Якщо Росії дозволять утримувати українські території, які вона окупувала силою зброї, подібна ситуація може повторитись, оскільки агресори заохочуються, а менші країни відчувають потребу у переозброєнні

Значна частина міжнародної спільноти засудила анексію Росією чотирьох областей України як незаконну. Джо Байден звинуватив Володимира Путіна в «шахрайській спробі» претендувати на українську територію і заявив, що цей крок «порушує статут Організації Об’єднаних Націй і демонструє зневагу до мирних націй у всьому світі». Посол Великої Британії з прав людини Ріта Френч засудила дії Росії в Раді ООН з прав людини як «неспровоковане та незаконне захоплення суверенної української території». Міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров назвав засудження Заходом їх дій «істерикою», додавши, що «будь-яка суверенна, респектабельна держава, яка усвідомлює відповідальність, яку вона несе перед своїм власним народом, вчинить так само». Але посол США в ООН Лінда Томас-Грінфілд заявила, що анексії «відкриють скриньку Пандори, яку ми не зможемо закрити». Щоб отримати уявлення про ставки, варто переглянути історичні аналогії. Про це йдеться в аналітичній публікації Джозефа О’Махоні, доцента кафедри міжнародних відносин Редінгського університету на сторінках The Conversation, переказ якого пропонує Foreign Ukraine.

Анексія Росією цих територій є дуже незвичною, принаймні з 1945 року. Майже ніколи держава не завойовувала силою, а потім анексувала велику населену територію, як це відбулось в Україні. І ті кілька разів, коли це траплялося, міжнародне співтовариство майже завжди об’єднувалося, не визнаючи такі прецеденти.

Коли Індонезія вторглася та окупувала Східний Тимор у 1974 році, це було засуджено, а суверенітет Індонезії над цією територією не визнавався протягом десятиліть. Зрештою у 2002 році демократичний референдум під егідою ООН призвів до створення нової незалежної держави Тимор-Лест. Території, окуповані Ізраїлем у 1967 році, і північна частина Кіпру, окупована Туреччиною у 1974 році, залишалися невизнаними протягом десятиліть. Анексія Росією Криму у 2014 році є ще одним сумнозвісно невизнаним прикладом незаконного захоплення землі.

Прямий матеріальний ефект від невизнання майже нульовий – особливо порівняно із запровадженням економічних санкцій проти Росії чи наданням Україні зброї й техніки. Але невизнання може запевнити всіх у тому, що міжнародна спільнота цінує світ без агресивної війни.

А якщо Росії дозволять зберегти ці території – можливо, в рамках мирних переговорів? Путін заявив, що зараз можна почати мирні переговори, але анексовані території не розглядаються в якості їх предмету. Якщо Росія отримає права на ці території (а також на Крим) через те, що вона завоювала їх на полі бою, і ці права будуть сприйняті міжнародним співтовариством, тоді відносно міцні сподівання, що незаконне військове загарбання територій не окупиться, швидше за все, випаруються.

Звідки ми це знаємо?

У 1935 році Італія під керівництвом Беніто Муссоліні вторглася в Ефіопію. Ліга Націй та США засудили вторгнення, заявили про підтримку територіальної цілісності Ефіопії та погодили економічні санкції проти Італії. Але міністри закордонних справ Великої Британії та Франції досягли таємної угоди з Муссоліні про припинення війни. Це передбачало, що Ефіопія поступилася більшою частиною своєї території Італії та передала Муссоліні економічний контроль над рештою країни. Замість того, щоб захищати Ефіопію від агресії, Велика Британія та Франція спробували обміняти свій суверенітет на припинення війни.

Коли ця угода стала загальновідомою, люди в усьому світі не оцінили такий план, як доцільне сприйняття політичних реалій. Натомість, вони вважали, що Італія, держава-агресор, винагороджується за перемоги на полі бою, тобто зрада принципу протидії агресії. Реакція була настільки негативною, що уряди Великої Британії та Франції відмовилися від пропозицій, а Хоар і Лаваль з ганьбою пішли у відставку. Тим не менш, через місяць США скасували ембарго на постачання зброї Італії, а Ліга Націй проголосувала за припинення санкцій. Незважаючи на те, що США, Радянський Союз і кілька інших держав відмовилися визнати Італійську імперію у Східній Африці, цього було достатньо, щоб консенсус було порушено.

У відповідь деякі держави, зокрема Гондурас, Нікарагуа, Чилі, Венесуела, Іспанія та Угорщина, повністю вийшли з Ліги Націй. Група менших європейських держав, включаючи Данію, Швецію, Нідерланди, Швейцарію та Бельгію, заявили, що вони більше не братимуть участі у Лізі колективної безпеки. Решта держав, таких як Великобританія та Франція, вирішили спробувати новомодну політику умиротворення як спосіб боротьби з агресивними державами. Теорія полягала в тому, якщо ви поступитеся державам із вимогами, таким як Німеччина за Гітлера, вони тоді залишать усіх у спокої та будуть відповідальними членами міжнародного суспільства. Провал колективної безпеки під час кризи в Ефіопії призвів до того, що колективна безпека була вилучена з переліку варіантів, які вважалися серйозними інструментами у відносинах з Італією та Німеччиною.

Невизнання має важливе значення

Урок із цих історичних попередників полягає в тому, що дотримання принципу, згідно з яким завоювання не окупається, є потенційно стійким протягом невизначеного часу. Від часу поділу Кіпру на Республіку Кіпр на півдні та невизнану Турецьку Республіку Північного Кіпру у листопаді 2023 року мине 50 років. Північний Кіпр досі не може торгувати з ЄС через правові бар’єри. Невизнання має важливе значення для збереження існуючого консенсусу про те, що успіх на полі бою не повинен надавати права переможцю. Без невизнання бажання захистити нинішній відносно мирний світовий порядок може зникнути, як це сталося у 1930-х роках. Якщо Росії дозволять утримувати території, які вона окупувала силою зброї, подібна ситуація може повторитись, оскільки агресори заохочуються, а менші країни відчувають потребу у переозброєнні. Ми вже бачили, як Фінляндія та Швеція підписали угоди про приєднання до НАТО, які негайно передбачають переміщення баз НАТО ближче до території Росії.