Утримання від оцінки російської агресії в Україні підриває нормативний і моральний авторитет Індонезії у світі, як країни середньої ланки

Невдовзі після оголошення 21 вересня часткової військової мобілізації, президент Росії Володимир Путін оголосив про анексію чотирьох українських областей на основі фіктивних референдумів на цих територіях, перетворивши і без того суперечливу агресивну кампанію у безпосереднє територіальне захоплення. У відповідь президент України Володимир Зеленський у своєму Twitter заявив, що Україна не буде вести переговори з Росією, поки Путін буде її президентом, і подасть заявку на вступ у НАТО. Ці останні події поставили уряд Індонезії перед новими дилемами, особливо враховуючи наближення саміту G-20 на Балі. Вчені стверджують, що Індонезія має зосередитися на безперервній роботі G-20 і зменшити свої амбіції стати миротворцем в Україні. Проте, Індонезія, мабуть, не може дозволити собі такої розкоші і уникнути ролі стабілізатора в міжнародному порядку, що руйнується, особливо після того, як президент країни Джоко Відодо сам проголосив позицію країни на «вершині світового лідерства» під час своєї щорічної промови на День незалежності цього року.

Про це йдеться в авторській колонці Радітьо Дхармапутра, докторанта Інституту політичних досліджень імені Йохана Скітте у Тартуському університеті та викладача кафедри міжнародних відносин в Університеті Айрлангга на сторінках The Diplomat, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Міжнародна спільнота ніколи не зможе схвалити так звані російські референдуми на сході України та подальшу анексію цих територій. Порівняно з попередніми референдумами, такими як голосування 1999 року, яке проклало шлях до незалежності Тимору-Лешті, вони не пройшли перевірки на легітимність: референдуми Путіна не були частиною угоди між суверенною владою (Україною) та міжнародним співтовариством (в особі ООН); вони не були організовані нейтральною стороною (як правило, ООН); і вони перебували під військовою окупацією країни-агресора (Росії), коли більшість людей з цих регіонів були внутрішньо переміщеними особами або стали біженцями за кордоном. Ба більше, Індонезія завжди заявляла, що територіальна цілісність країни є надзвичайно важливою, прикладом чого є її відмова визнати результати кримського референдуму 2014 року.

Тому викликає здивування те, що уряд Індонезії надалі відмовляється прямо засудити дії Росії. Натомість. у своєму Twitter міністерство закордонних справ Індонезії підтвердило принцип територіальної цілісності та не підтримало референдуми, але не згадуючи винуватця. Цю порожню риторику та лицемірство підкреслив той факт, що Міністерство закордонних справ Індонезії швидко підтримало Таїланд після стрілянини минулого тижня в дитячому садку, але не змогло прокоментувати останні ракетні удари Росії по цивільному населенню України. Це ще більш незрозуміло, враховуючи ймовірність того, що ескалація конфлікту може серйозно вплинути на саміт G-20 у середині листопада.

Індонезія зобов’язана діяти, а не ухилятися і не ховатися за риторикою нейтралітету, зовнішньополітичним прагматизмом або так званою «парадигмою вщаємовигідної перемоги», про яку міністр закордонних справ Ретно Марсуді згадувала під час свого виступу на Генеральній Асамблеї ООН у вересні. Як зазначив Відодо, Індонезія вважається одним із нових лідерів у світі. Після головування у G-20 цього року, Індонезія очолить MIKTA (організація країн середньої ланки, куди входять Мексика, Південна Корея, Туреччина та Австралія) наступного року.

Статус лідера серед країн середньої ланки, що розвиваються, зобов’язує виконувати три основні ролі, як зазначив дослідник міжнародних відносин Едуард Джордан: «хороших міжнародних громадян», «будівельників мостів» або «стабілізаторів міжнародного порядку». Як зазначив учений М. Фейсал Карім, Індонезія під керівництвом Відодо, коливалася між своєю роллю будівельника мостів, стабілізатора глобального демократичного та ліберального порядку та голосом світу, що розвивається.

Російське вторгнення в Україну надало Індонезії шанс піднятися над своїм попереднім становищем і претендувати на статус провідної держави середньої ланки. Натомість, Індонезія досі залишається нерішучою та обережною; країна намагалась навести мости, відвідуючи Київ і Москву, але водночас ухилялась від інших своїх ролей щодо підтримки стабільного міжнародного порядку. Відмовляючись від посередництва між конфліктуючими сторонами, незважаючи на перші спроби відвідати дві ворогуючі країни, Індонезія змарнувала свій статус нової держави середньої ланки. Крім того, сприйнявши мінімальне визначення успіху для саміту G-20, яке грунтується на присутності лідерів і відсутності політичної драми, індонезійський уряд показав, що його цікавить лише символізм статусу лідера, а не реальна відповідальність, яка властива учасникам глобального кола лідерів.

Я вважаю, що ситуація змінилася і була перейдена червона лінія, коли Путін заявив про анексію чотирьох українських областей. Навіть, якщо початкову позицію нерішучості та обережності Індонезії можна пояснити її «незалежною та активною зовнішньою політикою» та заявленою роллю «будівельника мостів», анексія Росією території України є прямим порушенням принципу територіальної цілісності. Уряд Індонезії не має іншого вибору, як організувати коаліцію на Генеральній Асамблеї ООН і у G-20. Ця коаліція країн середньої ланки та країн, що розвиваються, має засудити анексію українських територій, попросити Росію припинити війну, повернути окуповані території, стабілізувати міжнародний порядок шляхом створення мирного форуму, дотримуючись принципу територіальної цілісності.

Країни середньої ланки несуть відповідальність за стабілізацію світу, особливо коли великим державам не вдається конструктивно взаємодіяти. Стабільний світ, де жодна країна не може завоювати території іншої країни, також відповідає національним інтересам Індонезії. Це вікно можливостей для Індонезії, щоб виправити свій попередній невпевнений підхід. Якщо Індонезія не зробить цього, стабільний міжнародний порядок, який заснований на фундаментальному принципі територіальної цілісності, зникне. Інші країни можуть робити те, що робить Росія, анексуючи територію на основі фіктивних референдумів або просто військовою силою. Крім того, власна територіальна цілісність Індонезії знаходиться під загрозою в кількох областях, тому порожня риторика та лицемірство уряду не залишилися б непоміченими багатьма сторонами. Власний нормативний і моральний авторитет Індонезії, який уже виглядає сумнівним через позицію країни під час нещодавнього голосування в Раді ООН з прав людини щодо ставлення Китаю до уйгурів, може постраждати ще більше.