Росія вважала, що нападає на країну зневірених, втомлених та ослаблених людей, а зустріла опір молоді, яка вихована революціями на Майдані

Відкрите вторгнення Росії в Україну триває з 24 лютого 2022 року. Всупереч очікуванням багатьох аналітиків, Україна витримала російський удар. Війська Путіна зараз відступають майже по всій лінії фронту. У РФ триває мобілізація і тамтешня влада досі погрожує ядерною зброєю. Російські керівники повністю проігнорували появу нового українського покоління і не помітили динамічних суспільно-політичних змін, які відбулися в Україні за останні вісім років.

Про це йдеться в аналітичній публікації Матеуша Камьонки, доктора соціальних наук, фахівця з пострадянського простору, академічного викладача, віце-президента асоціації Olkusz SIMO на сторінках Krytyka Polityczna, переказ якої пропонує Foreign Ukraine.

Пролог: Студентські революції

Варто пам’ятати, що найбільшу опозицію комуністичній владі в Україні чинив студентський рух. Саме т.зв Революція на граніті, організована молоддю Української радянської республіки у 1990 році, поклала початок краху радянської влади в Україні, хоча опозиція сподівалася на страйк робітників.

Варто також зазначити, що чергове національне повстання, Помаранчева революція, було ініційоване невеликими, але дуже ефективними студентськими протестами у Сумах. Саме на північному сході України представники університетів протестували проти указу президента Кучми про об’єднання трьох сумських університетів. Тут також було збудовано перше наметове містечко та відбувся жорсткий розгін «маршу на Київ».

Подія набула загальнонаціонального розголосу, і невдовзі молодь знову мала нагоду протестувати у столиці. Під час каденції президента Віктора Ющенка, це молоде українське покоління створило організацію ОПОРА, яка, передусім, мала забезпечити прозорість виборів. Через кілька років з ініціативи молоді був створений рух «Чесно», метою якого була боротьба з політичною корупцією.

Ці організації, їхні структури, а також аналогічні формування готували віддану молодь до політичної діяльності. Криваві протести під назвою Єврореволюція чи Революція Гідності на зламі 2013-2014 років забрали багато життів. Проте, Майдан став символічним місцем, де перше «нерадянське» молоде покоління показало свою силу та боролося за вплив на батьківщині.

Виникає запитання, чому такі сильні революційні настрої поширені серед молоді. Здається, незалежна Україна в їхніх очах була нездійсненою надією. Замість перспектив, які вони бачили у своїх ровесників із сусідніх країн Центральної Європи, отримали бідність, корупцію та відсутність перспектив. У цій реальності в їхній свідомості народжувався чорно-білий світ, у якому білий – це Європа, а чорний — це Росія. Молодь розуміла, що Україна не може дозволити собі не лише чорного світу, але й бути сусідом східної імперії, навіть сірої, яку обрало покоління їхніх батьків.

Як відомо, теорія соціальних наук вважає період у 25 років – поколінням, тому важко не шукати аналогії – саме нове покоління активних українців перемогло на Майдані. Сьогодні ми можемо говорити про покоління, яке після 31 року незалежності та восьми років після Революції Гідності стало елітою та взяло на себе політичне керівництво країною. І це точно не зрозуміли в Москві.

Де квіти російським «визволителям»?

Коли Російська Федерація знову напала на Україну, її лідери, ймовірно, повірили не лише власній пропаганді, але й розвідданим про тяжке становище та утиски, з якими начебто зіштовхуються представники проросійських рухів.

Дороги Росії та України розійшлись у 2014 році. Утворилась інформаційно-культурна бульбашка, яка спричинила завмирання образу України в Росії на картинах з Майдану та подальших подій на Донбасі. Росіяни були впевнені, що Україна вісім років живе в умовах політичної нестабільності, конфліктів і втрати частини території.

Не дивно, що росіяни міряли українців по собі. Щоб зберегти політичну підтримку, влада у Кремлі пропагувала це бачення на власному телебаченні, повністю ігноруючи динамічне економічне зростання України. Безвізові подорожі до країн Європейського Союзу, поява дешевих авіаперевізників, відкриття ринку праці, можливість навчатися на Заході та своєрідне захоплення західною культурою – це зміни в Україні, яких Кремль або не помічав, або не хотів помічати.

З іншого боку, Росія мала в Україні багато шпигунів, які, безперечно, зазнали втрат під час цих змін. Серед них були як екскомуністи, колишні партійні активісти, так і колишні прихильники ідеології «Русского мира», для яких не було місця в новій, постмайданівській Україні. Вони, напевно, вже вісім років надсилають меседж Росії про свою маргіналізацію та важке становище – як матеріальне, так і політичне.

Завдяки цим меседжам і через дефіцит об’єктивної інформації, росіяни могли зробити висновок, що їхній власний наратив про «хунту, яка сидить у Києві», створений для внутрішньої пропаганди, був правдивим. Таким чином, виникло бачення безлічі українців, які з квітами чекають визволителів з Росії.

Проте, ніхто не врахував, що це невеликий прошарок населення, а більшість суспільства почала спостерігати повільні, але позитивні зміни. Тож коли у лютому російська армія перетнула кордон з Україною, замість усміхнених «новоросів», які зустріли б, їх хлібом-сіллю, вони наштовхнулися на кількох виродків із радянським прапором і побачили величезний опір мирного населення.

Що далі?

Тож подивимося, з ким воює Кремль. Неможливо точно визначити середній вік воюючих на фронті з обох сторін, але можна сміливо стверджувати, що більшість бійців – віком від 18 до 35 років. З одного боку, це представники ще молодого покоління: колишні учні чи студенти, не лише люди, які народилися в незалежній країні, але, які активно чи пасивно брали участь у подіях Майдану 2014 року. Можливо, серед бійців знайдуться люди, які у шкільні роки із захопленням дивилися на своїх старших колег, або починали політичну діяльність у молодіжних рухах безпосередньо перед революцією, а сьогодні займають високі посади завдяки післяреволюційній зміні поколінь.

З іншого боку, важко не згадати їхніх ровесників у Росії, які воюють на фронті, які не мають прикладів для запозичення – старших колег, учасників демократичних повстань, особливо успішних, як-от Майдан у Києві. Вони воюють за велінням старших поколінь, і тому не до кінця розуміють, навіщо їх відправили на цю війну. Про це свідчать втечі великої кількості молодих хлопців за межі Росії.

Очевидно, це війна між авторитарною ідеологією та демократією – нехай і недосконалою в її українському варіанті. Проте, такий підхід не виключає тези про те, що це також війна поколінь: між пострадянським поколінням Росії та молодим поколінням України. Чим це закінчиться? Якщо егоїстичне старе покоління не завдасть ядерного удару, тоді біологія може визначити перемогу.