хлопців, які розмовляли російською», — розповів Тарас. Без жодного обговорення він і його дівчина почали йти швидше. «Це було як рефлекс. Я знаю, що це неправильно. Вони, мабуть, нормальні люди, які самі втікають від Путіна, але зараз я нічим не можу допомогти».

Тарас сказав, що їм обом снилися жахливі сни про озброєних солдатів, кімнати для допитів і жалюгідні руїни рідного міста. Майже щовечора він знову опинявся у фільтраційному таборі. Він прокидався в холодному поту, думаючи про незліченну кількість чоловіків, які ще утримуються російськими військами. «Це вічні спогади», — сказав він. «Ви просто живете з ними, і все. Ти намагаєшся відволіктися, ти намагаєшся жити своїм життям», — виправдовувався Тарас. Він мав пакувати машину. З початку війни до Грузії прибуло близько 26 000 українських біженців, але роботи мало, а державної підтримки – ще менше. 1 серпня муніципальна влада Тбілісі припинила програму, яка діяла з початку березня, згідно з якою українським біженцям надавалися безкоштовні номери в готелях. Дехто переїхав до Європейського Союзу. Тарас і його дівчина планували поїхати до Польщі, де у них були друзі, які могли б допомогти їм розпочати нове життя.

Наступного разу, коли ми спілкувалися у відеочаті Telegram, вони були в передмісті за кілька кілометрів на північний захід від Гданська, польського портового міста на Балтійському морі. Тарас з гордістю показав мені їхню двокімнатну квартиру. Він вийшов на балкон, щоб похвалитись краєвидом на тиху житлову вулицю. «Це дуже приємно», – сказав він. «У США є такі райони, чи не так?» Він направив телефон на довгу асфальтовану дорогу. «Ці божевільні місця для паркування».

Під час наших розмов Тарас висловлював суміш смирення щодо поточної ситуації та надії на майбутнє. Тепер він і його дівчина мали доступ до своїх банківських рахунків, але їхні заощадження були мізерними; він мав на меті найближчим часом знайти роботу у відділі кадрів чи автомобілів. «Завтра ми підемо до офісу ООН», — сказав він. «Можливо, щось вийде». Повітря раптом загуло від звуку літака, що пролітає над Тарасовим новим домом. Він підвів очі, а потім коротко розсміявся. «Зовсім поруч є аеропорт», — сказав він. «Я все ще маю це відчуття. . . Я очікую вибуху».

Два дні тому міська влада Гданська змінила назву однієї з головних площ міста на Героїчний Маріуполь. «Ми повернемося у своє місто, — сказав Тарас, — але тоді, коли знову буде Україна». Після всіх смертей і руйнувань, свідками яких він і його дівчина стали, вони прагнули принести у світ нове життя. «Наші діти будуть мати українські імена», – сказав він. «Вони будуть громадянами України». Він був упевнений, що після війни ЄС і США допоможуть відбудувати його місто.

Іноді Тарас говорив про Маріуполь не як про реальне місце у світі, яке знаходиться під тимчасовою окупацією Російської Федерації, а як про спогад чи сон, про місто-фантом, яке знаходиться десь у далекому минулому. «Я б дуже хотів туди повернутися, але Маріуполя не існує», – сказав Тарас. «Нема куди повертатися».