Єдиним вірогідним на сьогодні варіантом завершення або припинення війни є сценарій демаркації з максимальними територіальними успіхами українців, але цей варіант буде джерелом дестабілізації в регіоні до тих пір, поки Україна не стане повноправним членом НАТО з гарантіями безпеки

Ми живемо у найдраматичніший момент в історії після закінчення Другої світової війни і, можливо, найнебезпечніший з часів Кубинської кризи у жовтні 1962 року. Після політичної ескалації конфлікту в останніх заявах Володимира Путіна та анексії окупованих територій України, світ завмер в очікуванні військової ескалації. В Україні почнеться ядерна війна? І якщо так, чи обмежиться Росія застосуванням тактичної ядерної зброї проти української армії, або ж спробує зламати дух опору України, завдавши стратегічного ядерного удару по одному з великих міст, швидше за все, по Києву?

Про це йдеться в аналітичній публікації польського історика та викладача Варшавського університету Марека Венцовського на сторінках Polytyka, переклад якої пропонує Foreign Ukraine.

Хоча від цих міркувань волосся стає дибки, я переконаний, що росіяни не будуть застосовувати ядерну зброю. Але незважаючи на це, у такі моменти, як сьогодні, варто зробити крок назад і поглянути на ситуацію трішки глобальніше. І єдине, що ми маємо у своєму розпорядженні — це історична ретроспектива.

Як би не ядерний удар, чим би закінчилася війна в Україні? І мається на увазі, не хто і як виграє, а те, як, теоретично, цей конфлікт можна закінчити, погасити чи зупинити. Чого вчать нас попередні великі та малі війни?

Варто подумати, чим це може закінчитися

Кілька тижнів тому ми в колі друзів обговорювали можливі сценарії закінчення війни в Україні. Точніше: ми не дискутували, тому що мої співрозмовники (історики за освітою, хоча зараз займаються політичною діяльністю чи журналістикою) – тверезо відмовлялися спекулювати на цю тему. З одного боку, стверджували вони, існує так багато непередбачуваних факторів, що детальні міркування просто не мають сенсу. У найближчі місяці, тижні чи навіть дні у цій війні може змінитися настільки багато, що умови її завершення є абсолютно непрогнозованими.

З іншого боку, конфлікти такого типу (про це трохи пізніше) закінчуються, майже однаково. Буде якийсь варіант припинення вогню, фронти зупиняться, і сторони просто перестануть обстрілювати одна одну. За яких умов цього буде досягнуто і які домовленості відбуватимуться на подальших переговорах, через «третіх сторін» чи під егідою міжнародних інституцій, таких як ООН, — це зовсім інше питання.

Проте, варто розглядати такі сценарії. Не тільки заради спекуляцій. Мабуть, наївно думати, що сучасні політичні гравці – заради нашого загального добробуту – повинні діяти у загальній системі уявлень про те, що можливо та ймовірно, а не лише реагувати на мінливу ситуацію, з якою їм доведеться мати справу наступного дня. У всякому разі, у дуже цікавій статті Кейта Гессена на сторінках The New Yorker йдеться про те, що «якась американська розвідка» ще у серпні 2022 року запросила американських політологів та фахівців з т.зв. теорії припинення війни.

Абсолютна перемога?

У давні часи іноді велися великі війни, поки ворог не був повністю знищений. Стародавні греки знали термін andrapodismos, буквально «поневолення». Це був евфемізм для опису ситуації, коли після перемоги над ворогом, розгромленим непереборною силою, переможець страчував усіх дорослих чоловіків, жінок і дітей, продавав їх у рабство, грабував міста та забирав землю.

У грецькій традиції така доля спіткала Трою. Але культурні афіняни епохи Перікла також ставилися так до багатьох своїх старих союзників, членів т.зв. Афінської імперії після перських війн, коли вони повстали проти зростаючого гніту Афін. Після перемоги у третій Пунічній війні 146 р. до н.е. подібне зробили римляни з карфагенянами, цього разу у невідомих раніше масштабах, віддавши солдатам велике місто для кількаденної оргії, вбивств, пограбувань і зґвалтувань, щоб світ забув про існування колись могутнього Карфагену.

Переживши геноцид Другої світової війни, могло здатися, що війни, які велися за повне знищення іншої країни та її жителів, або іншого ворога, якого вказали лідери, пішли в темне минуле. Тим часом, практика і плани росіян в Україні змусили зрозуміти, що це не так. Борючись не лише з українською армією, але й з мирним населенням, культурою і навіть українською мовою, знищуючи не лише військові об’єкти, але й музеї та бібліотеки, Росія показала світові, що вона хоче знищити саме українство. На щастя, завдяки героїчній обороні та військовим успіхам останніх місяців ми бачимо, що Путіну більше не вдасться цього зробити. Але чим ця війна може закінчитися, якщо не повною перемогою Росії?

Капітуляція та умови, які продиктовані переможцем?

Знову ж таки, використовуючи історичні аналогії та паралелі, ми найчастіше уявляємо собі, що одна зі сторін конфлікту зазнала поразки або настільки ослаблена, щоб прийняти умови, продиктовані переможцем, підписавши капітуляцію. Після перемоги над Афінами в Пелопоннеській війні (404 р. до н. е.) спартанці та їхні союзники змусили афінян здатися, врятувавши місто та його жителів за рахунок відмови від військової сили та оборонних можливостей (розпуск флоту та руйнування оборонних стін), а також формування дружнього уряду.

При всіх відмінностях, Друга світова війна закінчилася так само, розділивши Німеччину на зони, які окуповані найважливішими союзниками. Водночас західні та східні союзники хотіли мати власну перемогу, що призвело до святкування річниці закінчення війни у ​​два різні дні – 8 та 9 травня. А в таких випадках, як Перша світова війна, сторони спочатку погодились призупинити бойові дії, а лише згодом обговорили умови нового регіонального порядку, звичайно, передбачаючи поступки (територіальні й матеріальні репарації тощо) з боку переможеного супротивника, хоча й без його повного приниження. У випадку такої гігантської країни, як сучасна Росія, з майже необмеженими людськими та матеріальними ресурсами, примусити агресора до капітуляції не вийде. Тому ми можемо негайно виключити цей сценарій.

Незважаючи на поверхневі аналогії, більш «дружній» сценарій, відомий з Кримської війни та майбутньої світової війни (1853–1856 рр.), коли інтереси учасників антиросійської коаліції – Франції, Англії, Австрії й Туреччини – і зростаюче невдоволення громадськості, не поставлене на карту жодної з воюючих держав, призвело до підписання Паризького договору на порівняно лояльних умовах для Росії. Таке рішення сьогодні неможливо уявити, оскільки це було б рівнозначно тому, що Україна була б позбавлена підтримки західних союзників, які мали б переконати її укласти невигідну угоду. З огляду на холодну зиму без російської нафти і газу та економічну кризу загалом, ми всі боїмося такого розвитку подій, але це виглядає малоймовірним через політичну рішучість, принаймні, деяких наших союзників, включаючи американців.

Кінець без формального кінця?

Але історія показує нам також інші можливості. По-перше, війни можуть закінчуватися … без чіткого кінця. Вони можуть просто припинитися, якщо сторони конфлікту не схиляються до більш формального завершення. Так було у знаменитих перських війнах. Після серії несподіваних поразок під Саламіном у 480 р. до н. е., Платеями та Мікалами у 479 р. до н.е гігантська перська армія безтурботно відступила з Греції та Європи. Протягом наступних 30 років афіняни на чолі своїх союзників продовжували війну, тепер у формі морської «Реконкісти» грецьких міст під владою Персії на островах Егейського моря та на західних берегах Малої Азії, з мінливими успіхами, вдало нападаючи на володіння Царя царів у тилу в Анатолії, на Кіпрі та навіть у Єгипті та сіропалестинському узбережжі.

Цар глобальної Перської імперії, як харизматичний правитель, за офіційної підтримки бога Ахура-Мазди, не міг укласти жодного мирного договору з греками, оскільки цей акт був би визнанням поразки. Зрештою, бої просто припинилися, ймовірно, завдяки напруженим закулісним переговорам. Лише в наступному столітті патріотична афінська міфологія породила вигаданий «мир Каллії», який афіняни мали нав’язати персам у 40-х роках V століття до нашої ери. Проте, сценарій зручного «згасання» конфлікту сьогодні, звичайно, можна виключити з багатьох причин.

По-друге, перед обличчям неминучої поразки, агресор (або глобальніше: зовнішній політичний гравець) може просто відступити на своїх власних умовах – належним чином понівечений, можливо навіть дискредитований, але ще приймаючи суверенні стратегічні рішення, як американці у В’єтнамі у січні 1973 року або Радянський Союз в Афганістані у 1988 і 1989 роках, чи знову ж таки США в Афганістані у 2021 році. Однак, ескалація останніх тижнів, зокрема жахлива і карикатурна мобілізація в Росії, яскраво свідчать, що такий сценарій припинення війни в Україні сьогодні абсолютно нереальний.

Воєнна безвихідь і демаркація?

Третій сценарій пов’язаний з Корейською війною 1953 року, а отже, з глухим кутом і демаркацією. Сторони конфлікту можуть вважати, що жодна з них не може перемогти, тому вирішують припинити вогонь за територіального статус-кво, але не визнаючи чиєїсь перемоги. Встановлюється лінія розмежування, яка розділяє учасників бойових дій смугою «нічийної землі».

Кордон, потужно мілітаризується з обох сторін і функціонує, як знаменита 38-ма паралель на Корейському півострові – у постійному страху перед навмисною чи випадковою ескалацією та «замороженням» конфлікту. Проблема, однак, полягає у тому, що після російської агресії у 2008 та 2014 роках українці усвідомлюють, що будь-які паузи на полі бою Росія використовує лише для підготовки наступних агресивних нападів з новою силою.

Нове керівництво і вихід з тіні?

Четвертий сценарій, на який ми, напевно, всі тихенько сподіваємось, передбачає, що велика війна може бути «зведена нанівець» найважливішими політичними подіями. Вуличний чи навіть палацовий бунт, повалення існуючої влади, може надати новому керівництву Росії шанс вийти з обличчям із війни або навіть, як більшовики після революції 1917 року, залишити фронт війни проти Німеччини та Австро-Угорщини. Або як самі німці зробили у жовтні 1918 року, коли повстання частини армії загрожує загальною революцією, що призводить до зміни уряду, який більше прагне закінчити війну невигідним чином.

Після можливого перевороту на владній верхівці, пов’язаного чи з потужнішими соціальними протестами в Росії, а може, саме з повстаннями вже мобілізованих солдатів, новий володар Кремля може просто піти з України та запропонувати Заходу певну форму угоди, щоб вийти з ізоляції та скасувати болючі санкції. Втім, навіть якщо Путіна вдалося швидко повалити і в Росії відбувся державний переворот, останній сценарій виглядає малоймовірним з двох фундаментальних причин.

Ескалація останніх тижнів свідчить, що потенційний наступник Путіна буде ще менше, ніж він сам, готовий вирішити конфлікт мирним шляхом. Дивлячись на логіку політичних подій у Росії, складається враження, що вони пов’язані з ослабленням влади Путіна. Як будь-який авторитарний правитель, Путін завжди діяв таким чином, щоб відкрити та розширити сферу своєї політичної свободи. Звичайно, напад на Україну був результатом імперіалістичної фіксації та катастрофічної помилки в його розрахунках.

Водночас, з точки зору політичної тактики Путіна, як пришвидшення псевдореферендумів про приєднання окупованих територій України, з яким він резонно зволікав, так і оголошення «часткової мобілізації» є діями, що обмежують його простір для маневру і водночас різко збільшують масштаб його відповідальності за невдачі. Тобто він міг вільно вести війну до тих пір, поки лише погрожував приєднати окуповані території до складу Росії і поширити на них доктрину ядерної оборони. «Прості росіяни» знали про війну лише з телеекранів, тому Путін міг закінчити її ескалацією або деескалацією без шкоди для своєї влади та політичної позиції.

Проте, замість дистанційного споглядання за «спеціальною військовою операцією», сотні тисяч росіян мають взяти участь у новій «вітчизняній війні», а Путін, як командувач збройними силами, зобов’язаний захищати кожен клаптик землі в її нових кордонах і кожна невдача на фронті буде його персональним фіаско. З цієї точки зору, ядерні погрози Путіна виглядають як вимушена ескалація через зростаючий тиск, який чинять на царя його васали.

Що потрібно отримати українцям?

Ця гіпотеза, хоч і не віщує нічого доброго для перспективи припинення війни, певною мірою є оптимістичною, бо якщо така ситуація у владних колах Росії, то ядерні заяви Путіна – лише блеф. І це подвійний блеф. Цар блефує, щоб налякати світову громадськість і українців. Але він також блефує для внутрішньої аудиторії і підвищує ставки, аби показати себе під тиском конкурентів. Однак, навряд чи цей блеф переросте в реальні кроки.

Про те, що мало б статися в Росії у довгостроковій перспективі, щоб вона вибрала тривалий мир без агресії до своїх сусідів, нещодавно розмірковував російський опозиційний активіст Олексій Навальний у есе, яке він написав для The Washington Post. Але, насамперед, ми маємо дивитися на можливі сценарії завершення війни з точки зору українців та їхніх лідерів, особливо президента. Треба мати на увазі дві принципові проблеми, які значною мірою визначають можливі дії керівництва України щодо припинення конфлікту.

З одного боку, поступовий, але неминучий масштаб російських воєнних злочинів (і ми можемо бути впевнені, що за Бучею та Ізюмом будуть інші жахливі свідчення) означає, що з української точки зору, закінчення війни без покарання для злочинців, і без репарацій для її жертв, неможливо уявити.

Укладення миру чи навіть перемир’я з Росією без таких передумов було б політичним самогубством для будь-якого українського лідера. З іншого боку, про що ми дуже часто забуваємо, акцентуючи увагу на бойових діях, Росія з самого початку проводить політику «фільтрації» та депортації українців, зокрема дітей, на територію Російської Федерації.

Простіше кажучи, жодна формальна угода неможлива без звільнення та повернення всіх депортованих українців. Це щось абсолютно непорівнянне з проблемою обміну військовополоненими, включно зі звільненням бійців славнозвісного полку «Азов», оскільки, на відміну від полонених, ситуація абсолютно асиметрична і депортовані українці не можуть обмінюватися на росіян. Тут Росія просто зобов’язана зізнатися у великомасштабному злочині проти мирного населення.

Що гарантує мир?

З огляду на наведені вище причини, видається, що жоден сценарій формального завершення чи «згасання» війни неможливий. Ми також бачили, що жодна зі сторін не може отримати однозначну перемогу, змусивши супротивника прийняти продиктовані ним умови миру. Тоді що нам залишається?

З усіх перелічених варіантів на сьогодні єдиний можливий – це «сценарій демаркації». У момент Х може бути припинення вогню, одночасно з кулуарними переговорами про повернення в країну всіх депортованих українців (наприклад, можна уявити початок великої акції Червоного Хреста в Росії, щоб знайти всіх викрадених). Найкращим варіантом було б надійне розмежування сторін уздовж лінії, яку зараз займають збройні сили України та Росії. За найоптимістичнішим сценарієм, це станеться після серії успішних українських наступальних дій, подібних до тих, які ми бачили в останні місяці.

Проте, давайте розглянемо, що було б гарантією ефективного розмежування. Звичайно, не йдеться про традиційні посередницькі сили ООН чи інших міжнародних організацій. По-перше, масштаби війни та її страждання не дозволяють ухвалювати неефективні рішення такого роду. По-друге, проросійські, або прокитайські симпатії багатьох країн т.зв. третього світу, з якого часто вербують міжнародних посередників, негайно викликали би підозру в упередженості. Залишається лише залучення реальної військової сили. Але якої?

Демаркаційна лінія на 38-й паралелі в Кореї була відносно простим технічним рішенням. У Кореї перебували численні збройні сили США, які разом із південнокорейською армією були достатньою гарантією збереження збройного статус-кво. Всупереч брехні кремлівської пропаганди, збройних сил НАТО в Україні немає. І поява якоїсь коаліції західних країн (наприклад, США, Великої Британії, Канади чи Австралії), як колись у Кореї, у складі санкціонованої ООН місії виглядає дуже малоймовірною. Тому, як зазначає один із співрозмовників згаданої статті у New Yorker Ден Рейтер, фахівець з теорії закінчення воєн, залишається «ізраїльський варіант», тобто глибока мілітаризація України, коли напад на неї в майбутньому стане невигідним. У всякому разі, це вже відбувається.

Проблема в тому, що такий статус України повністю змінює баланс сил у Центральній та Східній Європі, а можливо, навіть у геополітичному масштабі. З одного боку, Україна стане найсильнішим політичним гравцем у регіоні, а з іншого, як і Ізраїль сьогодні, вона залежатиме від військової та політичної підтримки США в довгостроковій перспективі. І водночас, якщо Україна формально не буде пов’язана із жодними військовими альянсами (щоб не дратувати Росію), це викликатиме постійну дестабілізацію в цьому регіоні світу. Провідні політики Заходу повинні намагатися бачити речі в такій довгостроковій перспективі.

Україна в НАТО?

Якщо поєднати всі ці елементи разом, висновок може бути дуже парадоксальним. Єдиним вірогідним на сьогодні варіантом завершення або припинення війни в Україні є сценарій демаркації з максимальними територіальними успіхами українців. Але цей варіант буде джерелом дестабілізації в регіоні до тих пір, поки Україна не стане повноправним членом НАТО з гарантіями безпеки і частково обмеженою політичною лінією Альянсу в міжнародній політиці. Такий сценарій – це жахіття для російської політичної еліти.